Приватне життя феномена, стр. 95
— До якої бомби? — пробурмотів старший куди пошлють, трохи й призабувши про секс-бомбу, яка знайомила його в аптеці з нирками, серцями, кістками, мізками.
— До якої бомби!..— перекривила Мартоха.— Замакітрилось, еге? Від людей чула, знаю. До отієї, що мізки хотіла твої забрати для Америки, наче вже тій Америці щось поможе на цьому світі.
— Мартохо! — згадав грибок маслючок про звабливу заокеанську секс-бомбу.— Ну, закидала вона вудку в чужу будку, хотіла витягнути як не сіряк, то свитку, але ж марно!
— Марно!.. Чомусь вона тебе вибрала, еге? Чомусь вона свою вудку не закидала у будку до діда Гапличка чи до діда Бенері?.. Бач, навіть із бомбою не побоявся сплутатись! Чи тобі по фронтах мало було отих бомб? А гранат? А мін?
0 лишенько моє! Скажи, й ти б ото поліз у своєму віці гречку толочити до бомби? Що тепер у Яблунівці казатимуть на мене й на тебе!..
Справжнє горе тіпало Мартохою, оте горе, що гострить розум, оте горе, по яке Хома ходив за море, оте горе, що зачепилося за горе. Старший куди пошлють, дивлячись на свою рідну жінку, почувався так, наче й справді біди накоїв, отієї біди, що вимучить і виучить, отієї біди, що невідомо де вродилась, а до Хоми вчепилась, отієї біди, що як учепиться, то на спину стеребиться.
Яблунівка, слухаючи їхню сварку-гризьбу, думала: «Ти бач, чорний баран, рябе ярча! Хома пищить, як хижий птах каня, а Мартоха жує йому голову. Та дав би Хома рукам волю, аніж терпіти таку неволю. Жаль, що руки в чоловіка не сверблячі, жаль, що гладить-гладить жінку за шерстю й не погладить ні разу проти шерсті. Хоч Мартоха конем і не стане, а годилося б накинути на неї сідло, годилося б накинути шори та взяти в руки гарапник».
Так думала Яблунівка, проте мовчала, тому й -не могла Мартоха почути, як то про неї село міркує. Хома коло неї вже так і сяк тетерився — не помагало, хоч у пустий слід тупицею. Як затялась через отих жінок заокеанських та заморських: французьку горлодерку, секс-бомбу і пані рад- никову. Та ще, звісно, затялась тому, що вчора проспала з лебедем у Будинку культури на сеансі колективного сну
1 не зустріла ниньки Хому з літака.
— І в хату не пущу! — сказала, замкнувши сіни .зсередини. Далі відімкнула на хвильку, щоб крикнути: — Й не треба мені твоїх гостинців — бубликів та бананів.
Бідному Хомі — хоч провались у безодню, хоч на кутні смійся, хоч жди обуха, як віл. Осиротілий душею, як штур- пакуватий деркач, Хома поволеньки здерся на постамент під ясеном, сів на стільчику й запечалився чомусь. Запечалився, як отой голий, який мусить тікати, щоб не обдерли. Й хоч погляд у Хоми зоставався гострий, мов бритва, та все ж став голий, як бубон. І, либонь, у своїй зажуреній позі скидався грибок маслючок на отого святого, з котрого, як і з голого, не візьмеш нічого.
Яблунівка, жаліючи невинного Хому, так міркувала про Мартоху: «У неї драгунська совість, у неї з сорому очі не вилізуть, бо вона їх запродала псові, а чортові душу. Ген примостивсь Хома на постаменті, мов сорока на колу, й думу думає велику про свої заокеанські мандри, а ота норовиста, мов кобила, Мартоха не пускає чоловіка й через поріг ступити. З такого лиха лице в нього стало красне, як кармазин, губи посиніли, як буз, повіки зжовтіли, як жовток, очі почервоніли, як жар. Та він схопився б, як опарений, якби Мартоха ласкаво покликала. Та якби вона взяла його в широкі, як решетилівська толока/обійми, то грибок маслючок повиснув би в неї на шиї, як пес коло ятки».
Так думала жаліслива та сердечна Яблунівка, дивлячись на старшого куди пошлють, що, добившись із Америки додому, тепер мусив гибіти на власному постаменті, бо клята Мартоха так збиткувалася з чоловіка, що й до хати не пускала. Й чи вона, зрештою, вгадала, які то думки снуються Яблунівці, чи сама зласкавилась, а тільки раптом одчинила сіни й озвалась голосно:
— Й чого це ти, Хомо, сидиш на постаменті, як на жару? Та нех западуться всі вони — й французька горлодерка, й пані радникова, й секс-бомба, щоб ми через них сварились.
