Приватне життя феномена, стр. 60
— Еге ж, енергетична криза здатна будь-яку аномалію спородити,— мусив згодитись я.
— Отож вони й викрали апарат у Вівді та її секрети,— цвинтарний сторож стелив словами, як листям.— Тепер їхні мотори не стоятимуть, навіть коли вся нафта вийде... Ой-ой, весь світ на лукавстві стоїть і на хитрощах, у кожного — лисячий хвіст, зате вовчі думки.
— То чому ж вони саму Вівдю не викрали? —спробував я ледь-ледь засумніватись.
— Зразу видно, що ви Обеременчиху не знаєте! З доброї волі своїх секретів нікому не розсекретить. Своїм не розсекретить, а що вже казати про тих, у кого завал із нафтою вийшов! То ж такі хитруни, що в очі світять, а позаочі б чоловіка з’їли, вони тіло обіймають, а душу виймають.
Ось яким чином, виявляється, світова енергетична криза торкнулась благословенної Яблунівки й позначилась на безхмарній долі сільської самогонниці Вівді Оберемок. У складній міжнародній ситуації її чортогонний продукт набрав стратегічного значення, що мав геополітичний масштаб. Принаймні так міркував цвинтарний сторож дядько Опанас, котрий, як пригадуєте, мріяв про радіофікацію кожної могили...
РОЗДІЛ СОРОК П'ЯТИЙ,
у якому грибок маслючок спізнається з екзальтованою шатенкою та її ірландським сетером, а також відвідує поліклініку для чотириногих друзів людини
Ви, звичайно, ще не забули підозру, що в Яблунівці мимоволі я став жертвою канібальського експерименту ворожих розвідувальних служб? І не забули мій намір звернутись бодай до начальника районного відділення міліції товариша Венеційського, аби він допоміг розслідувати цю зловорожу акцію, коли було порушено не тільки суверенітет особистості, не тільки попрано права людини, а й використано для сліпої шпигунської діяльності? То чому ж, слушно спитаєте, автор і по нинішній день не поквапився до товариша Венеційського, чому він і досі огинається у селі, наче з п’ят йому проросло коріння і в такий вегетативний спосіб прив’язало до Яблунівки?
Перемагаючи зубний біль, автор щиро зізнається: тому, що, живучи в Яблунівці, він водночас завдяки своїм радіобіологічним та телебіологічним здібностям мав змогу начебто перебувати в Америці. А ще тому, що його поїдом їла цікавість: що нового приключилося за океаном зі старшим куди пошлють із колгоспу «Барвінок»? У які макам- бричні оказії волею чи неволею влип грибок маслючок? А може, він там, пізнаючи так звані принади американського способу життя, намагається з піску бича вкрутити, чи батогом обуха перебити, чи проти вітру піском посипати, а не годен, то йому там хоч камінь на шию — і н воду?!
Гаразд, міркувалось, подивлюсь трохи Америку, постежу за Хомою, а тоді вже подамся заявляти на себе та на ворожі спецслужби.
Отож, значить, погомонівши з цвинтарним сторожем дядьком Опанасом про енергетичну кризу та про те, яким чином світова криза вдарила по яблунівській самогонниці Вівді Оберемок, опинивсь я в знахарчиній хаті, щоб спочити після мандрів до районного стоматолога. І коли несподівано (а чи й сподівано) зуб знову стрельнув болем, я зручніше влігся в ліжку. Мальовані квіти знахарчиної хати поволеньки брали в барвистий полон. У голові грякнули спершу розряди в ефірі (либонь, десь над Атлантикою), далі почувся поспішливий нервовий дріб морзянки (мабуть, налагоджували між собою зв’язок норвезькі риболовецькі шхуни), потім долинуло перемовляння пілотів американських ВПС, що патрулювали небо над Середземним морем... Упізнав ораторію Генделя, яку передавало радіо Відня... Десь із Будапешта долинула рапсодія Ліста. А потім відбулось раптове зміщення діапазонів, радіохвилі наповзали на радіохвилі, творячи жахливий хаос.
І з цього жахливого хаосу в голові моїй майнули перші картинки далекої чужої дійсності... По бурхливій гірській річці мчало каное з гребцем у червоній куртці і з міцним, як у мотоцикліста-смертника, захисним шоломом на голові; каное кожної миті могло розбитись об гостряки скель, що голчастими плавцями риб витиналися з води... Безліч білих мишей вкрили шосе, по якому в двох напрямках гнали і гнали автомобілі, та лише одиниці перейшли шосе з узбіччя на узбіччя, решта мишей гинули під колесами автомобілів, які гнали й гнали, а миші сунули й сунули... Десь у трущобі, на звалиську, спав п’яний негр, по-дитячому поклавши долоню під щоку й по-дитячому морщачи вві сні старе брезкле обличчя; біля стоптаних підошов його черевиків кішка гралася з трьома смугастими кошенятами...
