Постріл, стр. 5
— Саме так, фахівець, — підхопив Юра, — буржуазний спец, навчався в Англії, служив на фабриці ще до революції, у хазяїв-капіталістів, і, отже, сам капіталіст. А Люда — дочка буржуазного спеца. У нас обожнюють наклеювати ярлики: інтелігент, спец… Я, наприклад, занепадник, у мене, бачите, занепадницькі настрої. Чому, через що — ніхто не знає, і що означає занепадницькі, також ніхто до пуття не знає. Уявляю, що б коїлося, якби дізналися, що ми сидимо в ресторані та ще й танцюємо фокстрот і чарльстон. Нас би оголосили білогвардійцями.
— От бачиш, — засміявся Валентин Валентинович, — а ти кажеш, що в тебе немає труднощів.
6
Коли Юра, Люда й Валентин Валентинович наблизились до будинку, вони побачили Вітьку Бурова. Він стояв у хвіртці, вирізаній у воротах, у своїй звичній лінивій позі, заслоняючи прохід і не виявляючи наміру поступитися місцем.
Юра опинився позаду Валентина Валентиновича. Втім, у нього все завжди виходило природно, а отже, й достойно.
— Юначе, — холодно мовив Валентин Валентинович, — відійдіть, будь ласка.
— Місця вам мало? — Вітька все ще заслоняв хвіртку широкими плечима.
— Вітьку, перестань! — поморщилась Люда (вона його не боялася).
— Або відійдіть, або я допоможу вам це зробити, — сказав Валентин Валентинович.
Вітька неохоче посунувся.
— Чухрайте, не ви мені зараз потрібні.
— Так буде, мабуть, розумніше, — лишив за собою останнє слово Валентин Валентинович.
У дворі, на лавці, бовваніла ще одна постать — Шаринець.
— Мені сюди, на добраніч! — Юра зайшов у свій під'їзд, лишивши Валентина Валентиновича наодинці з Вітькою й Шаринцем.
Прощаючись з Навроцьким, Люда сказала:
— Вітька знову до вас чіплятиметься.
— Якось переживу, — посміхнувся Валентин Валентинович. — Ви задоволені сьогоднішнім вечором?
— Ще б пак!
— Я радий, що Юра познайомив нас, — сказав Валентин Валентинович.
— Так, спасибі йому.
— Ваші вже, певно, сплять.
— У мене свої ключі.
Навроцький сковзнув поглядом по ключах, які вона дістала з сумочки.
— Ну що ж, на добраніч, привіт вашій чарівній матусі.
Люда зійшла сходами, обережно повернула ключ у замку, відчинила, потім зачинила двері, зняла черевики, в одних панчохах пройшла темним коридором, зайшла в свою кімнату.
Почулися кроки, і слідом за нею до кімнати ввійшов Микола Львович.
— Ти не спиш, таточку?
— Ти теж не спиш.
— Сказати тобі, де я була?
— Будь ласка.
— У ресторані… Так, так, уяви собі… І мені там сподобалося: музика, танці… Та якщо ти не хочеш, то більше не піду, обіцяю.
— Нічого страшного в ресторанах немає… Але мені здається, що туди ходять лише спекулянти. І може, тобі ще трохи ранувато… Втім, якщо ти захочеш ходити, ніхто тебе не втримає…
— Ні, таточко, я тобі сказала: якщо ти не хочеш цього, я більше жодного разу туди не піду.
— Але ж ти пішла, захотіла й пішла і нам нічого не сказала… Звичайно, потім зізналася, так би мовити, постфактум, і на тому спасибі, нічого не видумувала й не придумувала, це дуже добре… Але ж ми не знали, де ти.
— Ти не лягав спати через мене? І мама?
— Ти ще питаєш?
— Я гадала, що ви… Я розуміла, що завдам вам прикрощів… Та коли б я знала, що ви не спите через мене…
Зайшла Ольга Дмитрівна.
— Донечко, господи, як я хвилювалася, чого я тільки не передумала! Ну, слава богові, ти дома! Я вже одягалася, щоб іти тебе шукати!
У халаті, рожева, рум'яна, Ольга Дмитрівна мала свіжий, моложавий вигляд, здавалася не матір'ю, а старшою Людиною сестрою — таке ж ніжне обличчя, такі ж каштанові кучерики, такі ж тонкі стрілочки брів і зеленкуваті очі.
— Ну, мамо, — тільки зітхнула Люда, — я не розумію, чого ти боялася?
Ольга Дмитрівна зніяковіла при цьому запитанні. Люда відчула її зніяковіння і, виручаючи матір, сказала:
— Адже я не маленька, і я нікого не боюся — ні бандитів, ні злодіїв.
— А я боюся, — підхопила Ольга Дмитрівна, — боюся нашого двора, боюся Вітьки Бурова. Він бандит.
— Ми, до речі, якраз його зустріли, він поводився, мов цяцінька.
— Авжеж, тому, що його провчили… Та не в цьому річ… Де ти була?
— Мамуню, я вже сказала татові…
— Атож, я поінформований, — озвався Микола Львович.
— Але обіцяй мені, — вела далі Люда, — що не будеш сердитися й лаяти мене. Обіцяєш? Ну, так ось, я була в ресторані з Юрою та його приятелем Валентином Валентиновичем, ти його знаєш — це той молодий чоловік, котрий тоді в дворі заступився за Андрія та за Мишу Полякова, пам'ятаєш?
Ольга Дмитрівна кинула меткий, тривожний погляд на чоловіка, її ніжне лице зашарілося. В їхній родині не було чвар і скандалів, але зараз їй здалося, що Микола Львович невдоволений, розчарований, засмучений. Вирішивши, що вона має зробити все сама, сухо проказала:
— Про Юру мені нема чого казати, його ми знаємо десять років, і від цього він не стає кращий, але цей молодик… Валентин Валентинович… Щоправда, він поводився тоді, з Андрієм, цілком пристойно, але цього замало, щоб скласти думку про нього…
— А навіщо, власне, треба скласти думку? — запитала Люда.
— Я хочу сказати, що ми зовсім не знаємо його.
— Але ж зрозумій, мамусю, адже я не можу знайомитися тільки з твоїми або татковими друзями.
— Це правильно, — погодилась Ольга Дмитрівна, — але ти тільки-но познайомилася з ним і одразу прийняла запрошення піти в ресторан. Адже з будь-ким не ходять до ресторану, правда? Це до чогось зобов'язує. Піти до ресторану з майже незнайомою людиною…
— Я пішла не з ним, а з Юрою, — сказала Люда, визнаючи в душі певну материну правоту.
— Ідеться, мабуть, про молодого чоловіка, котрий одержує мануфактуру на нашій фабриці, — сказав Микола Львович.
— Атож…
— Мені він не подобається, — вів далі Микола Львович. — Ти знаєш, я зрідка так певно говорю про людей, про нього я кажу напевне: не подобається.
Люда глянула на батька, звела тонкі брови, спохмурніла:
— Дивно… Втім, якщо ти не хочеш, щоб я з ним зустрічалася…
— Зустрічатися чи ні — твоя справа; я просто висловлюю свою думку.
Люда продовжувала:
— Мені зовсім нецікавий і байдужий Валентин Валентинович… Але я не розумію, в чому справа, чого цьому надають такого значення… Слово честі, нічого особливого тут немає. Та коли забороняють — це жахливо…
— Я не забороняю, — запротестував Микола Львович, — я сказав: мені він не подобається, зваж на це, придивись до нього уважніше…
Вона засміялася:
— Щоб придивитися, треба зустрічатися… Таточку, мамулю, любі, все це такі дрібниці, їй-богу! Не турбуйтеся ні про що… Ну, сходила в ресторан, подивилася, потанцювала з Юрою, скуштувала їхньої страви…
— Ну й як? — запитала Ольга Дмитрівна.
— Смачно… Дуже… Але твої млинці смачніші, — додала вона великодушно.
Люду довго не брав сон: перебирала в пам'яті цей вечір, повернення, сцену в дворі й прихід додому. За ресторан вона не карталася. Їй хотілось там побувати, це правда. Вона пішла туди з Юрою, якого знає сто п'ятдесят років. Юру непокоїть, що говоритимуть у школі, — він боягуз, а їй начхати, вона нічого такого антигромадського не вчинила і не чинить, навіть навпаки, хоче бути як усі, але в неї нічого не виходить, її вважають чужою, а чому? Одягається не так, дочка інженера. Ну, й вона не набивається, не вішати ж їй на груди плакат: «Хочу бути як усі!» І Юра не такий вже й поганий, як його шкільна репутація; ніякий він не занепадник; його біда — хоче вирізнятися, а вирізнятися йому, між іншим, нічим. І якщо говорити чесно, то Юра — боягуз. Це головне. Через це вона його зневажає, через це він ніколи їй не подобався. Даремно дівчиська щось там натякали — це все смішно. Єдиний, хто їй по-справжньому подобався, точніше, міг би сподобатися, якби й вона йому подобалася, — це Миша Поляков. Він пряма протилежність Юрі, але він на неї нуль уваги, пуд зневаги. Цей пуд зневаги зовсім незаслужений. Просто в Миші така вдача, він нікого зокрема не помічає, вони для нього маса. Та вона не маса. В кожному Разі, не для нього…