Марсові онуки, стр. 14

— Помирають тільки мисливці. Старі не полюють і весь час живуть.

— Вони мудрі.

— Ми сильніші за них. Я опущу дрючок на їхні голови і дістану дзвінку шкіру Чуда.

Навантажені здобиччю мисливці дісталися скель.

З печери йшов дим.

Відблиски вогню вигравали на кам'яному склепінні.

Кошлаті мисливці віднесли здобич углиб печери.

Сухорлява бабка кидала корені в багаття і монотонно бубоніла.

Кілька брудних волохатих дітей, сидячи навпочіпки, слухали її.

Мисливці, грубо відіпхнувши дітей, сіли до вогню.

— Старі прилетіли з-за хмар, — розповідала бабка. — Вони бачили небо.

Один з хлопчиків штовхнув другого в бік, той зареготав.

Мисливець дав обом стусанів, діти вгомонилися.

— Вони бачили, — вела далі стара, — розсипані по небу пломінкі вуглини і Велике Вогнище, яке розгоряється щоранку, даруючи нам день, і гасне до ночі.

Мисливець усміхнувся.

— Старі, живучи на небі, знали велику мудрість, — розповідала бабка. — У них був ящір із дзвінкою шкірою, який випускав вогонь багаття і летів сам, як викинута з багаття іскра.

— Чого ж старі не літають, — запитав мисливець, — а тільки жеруть м'ясо?..

— Для цього потрібно багато дзвінкої шкіри, якої нема в наших лісах, — заперечила стара.

— Зате вона є там, — зловісно хитнув головою мисливець углиб печери.

— Я знаю, про що ти кажеш, Хам, — прошамкотіла стара. — Чому ти не захотів навчатися мудрості, коли я ще тільки починала підкидати сучки у Вічне Вогнище племені?

— Навіщо слухати про вигаданий світ? Хіба мисливці влаштовують з каміння печери одна над одною? Хіба побачиш угорі розсипані вуглини? Вони впали б донизу. Треба добувати м'ясо. В цьому мудрість. А старі дурні.

Бабка люто глянула на Хама й відвернулася до дітей:

— Старі прилетіли на двох крилатих. Спочатку мужчини, потім жінка, від якої пішло все наше плем'я.

— Краще скажи, стара, про Чудо в дзвінкій шкірі. З неї можна зробити багато сокир і ножів, кращих за кам'яні.

— Замовч, мерзенний! Чудо в дзвінкій шкірі може заговорити. Один тільки раз. Востаннє. В ньому зосереджена мудрість іншого світу. Тільки старійшини можуть примусити його говорити.

— Мені не потрібен голос Чуда, мені потрібна його дзвінка шкіра, — сказав Хам, підводячись.

— Може, зачекаємо? — запитав його молодший супутник.

Та Хам пхнув його ногою, і той скочив. Взявши в руки дрючки, вони пішли углиб печери.

Їм зустрічалися жінки, майже не вкриті шерстю, з перев'язаним ліанами волоссям. Вони злякано давали дорогу, тягнучи за руку маленьких дітей.

У печері було багато переходів, вони привели зрештою до напівтемного гроту, з якого був другий вихід у ліс.

— Хто тут тривожить старійшин? — запитав деренькучий старечий голос.

— Це я, Хам. І мій брат зі мною. Ми принесли м'ясо, — нерішуче сказав мисливець.

— М'ясо віддай тим, що сидять біля Вічного Вогнища племені. Чого тобі треба тут?

— Мені потрібна дзвінка шкіра Чуда. Ми зробимо з неї сокири і ножі для всього племені.

— Ви чуєте, Вуд, що каже ваш нащадок? Чи варто було для них зберігати акумулятори електронного мозку! — закричав старий.

Другий старійшина застогнав у кутку.

— Я не розумію, що ти кажеш, старий, якого звали Ударом, — сказав Хам, наступаючи. — Мені потрібна дзвінка шкіра Чуда. Минулого разу ти віддав нам його руку, тепер мені потрібна вся шкіра.

— Геть, печерний! — гримнув старійшина.

Та мисливці тупцювали на місці. Потім Хам махнув дрючком:

— Я вирішив опустити дрючок на ваші голови. Ви тільки жерете м'ясо і мурмочете про пусту мудрість. Ми візьмемо дзвінку шкіру.

Два худорлявих сивобородих чоловіки, майже голі, у якомусь неймовірному дранті, схопилися на ноги й стали відступати в темряву гроту.