І раптом пронизливий рев сирени задзвенів у голові так, що голова од тих вібруючих звуків ось-ось мала розколотись, як розколюється кокосовий горіх, упавши з високої пальми. Так могла ревти сирена, попереджаючи принаймні про атомне бомбардування. Через той біль, через те ревисько все надалі бачилось, мов у тумані... Ось карета «швидкої допомоги» виривається за ворота поліклініки, в кареті — шофер і двоє лікарів: один схожий на метиса чи на пуерториканця, з щіточкою вусів над тонкими губами, другий — в окулярах із позолоченою оправою, обличчя в нього по-дівочому вродливе, м’яких ліній. Карета мчить на виклик, долаючи густий вуличний автомобільний потік, і медики по черзі перемовляються по радіостанції, довідуючись про стан здоров’я хворого.
— Все буде о’кей, Боб! — заспокоює свого колегу той, що схожий на метиса чи на пуерторіканця.
— О’кей, Джо,— механічно повторює по-дівочому вродливий Боб.
Натовп гаволовів, яких, виявляється, можна побачити не тільки в Яблунівці, айв Америці. Кордон поліції, яка в руках тримає гумові кийки, а в зубах — жувальну гумку. Телебачення вже тут як тут, ведуть репортаж із місця драматичної події прямісінько в ефір. Плаче хлопчик років п’яти-шести, сльози блищать і в сивого негра, що світить білками трагічних очей. Перед каретою «швидкої допомоги» всі розступаються, і не встигає ще машина сповільнити біг, як дверцята наобіч розчиняються — й на тротуар зі своїм лікарським причандаллям вискакують медики.
Сетер лежав, безсило відкинувши задні лапи, а передні ледь звівши. Довгу й суху, звужену поміж вухами, голову свою сетер намагався раз у раз покласти на передні на- півзведені лапи, проте голова падала безвільно. В очах, якими сетер дивився на людей, полум’янів біль. Цей біль надавав очам собаки майже людського виразу, а очам (темно-карим, посадженим неглибоко, овальної форми, з косим розрізом повік) незвичайної виразної краси.
— Чарлі!.. Чарлі!.. Чарлі!..— з підвиванням повторювала фарбована шатенка років за п’ятдесят. Її довгі й худі ноги скидались на італійські спагетті, яким немає кінця- краю.— Чарлі!..
Слухаючи хазяйку, переймаючись розпачем у її голосі, ірландський сетер Чарлі винувато ворушив тонкими висячими вухами і, ощирюючись, показував щільно зімкнуті міцні зуби.
Лікарі з карети «швидкої допомоги» вже поприсідали навколішки біля сетера. Без розпитувань, без жодного зайвого слова чіпкими професіональними поглядами визначили характер каліцтва — і вже з медичних їхніх валізок умить появились інструменти, препарати. Кров, яка сочи- лася з обох задніх кінцівок, було зупинено — в чотири руки, які вправно орудували, накладено було марлевий жгут. Чималу рану на крупі теж доглянуто — срібними ножич* ками вистрижено шерсть, змазано спиртовим розчином йоду, припудрено пеніциліном, накладено асептичну пов’язку.
— Скажіть, він житиме? Він житиме? — істерично зви- скувала шатенка, звертаючись до обох лікарів швидкої допомоги відразу.— О мій Чарлі! Що зі мною станеться без тебе, Чарлі!
Очима кольор»у недоспілої маніоки шатенка виціловувала ірландському сетеру перенісся з маленькою горбинкою, суху м язисту шию, довгі груди, розвинуту холку, мускулисту спину. Голубила божевільним стражденним поглядом овальні лапи з міцно стуленими пальцями, голубила шаблеподібний хвіст.
І тоді з натовпу гаволовів виступив старший куди пошлють із колгоспу «Барвінок». Аівою рукою статечно торкаючись до старанно начищених нагород на грудях, праву свою, трудову й мозолясту, колгоспницьку руку заспокійливо поклав на плече шатенці. Чистою українською мовою (звісно, з характерною подільською вимовою) сказав чемно: