Зло, стр. 67
– Замовкни! – Костянтин підступив ближче до мене, та я вже сама підбігла до нього:
– А ще Ян ніжний. Він сильний, але не злий. Він бачить мене, сприймає мене, відчуває мене, тримає мене, дихає за мене. Він кохає мене!!!
– Заткнися! – Його голос зірвався.
Будь ласка, Костю! Зроби це для мене!
– У нього такі лагідні руки…
– Припини, Марго!
– Такі добрі очі…
– Зупинися, доки не пізно!
– Такі теплі губи…
– Марго!!! – Костянтин заричав і вхопив мене за плечі. Сповнена очікування, я потягнулася до нього, проте він швиргонув мене на ліжко і вхопився за голову. – Боже мій, Марго, що ти зі мною робиш? Навіщо??? Я ж кохаю тебе, дівчинко, хіба ти не розумієш? – Він одвернувся від мене і стрілою вилетів з квартири.
Я чула, як він замикав двері. Мабуть, боявся, що втечу. А я справді втечу від тебе, Костю.
Ох, Костянтине, Костянтине! Я так сподівалася, що ти мені допоможеш! З незрозумілого тіста виліплені ці чоловіки! Вбити власного сина через звичайнісінький збіг – будь ласка, а викинути коханку з машини чи вдарити чимось важким по голові – ні. Тут одразу: «Дівчинко, я тебе кохаю», і – навтьоки. Я встала з ліжка і попленталася до ванної кімнати. В цьому світі жінці просто не дають можливости побути слабкою. А інколи так хочеться кітчу. Я відкрутила кран гарячої води і почала готувати собі ванну. Алі терся об мої ноги і перелякано нявкав. Не бійся, малий! Все буде добре. Я знаю, що роблю. Хоч і дуже кортіло, щоб за мене зробив Костянтин. Але він не зміг. Гра у чоловічу брутальність і жіночу беззахисність виявилася йому не під силу. Все, все доводиться робити самій! Дивно, кохання робить жінок сильнішими, але ж так послаблює чоловіків. Я знайшла в аптечці леза для гоління. Іди звідси, Алі! Це не дуже красиво виглядатиме. Смерті завжди бракувало естетики. Ліпше йди у вітальню, лягай і спробуй заснути. Зустрінемося Там. Чи Тут?
Дивно… Мав би бути день, а чомусь сутеніє. Які важкі руки! Ніби залізні. Цікавий колір у води. Темно-рожевий? Ні, скоріше яскраво-червоний. Чому так багато крови? Ми з тобою порізалися об цей світ, Яне! Ти і я. Проте я не вмираю. Це – кров народження. Люди, зазвичай, з'являються на світ скривавленими. Я народжуюся. Народжуюся в світі Яна. Його коханням, його жінкою, його дитиною. Сутінки загусали. Ніжні. Які вони ніжні. Як губи Яна. Я відчуваю твою присутність, Яне. Ти поруч. Я йду до тебе. У твою вічність.
Кохання – це абсолютна довіра. Я вірю тобі, Яне. Ти існуєш.
Кохання – це повна відсутність страху. Я не боюся. Ти тримаєш мене.
Кохання – це завжди боляче. Я кохаю тебе, Яне. І мені боляче.
Яне, Боже мій, життя моє, доле моя, якби ти тільки знав, як мені боляче!
Марго заплющила очі і відкинула голову. Сутінки огорнули її.
Післямова
Костянтин зупинив машину на пагорбі і вийшов. Місто лежало перед ним правильними квадратами шахової дошки. Хто він на ній? Мабуть, пішак. А от його дівчинка – королева. Справжня королева. Така кого хоч з розуму зведе. Та-ак… З розуму. Зараз вона у великій біді, проте він їй допоможе. Марго – сильна. Вона одужає. Вона зрозуміє, що її химерне кохання – замасковане зло. Він глянув на долоню, на прикрасу, що виблискувала в промінні призахідного сонця. Золотий браслет. Просто, але зі смаком. Знак безконечности. Ім'я «Ян» у центрі. Він не зміг його повернути їй. Не зміг, хоч би що там. Дивна дівчинка… їй потрібна вічність з цим чоловіком. Цим привидом. Що ж… Може, й матиме. Після одного життя з ним. З ним. З Костянтином Володимировичем Яновським. Бо він її кохає, бо вона йому потрібна, бо ніякий Ян не потурбується про неї так, як він.
Костянтин розмахнувся і щосили шпурнув браслет якнайдалі від себе. У високу траву. А ще б краще, в багнюку. Там його місце. Бруд до бруду.
Раптом його охопило дивне відчуття втрати. Він здригнувся. Щось зимно. Треба повертатися до Марго. Напевне, вона вже заспокоїлася. А якщо ні, то він її заспокоїть. Він знає, як. Дівчинка відгукується на ніжність. Просто не може їй опиратися. Він буде ніжним з нею. В них все буде гаразд.
Він вірить у неї. Вона одужає.
Він не боїться за неї. Насправді, вона дуже сильна, тільки не знає цього.
І йому так боляче. Вперше у житті він відчуває такий божевільний біль.
Костянтин сів у машину і востаннє поглянув на місто. А дівчинка мала рацію. Є щось у цих сутінках. Щось таке незвичайне у них таки є.