Приватне життя феномена, стр. 65
— Курей душите і не збираєтесь платити?
Паноптикум живих і неживих масок став бліднути, поймаючись клубчастим туманом, і в цьому клубчастому тумані ледь-ледь видніло обличчя грибка маслючка...
Остаточно втративши контакт із Америкою, я отямився, повертаючись у цей світ. У цьому світі коло моєї машини стояла віспувата, наче решето, тітка з очима-джмелями. В руці вона тримала за лапи мертву курку з одвислими крильми і з витягнутою, мов шнурок, довгою шиєю. Як і коли я встиг задавити колесами оцю зозулясту домашню птицю?
— За таку курку на базарі дають не менше десятки!..
Взявши десятку, тітка з задавленою куркою почовгала геть.
Блакитне озерце сяяло прозорою, наче полірованою поверхнею. Зуби не боліли, в голові зяяла пустка, зв я- зок із Америкою пропав. Лишенько, та хай би жила ота зозуляста курка, яка так недоречно наклала життям під колесами автомобіля, своєю смертю звівши нанівець усі мої візити до районного стоматолога!
РОЗДІЛ СОРОК ВОСЬМИЙ,
де йдеться про калейдоскоп зустрічей, які в іншому романі були б і неможливі, й неправдоподібні, а в нашому романі вкрай необхідні і є щирим золотом дійсності
Якби ж то знаття, що невдачі тільки починаються, що вже мені, як то мовиться, з гори пішло, підкосило, як косою, увірвалось личко. Напевне, мав я тими невдачами якось розплатитися за зозулясту по-іншому, не тільки десяткою. Після того, як тітка, схожа своїм подзьобаним обличчям на густе решето, обірвала мені зв’язок із Америкою і я вже який день не міг бачити Хому за океаном, поправився я спершу вухом на землю, а потім ще поправився з печі на лоб!
Е-е, неспроста яблунівська народна мудрість стверджує, що коли на те піде, то й серед битого шляху поламаєшся! Вибравшись від озеречка на трасу, я вже подолав майже половину дороги до Яблунівки, як раптом мотор машини став давати перебої, зачахкав і заглух. Заглух мотор посеред старого дубового лісу, де в кронах могутніх дерев спокійними літніми голосами виспівувало птаство. Згадуючи біса, чорта й іншу нечисть із розкішної старовинної української демонології, наче закликаючи їх собі на поміч, я безпорадно позаглядав до мотора. Безпорадно, бо необхідних технічних знань та навичок не мав, тому завжди звертався по чужу допомогу — не до біса, чорта й іншої нечисті з української демонології, котрі, либонь, теж були не вельми технічно грамотні, а до бувалих шоферів.
Що ж діяти? В районі я познайомився на станції технічного обслуговування з кваліфікованим спеціалістом, він уже двічі допомагав усунути неполадки в моторі, але де ж той район і де та станція технічного обслуговування!
З-за повороту показався малогабаритний автобус, що прямував до району. Замкнувши машину на ключ, я підніс руку догори і за якусь мить уже опинився в автобусі.
— До району потраплю? — спитав я в шофера.
Спитав — і очі мої, вирячившись, полізли на лоба. На водійському кріслі, наче влитий у сідло, сидів ординець, степовик, зайда! Гостроконусна шапка з куниці чи з ласочки хвацько заломлена, колчан зі стрілами стримів при шкіряному сирицевому поясі, тут же ятаган на вигадливій опоясці, ноги озуті в легенькі сап’янці.
— Потрапите,— відповів ординець, ледь зиркнувши на мене хижими очима степового беркута. Були вони якісь дуже голодні, ці очі, що, здається, їли б бараболю і не кляли б долю.
Автобус покотився по лісовій дорозі, а я, сахнувшись до зачинених дверей, оглянувся... На обчухраних та облущених дерматинових сидіннях, із яких повилізала сіра повсть, у мальовничих позах порозвалювались ординці! Холонучи душею і терпнучи поглядом, я здогадався, що бачу перед собою саме ту зграю диких завойовників, котрі колись полонили мене неподалік од Яблунівки. Спогад був такий гострий, що на своїй шиї я знову відчув доторк шовкового аркана, й горло мені зсудомило несподівано, я мало не задихнувся зіпаючи.