Хома ледь-ледь повеселів, зрозумівши, що Мартоха його манить, мов кота мишею.
— Ото вештався скрізь та волочився, та однаково до хати добився, бо немає над Мартоху жінки в світі, правда? Як би тобі велось без мого догляду, га?
— Еге ж, розсипався б дід, якби баба його не підперезала,— згодився Хома.
— Та чого ж ти, Хомонько, не йдеш до хати, га? — аж виспівувала Мартоха.— Та чого ти мені так рад, як сирота трясці? Скучила ж я за тобою, з далеких доріг виглядаючи!
Чи багато нашому братові чоловікові треба? Треба мало: хай борщ без сала, аби жіноча душа пристала, хай у голову жінці зайде і вона тебе за піччю знайде, хай ти полеш просо за током, а жінка пасе тебе закоханим оком. Отож схопився Хома із постаменту, як опарений, гайнув до Мартохи, в її широкі, як решетилівська толока, обійми й повис у неї на шиї, як пес коло ятки. Бо справді заскучали одне за одним. Бо хоч і не до молодості обом велось, але ж любов свою не розтринькали й не проциндрили, отож хай буде їхня доля всім завидна.
Обійнявшись та поцілувавшись, хай вони йдуть до хати, а ми слідом за ними не переступимо порога й не станемо заважати. Авжеж, не станемо заважати, бо є обом про що побалакати. Хай Хома розповість, що бачив за океаном, бо ж Мартосі страх як кортить послухати, щоб потім бігати по Яблунівці й, наче ота гречана каша, хвалитись, що вона з коров’ячим маслом зуміла родитись. А може, пані радникова кланялась Мартосі низенько в ноги та в гості запрошувала? А може, пані радникова й гостинець якийсь передала, бо ж негоже випроводжати з дому гостя з порожніми руками!.. І, звісно, Хомі цікаво почути за сільські новини — в кого що народилось чи хто помер, хто взяв шлюб, а хто розлучився.
Отож хай Хома з рідною жінкою Мартохою йдуть нарешті до хати й гомонять ладком. Не забуваймо й про те, що пояс цнотливості, яким грибок маслючок замкнув товар у лавці, коли ладнався за океан, і досі не знято. Не були ми свідками, як той пояс зодягався, не збираємось бути свідками, як пояс цнотливості й знімається. А може, ніякого пояса цнотливості не було й нема, хтось набрехав, аж закурилось. Еге ж, у яких промтоварах дістав би Хома пояс цнотливості, коли не завжди звичайний ремінь знайдеш? А якщо сам пошив, то в кого міг навчитись?
Може, воно то так, та тільки трошки не так!
РОЗДІЛ ШІСТДЕСЯТ П’ЯТИЙ,
де мовиться про драматичний любовний трикутник, вибудуваний Мартохою, Хомою та лебедем, а також про піднебесну лебедину пісню, проспівану для смертної яблунівської жінки
По світах блукаючи та з радником президента зустрічаючись, Хома відірвався мимоволі від рідного грунту, а, як ви знаєте, на рідному грунті стались деякі переміни, бо життя — це і є низка перемін, наче в'язанка бубликів. До таких перемін слід віднести й появу лебедя в хаті старшого куди пошлють. Отого лебедя, якого знайшла Мартоха у шелюгах над яблунівським ставом. Отого лебедя, від якого мала розраду, бо крутився на обійсті, наче якийсь білосніжний неземний дух. Отого лебедя, про котрого так багато гомоніла Яблунівка. Начебто Мартоха стерялась розуму й живе з великим і красивим птахом, бо Хома за океаном. Геть забула Яблунівка про пояс цнотливості, наче лебідь здатен був той пояс цнотливості перехитрувати.
Вже давно загоїлось лебедине крило, скалічене за якоїсь оказії-пригоди, вже, здавалося б, можна було довіритись обом своїм здоровим крилам і летіти в безмежжя білого світу, шукати побратимів чи в плавнях Дунаю, чи в пониззі Дніпра, а чи на плесах стрімкого Дністра. Адже десь повинен був мати вірну подругу, яка не забулась, яка виглядає і, можливо, по-материнському турботливо піклується про їхніх дітей-лебедят! Невже лебедеві зійшла вона з мислі, розтанув її образ у лебединому серці?
Спитати б у лебедя, щоб довідатись, та хіба відповість?
Через городи й левади ходив до ставу, де плавав і купався разом із свійськими сірими та білими гусьми. Всі милувались із гордої та красивої птиці, й не одне дівоче серце спалахувало ревнощами до Мартохи. Авжеж, хоч і в літах, але ж дивись, як хитрує: чоловік повіявся за океан, а жінка лебедя в хату пустила жити!