Малий і Карлсон, що живе на даху, стр. 36

— Дякую, я ні, — сказав Карлсон. — Та якщо ви дасте мені адресу, я приведу кількох маленьких ковтачів вогню.

Потім пан Пек подякував панні Цап за те, що вона прийшла й показала, як готувати смачний пудинг. Мабуть, на цьому передача мала скінчитися, але панна Цап спитала:

«Скажіть, будь ласка, можна мені передати вітання своїй сестрі?»

Пан Пек завагався.

«Ну… прошу, тільки швидко».

І тоді панна Цап підморгнула з екрана й сказала:

«Гей, Фрідо, як ся маєш? Сподіваюсь, ти не впала з стільця?»

— Я теж сподіваюсь, — мовив Карлсон. — Бо у Верхньому Норланді був би землетрус.

— Що ти вигадуєш? — сказав Малий. — Ти ж не знаєш, чи Фріда така сама огрядна, як і панна Цап.

— Уяви собі, що знаю. Я часом літав до неї і вдавав привида.

Потім Карлсон і Малий знов їли торт і дивилися по телевізору на жонглера, що підкидав у повітря п’ять тарілок і жодної не впустив додолу. Малому жонглер здався доволі нудним, але Карлсонові аж очі сяяли, і Малий був радий.

Йому було так приємно, так гарно бачити всіх разом: і маму, і тата, і Боссе, і Бетан, і Бімбо… і, звичайно, Карлсона.

Коли вони з’їли торт, Карлсон узяв у руки вазу, ретельно вилизав її, а тоді підкинув у повітря, так, як жонглер підкидав тарілки.

— Ось тобі й маєш! — сказав він. — Бачу, той дядько в скриньці не такий уже й великий штукар. Угадай, хто найкращий у світі майстер підкидати вази?

Він метнув вазу так, що вона мало не досягла стелі, і Малий злякався.

— Ні, Карлсоне, не треба!

Мама та всі решта дивилася по телевізору на балерину й не бачили, що робить Карлсон. А попередження Малого не помогло. Карлсон спокійно підкидав собі вазу далі.

— А гарну ви маєте вазу, — мовив він і підкинув її до стелі. — Тобто мали, — додав Карлсон і нахилився позбирати скалки. — Ну, та це дурниці, не…

Але мама вчула, як ваза впала й розбилася. Вона ляпнула Карлсона по спині й сказала:

— Це моя найкраща ваза, а не дурниці!

Малому не сподобалось, що так ставляться до найкращого в світі майстра підкидати вази.

Проте він розумів, що мамі шкода вази, й поспішив утішити її.

— Я візьму гроші зі своєї скарбнички й куплю вам іншу вазу.

І тоді Карлсон гордо засунув руку в кишеню, витяг п’ять ере і дав мамі.

— Я сам заплачу за те, що розбив. Ось, прошу! Купіть нову вазу, а решту залиште собі.

— Дякую, любий Карлсоне, — сказала мама.

Карлсон задоволено кивнув головою.

— Або купіть на решту кілька дешевих вазочок, щоб могли шпурляти в мене, коли ви будете сердиті, а я випадково прилечу.

Малий пригорнувся до. мами.

— Ви ж, мамо, зовсім не сердитесь на Карлсона, правда?

Мама погладила і Карлсона, і Малого й сказала, що не сердиться.

Та ось Карлсон став прощатися.

— Бувайте здорові, я вже мушу йти додому, а то спізнюся на вечерю.

— А що ти будеш вечеряти? — спитав Малий.

— Лагоминку Карлсона, що живе на даху, — відповів Карлсон. — І будь певен, що не таку отруту, як у хатнього цапа. Відгадай, хто найкращий у світі майстер готувати пудинг?

— Ти, Карлсоне, — сказав Малий.

А за якусь хвилину Малий лежав уже в ліжку, а Бімбо на підлозі біля нього в кошику. Всі — і мама, і тато, і Боссе, і Бетан — прийшли віддати йому на добраніч. Малого вже починав долати сон, але він ще подумав про те, що тепер робить Карлсон. Може, майструє шпаківню абощо?

«Завтра, як повернуся зі школи, то подзвоню Карлсонові і спитаю, чи не можна мені піднятися на дах і ще трохи помайструвати з ним».

Як добре, що Карлсон провів дзвоник!

«Але ж я можу й зараз подзвонити до нього, як захочу!» — подумав Малий і відчув, що це було б просто чудово.

Він схопився з ліжка, босоніж побіг до вікна і смикнув за мотузку. Тричі. Це означало: «Уяви собі, що на світі нема такого вродливого, і розумного, і до міри затовстого, і відважного, і в усьому найкращого, як ти, Карлсоне».

Малий ще трохи постояв біля вікна, але не тому, що чекав на відповідь.

Ні, він просто стояв собі та й годі. Проте Карлсон прилетів.

— Атож, уяви собі, — сказав він.

І більше нічого.

Він повернувся і подався назад до своєї зеленої хатки на даху.

Нові пригоди Карлсона, що живе на даху

Кожен має право бути Карлсоном

Одного ранку Малий, найменший Свантесонів син, прокинувся й почув, як тато з мамою розмовляють на кухні. В їхньому голосі бриніло чи то обурення, чи смуток.

— Ну, тепер кінець, — озвався тато. — Глянь, що написано в газеті! Прочитай сама.

— Ой леле! — забідкалася мама. — Який жах!

Малий швиденько схопився з ліжка. Він теж хотів знати, що там за жах.

І довідався, ще б пак! На першій сторінці в газеті красувався великий заголовок:

А далі писалося:

— Бідний Карлсон, — сказала мама, — тепер люди не дадуть йому спокою.

Малий схвилювався. Він був і наляканий, і розгніваний, і зажурений заразом.

— Чому Карлсонові не дадуть спокою? Він же нікому нічого не робить лихого. Живе собі в хатці на даху і потроху літає навкруги. В цьому ж немає нічого поганого?

— Ні, — мовив тато, — в Карлсонові нема нічого поганого. Хіба що він трохи… гм… незвичайний.

Авжеж, навіть Малий визнавав, що Карлсон трохи незвичайний. Бо й справді, уявіть собі такого товстенького моторизованого дядечка зі складаним пропелером на спині і пусковим гудзиком на животі, що живе в окремій хатці на даху. І дуже приятелює з Малим. А Малому Карлсон був навіть кращий за Крістера й Гуніллу, хоч він їх усе-таки дуже любив і грався з ними, як Карлсон, бувало, щезав кудись або не мав часу.

Карлсон вважав, що Крістер і Гунілла — просто нікчеми, і щоразу пирхав, коли Малий заводив про них мову.

— Не згадуй про це казна-що того самого дня, як згадуєш про мене, — казав він. — Я вродливий, розумний і до міри затовстий чоловік у розквіті сил. Думаєш, багато дурних хлопчаків мають такого товариша, га?

— Ніхто не має, крім мене, — відповідав Малий, і щоразу серце йому заливала тепла хвиля радості. Як добре, що Карлсон оселився саме на їхньому даху! Адже весь Васастад був забудований чотириповерховими будинками, такими самими, як той, що в ньому мешкали Свантесони. Яке щастя, що Карлсон трапив на їхній дах, а не на чийсь інший!

Хоч спершу тато й мама не дуже раділи Карлсонові. І сестра з братом також. Ні Боссе, ні Бетан Карлсон не сподобався. Вся родина, — звісно, за винятком Малого, — вважала, що жахливішого, безсоромнішого, нахабнішого й шкідливішого бешкетника, як Карлсон, взагалі годі собі уявити. Та потім вони почали трохи до нього звикати. І врешті майже змирилися з ним, а надто як зрозуміли, що Малому Карлсон потрібний. Адже Боссе і Бетан були набагато старші за нього. То з ким же Малому приятелювати, коли немає брата чи сестри десь такого віку, як він? Звісно, він мав собаку, чудового Бімбо, але навіть цього не вистачало, — Карлсон Малому був таки потрібний.

— І я гадаю, що Малий так само потрібний Карлсонові, — зауважила мама.

Але тато й мама від самого початку воліли якомога тримати Карлсона в таємниці. Вони розуміли, який зчиниться галас, коли, наприклад, про нього довідаються в телебаченні або занадяться репортери й почнуть писати в газеті про Карлсона та його хатку.