Малий і Карлсон, що живе на даху, стр. 27
— Уяви собі, як той дядько сердиться, що не може доказати, що він з свого боку гадає!
Та скоро Карлсонові телевізор надокучив. Він захотів іншої розваги.
— Де хатній цап? Веди його сюди, я буду виступати з ним.
— Виступати? Як це? — занепокоївся Малий.
— Є три способи приборкувати хатніх цапів, — почав Карлсон. — їх можна дратурувати, з ними можна жартувати або ще виступати. Власне, це майже те саме, тільки виступання більше скидається на бійку рукопаш.
Малий ще дужче стурбувався. А що, як Карлсон справді почне битися рукопаш з панною Цап? Тоді ж вона побачить його, а якраз це найстрашніше! Малий повинен пильнувати Карлсона, поки немає тата й мами, хай би там що.
Якось треба налякати його, щоб він сам тримався чимдалі від панни Цап.
Малий трохи поміркував, а тоді почав хитро:
— А ти, Карлсоне, хотів би попасти до телебачення?
Карлсон похитав головою.
— До цієї скриньки? Я? Ні, поки я дужий і можу боронитися — нізащо!
Але потім передумав і сказав:
— Хоч залежно з ким… Якби зі мною була ота малявка…
Малий відразу заявив, щоб Карлсон про таке й не думав. Ні, якщо Карлсон попаде до телебачення, то тільки з хатнім цапом.
— Хатній цап і я в одній скриньці? Ой-ой-ой! Якщо досі в Норланді не було землетрусу, то тоді напевне буде, затям собі. І як тобі спало на думку таке безглуздя!
Тоді Малий розповів йому все за програму з привидами, що їх панна Цап має намір зробити для телебачення, аби Фріда впала з стільця.
— А хатній цап бачив якогось привида? — поцікавився Карлсон.
— Ні, не бачив, — відповів Малий, — але чув, як хтось ревів за вікном. Він думає, що то привид.
І Малий докладно пояснив зв’язок між Фрідою, хатнім цапом, Карлсоном і телебаченням. Та дарма він сподівався, що злякає цим Карлсона. Той ляснув себе по колінах і завищав із захвату. А скінчивши вищати, штовхнув Малого в бік:
— Бережи хатнього цапа! Він — найкраща річ у цьому домі. На бога, бережи його! Бо тепер справді буде весело.
— Як це? — злякано спитав Малий.
— Гей! — вигукнув Карлсон. — Тепер не тільки Фріда впаде з стільця! Веди сюди всіх своїх хатніх цапів та дядька з телевізора, і ви побачите того, хто прилине, як птах!
— Хто прилине, як птах?
— Невеличкий привид із Васастаду! — вигукнув Карлсон. — Гей-гей!
І Малий здався. Він попереджав Карлсона і намагався робити так, як хотіли тато й мама. А тепер буде так, як захоче Карлсон. Принаймні так завжди було. Карлсон робив, що собі хотів і скільки хотів, тож Малий вирішив більше не ставати йому на заваді. І як він зважився на це, то відчув, що так буде й веселіше. Він згадав той випадок, коли Карлсон грався в привида і до смерті налякав злодіїв, що хотіли вкрасти мамині гроші на господарство і всі срібні ложки та виделки. Карлсон теж того не забув.
— Пам’ятаєш, як нам тоді було весело? — спитав він. — До речі… а де те моє привидівське вбрання?
Малому довелось признатися, що мама забрала його.
Вона дуже розсердилась, що Карлсон зіпсував простирадло. Та потім залатала дірки, і одяг привида знову став простирадлом.
Почувши це, Карлсон пирхнув.
— Вона мені життя вкорочує! Всюди пхає свого носа! В цій хаті я ніколи не маю спокою!
Він сів на стілець і насупився.
— Якщо так і далі буде, то я не граюся. Самі собі споряджайте своїх привидів, як хочете!
Та потім він підскочив до шаховки з білизною і відчинив дверцята.
— На щастя, тут ще є простирадла.
Він схопив мамине найкраще льняне простирадло, та Малий зупинив його:
— О ні, не це! Лиши його… там є старі порвані простирадла, вони теж годяться.
Карлсон був невдоволений.
— Старі порвані простирадла! Я вважав, що невеличкий привид із Васастаду повинен мати ошатне святкове вбрання. Та коли вже в мене немає на прикметі іншого, ще кращого будинку, то нехай… давай сюди те дрантя!
Малий витяг два порваних простирадла й подав Карлсонові.