Так, ординці сиділи в мальовничих позах, порозкидавши руки та ноги, порозвалювавшись на кріслах. Смагляві їхні лиця блищали, наче лоєм змащені, а з-під блиску того лою різко проступала дублена, мовби прокурена в полум’ї шкіра. Горбоносі, з шершнюватими очима, з колючими, наче галуззя дикої троянди, бровами, з горбкувато випнутими вилицями, при пістолях та ятаганах, вони нагадували не- потривожений осиний рій, котрий, однак, може стривожитись першого-ліпшого менту.
Хто з ординців глянув на мене, а хто й не відірвався від гри в карти. Так, вони грали в карти, в підкидного дурня, намагаючись найгучніше ляснути сімкою, валетом чи тузом. А грали вони на великому чемодані, обшпугованому залізом, що стояв у проході між сидіннями.
— Вісімка бубнова! — линув клекіт із горлянки ординця — рудого, аж зеленого, як мох на стрісі.
— Дама козирна! — з шипливим пострілом стріли виривалося з грудей степовика, в якого жили на шиї набубнявіли так рельєфно, мовби там під шкірою сиділо товсте гаддя.
— Король козирний! — брязнув голосом, наче кинджалом об кинджал, зайда росточку дрібненького, наче то була діжечка з квашеними огірками, що раптом вбралася степовою людиною.
Захоплені азартною грою, ординці відразу ж забули про мене.
— Випустіть мене тут,— мовив я до шофера, готовий до будь-яких несподіванок, готовий захищатись од підступної наруги над собою.
Шофер-ординець стрельнув на мене очима степового беркута, наче здивувався з прохання, проте автобус зупинив одразу й розчинив дверцята. Вистрибнувши на безлюдній лісовій дорозі, я спершу не міг отямитись і повірити в своє несподіване звільнення, у своє вибавлення. Душа почувалася змученою, начебто з неї щойно зсунулась важка гранітна брила... Ха-ха, ну й припав до гурту! Бач, із коней пересіли на автобус, бо так легше пересуватись, та й підозри менше. Знову, либонь, вирушили по живий ясир, замаскувавши аркани. І як тільки не попались ні міліції, ні дружинникам? Е-е, багато ще нерозгаданих таємниць береже Яблунівка та її околиці, але всяка загадка — до пори та до часу.
Оранжеві «Жигулі» появились на дорозі, наближаючись прудким веселим сонечком, на яке кидало миготливу мережану тінь гілля лісових дерев. Я підніс руку, й машина слухняно зупинилась, хоч попутний транспорт, як правило, зупиняється рідко.
За кермом сиділа Соломія. Ота Соломія, з якою ми востаннє танцювали гопака на березі яблунівського ставка, коли раптом у єстві моєму зазвучали танцювальні ритми, навертаючи до руху, до гопакування. Ота Соломія, котра колись навідалась опівночі в знахарчину хату, звіряючись у своєму горі, яке водночас було й моїм горем, хоч той загиблий син Максим — у якому житті й де ми з Соломією могли мати спільну дитину?.. Ота Соломія, яка колись назвала любов весняним вітром, од якого починають брунькувати серця, як брунькує молода верба в яблунівському лузі...
Тепер ось вона сиділа за кермом «Жигулів» і приязним жестом руки та ласкавою усмішкою запрошувала вмощуватись. Трохи спантеличений несподіваною зустріччю, я все ж таки вмить помітив, що в коси їй вплетено широку червону стрічку, сорочка-вишиванка грає майстерними узорами, разки старовинних коралів прикрашають шию й груди, картата запаска обтягує тугі стегна, калиновою дозрілістю півнячих гребенів палахкотять чобітки на ногах...
— Мені до району,— мовив я до Соломії, намагаючись усміхнутись, проте після недавньої зустрічі з ординцями вуста мої ще не відмерзли.
— О, прошу!—мовила Соломія, осяваючи мене живлющим блиском виразистих очей.
І я вже заніс ліву ногу, щоб сісти поряд із Соломією, як нарешті кинув поглядом на того пасажира, що сидів іззаду, бо їхала молода жінка не сама.
Ззаду сидів гітлерівський офіцер.
Світлі його, мов акацієвий цвіт, очі лляли мерехтливе сяйво в погляді — схожим сяйвом світиться підпалений спирт. Такими очима він дивився тоді в знахарчиній хаті, коли ми грали (я — під дулом пістолета!) знамениту шахову партію. В тому шаховому й психологічному поєдинку гітлерівець зазнав поразки, і я вже відчував подих смерті на своїх скронях, я вже був готовий загинути, але, звісно, Не здатись.