Та мисливці прекрасно бачили в темряві, їхні очі ніколи не знали сонячного світла. Вони наступали, махаючи дрючками.

— Відійди, дикуне! Та вмикайте ж нарешті, Вуд!.. Вмикайте! Чи ви також здичавіли! — кричав старий другому.

— Я не можу, шефе… Мене морозить, як того першого дня.

— Та вмикайте, вмикайте, дідько б вас узяв! Бачите, вони розмахують дрючками, ваші дикі нащадки! Увімкнули? Шановний Джоне, прошу вас…

У кутку щось клацнуло, там замерехтіло червоне світло.

Мисливці відступили на крок.

— Ти роздмухуєш вогнище всередині Чуда. Я не боюся вогнищ.

— Ти великий мисливець, Хам, — заговорив старий. — Ти почуєш голос, який мовчав більше часу, ніж ти живеш. Окрім нас, старійшин, тільки він, Чудо, може сказати про Велику Мудрість.

— Ти брешеш, старигане, якого звали Ударом! Ти заслуговуєш на удар. Я опущу дрючок на твою голову і послухаю, як ти базікатимеш.

— Відійди! Дай Чуду розігрітися… Шановний Джоне, прошу вас… Невже він зовсім розрядився?

У кутку знов клацнуло, і звідти пролунав байдужий скрипучий голос:

— Так, сер.

— Шановний Джоне, прошу вас, скажіть… скажіть що-небудь!

Залізний голос промовив:

— Можна осушити заболочений простір. Для цієї мети знадобиться прорити траншеї з загальним обсягом земляних робіт шістдесят сім мільйонів кубічних футів.

— Ти не злякаєш Хама голосом. Ящір також мурмотить, раніше ніж я убиваю його. Ти заробив своє, старигане.

Хам махнув дрючком і, крякнувши, опустив його на голову старійшини.

Худорлявий, виснажений старий упав на кам'яну підлогу печери.

Другий старий сховався за однорукою залізною статуєю, що трохи поступалася розмірами перед мисливцем, який розмахував дрючком.

— Джоне, прошу вас! Рятуйте мене, рятуйте!..

— Акумулятори майже повністю розряджено, — байдуже повідомив робот. — Працює тільки електронна пам'ять. Порятунок був у тому, щоб досягти російської ракети, яка віддалена од печери на шістдесят дев'ять миль.

Два мисливці підскочили до робота з двох боків і зі звичною спритністю спрямували на його світні очі дрючки.

У робота щось дзенькнуло, світло в ньому погасло, він похитнувся і, гуркочучи, покотився по кам'яній підлозі.

Уцілілий старий кинувся до виходу, та шлях йому перетнув Хам. Він штовхнув волохатою рукою старійшину в груди, і той упав.

Старий побачив занесений над ним скривавлений дрючок і зажмурився.

Чутно було, як із печерного склепіння падали краплі в калюжу на її підлозі. Нерозбірливо мурмотів, очевидно, лежачи на камінні, робот:

— До російської ракети можна доїхати в автомобілі за тридцять сім і дві десятих хвилини, якщо скористатися бетонованим шосе.

Дрючок не опускався.

Гаррі Вуд розплющив очі.

Він побачив кам'яне склепіння печери, стовбури велетенських папоротей, калюжу на підлозі, нерухомо лежачого Керна в скафандрі.

Керна вбито… вбито ударом дрючка дикого нащадка, дикуна з племені людей, що вижило на Венері…

Ззаду лунав розмірений роботів голос:

— Для будівництва бетонованого шляху потрібно п'ятдесят сім мільйонів доларів, рахуючи за оголошеною фірмою Сміт вартістю. Чудово, вигідно, тріумфально.

Вуд сів.

Ніякого дрючка над ним не було.

Робот не лежав, а стояв біля входу до печери і бубонів.

Керн перевернувся на другий бік, застогнав і мовив крізь зуби:

— Ми мусимо вижити, мусимо… Хоча б довелося ждати сто років.

Вуд потер скроні.

Голова палала.

— Марення! — прошепотів він. — Марення. Та дійсність не краща.

Вуд опустився спочатку на лікоть, потім упав на підлогу. Щока його відчула мокрий камінь.

«Росіяни, — подумав Вуд, — аби вони знали… Невже?..»

Думка вислизала, провалювалася в темряву.

Венеріанські мікроби зробили свою справу.

Розділ другий

СОЛОВЕЙ-РОЗБІЙНИК

Із заростей велетенських папоротей долітав дзвінкий вереск.