— Якщо ти їх ізшиєш, то вийде привидовий одяг, — мовив він.
Карлсон стояв набурмосений з простирадлами в руках.
— Якщо я їх ізшию? Ти хотів сказати: якщо ти їх ізшиєш! Гайда, полетимо до мене на дах, щоб у розпалі шиття не наскочив хатній цап!
А за кілька хвилин Малий уже сидів у Карлсоновій хатці й шив привидові одяг. У школі на уроках ручної праці він навчився і пришивати, і вистьобувати, і шити хрестиком, але як зліпити з двох простирадл одяг привидові, його не навчено. Довелося давати собі раду самому. Він обережно спробував залучити собі на підмогу Карлсона.
— Ти хоч би покраяв простирадла, — попросив він.
Карлсон похитав головою.
— От кого б я покраяв, то це твою маму… і ще й як би покраяв! Їй конче треба було забирати моє привидове вбрання! Отож буде чесно й справедливо, коли ти зшиєш мені нове. Берись до роботи й не скигли!
Крім того, сказав він, йому ніколи шити, бо треба негайно малювати картину.
— Картини малюють тоді, коли є натхнення. А воно якраз надходить до мене. Гоп! Ось воно й прийшло!
Малий не знав, що таке натхнення. Карлсон пояснив, що це така хвороба. На неї хворіють усі художники — тоді їм хочеться малювати й малювати, замість шити привидові одяг.
Тож Малий виліз на столярний верстат, сів, підібгавши ноги, як справжній кравець, і заходився шити, а Карлсон примостився собі в куточку біля коминка й малював картину.
За вікном стояла темна ніч, але в Карлсоновій хатці було ясно й затишно — під стелею горіла гасова лампа, а в коминку палав вогонь.
— Сподіваюсь, ти уважний і вмілий кравець, — мовив Карлсон. — У кожному разі я хочу мати гарний привидовий одяг. Я люблю мережку навколо шиї, або хай буде шлярка.
Малий нічого не відповів.
Він шив собі далі, в коминку потріскував вогонь, а Карлсон усе малював.
— А що ти малюєш? — запитав Малий.
— Побачиш, — коли я закінчу, — відповів Карлсон.
Нарешті Малий зшив привидовий одяг — як йому здавалося, цілком добрий одяг. Карлсон поміряв його і лишився дуже вдоволений. Щоб показати себе, він пролетів кілька разів по кімнаті.
Малий здригнувся. Карлсон видався йому справді страшним і схожим на привида. Бідолашна панна Цап! Вона так хотіла мати привида, і от їй з’явиться такий, що, далебі, кого завгодно може перелякати.
— Тепер хатній цап хай шле повідомлення дядькам з телебачення, — мовив Карлсон. — Бо скоро з’явиться невеличкий привид із Васастаду, моторизований, буйний, і вродливий, і страшенно-страшенно небезпечний.
Карлсон літав по кімнаті й задоволено сміявся. Картина більше не цікавила його. Малий підійшов подивитися, що Карлсон намалював.
«Портрет моїх кроликів», — було написано внизу на аркуші.
Насправді ж Карлсон намалював маленьке червоне звірятко, що більше скидалося на лисицю.
— Це що, лисиця? — спитав Малий.
Карлсон стишив лет і приземлився поряд з Малим. Він схилив набік голову й поглянув на картину.
— Ну, певне, що лисиця. Безперечно, це лисиця, що її намалював найкращий у світі майстер малювати лисиць.
— Так, — сказав Малий, — але ж… тут написано «Портрет моїх кроликів»… Де ж ті кролики?
— Вони всередині в лисиці, — відповів Карлсон.
Карлсонів дзвоник
Другого ранку і Боссе, і Бетан прокинулися з якимись дивними червоними плямами на тілі.
— Скарлатина, — сказала панна Цап, побачивши плями. Те саме сказав лікар, якого вона викликала.
— Скарлатина! Негайно до лікарні!
Потім він показав на Малого:
— А його поки що треба ізолювати.
Малий заплакав. Він не хотів, щоб його ізолювали. І не тому, що знав, як то бути ізольованому, але це слово звучало препогано.
— Цить, — сказав Боссе, коли лікар пішов, — це означає, що тобі тільки не доведеться ходити до школи й зустрічатися з іншими дітьми. Щоб не заразити їх, розумієш?
Бетан лежала й плакала.
— Бідний Малий! Який ти будеш самітний! Мабуть, треба зателефонувати мамі.