Приватне життя феномена, стр. 3
В Копенгагені ще за життя Хоми Прищепи споруджено пам’ятник: колгоспник із артілі «Барвінок» веде на налигачі породисту телицю, що дивиться на захоплених датчан очима покійного бухгалтера Петра Зосимовича Варави.
З’явилась численна література про Хому Прищепу, його життя і творчість. Особливо старались усякі писаки фрейдистського толку, що ввели в літературознавчий обіг терміни «комплекс Хоми» і «феномен колгоспника Прищепи». Вони дописались до того, що назвали роман «Позичений чоловік» першим абсурдним твором не просто в сучасній українській літературі, а за «залізною завісою». Спекулюючи на чистій любові Хоми до телиці, за яку його позичено ловкачці Одарці Дармограїсі, вони крізь свої чорні окуляри зуміли побачити в романі не просто любовний трикутник, як те здатен помітити неупереджений критик (Хома плюс рідна жінка Мартоха плюс пройдисвітка Одарка Дармограїха), а навіть чотирикутник (Хома плюс Мартоха плюс Одарка плюс телиця)!
Вітчизняна промисловість не захотіла відставати від закордонної. Шкіргалантерея налагодила випуск спортивних сумок, що називалися «хомками» і «прищепками». Набули популярності сувенірні значки: Хома Прищепа, схожий на біблійного Каїна, протикає вилами-трійчатами купу гною. У вечірніх барах на Хрещатику в Києві подавали коктейль, що називався «позичений чоловік»: бармен змішував у фужері на довгій тонкій ніжці двадцять п’ять грамів горілки «Екстра» з двадцятьма п’ятьма грамами горілки «Московської», доливав двадцять п’ять грамів горілки «Столичної», потім іще двадцять п'ять грамів горілки «Петрівської» — й топив у цій пекельній суміші ціленький жовток із курячого яйця.
Між деякими чоловіками-гульвісами були в ходу жаргонні вирази: «Як мені вже набридла моя рідна Мартоха», «Одвести душу в Одарки Дармограїхи», «Бігати за телицею».
А що на Україні, як відомо, є багато сіл, котрі пойменовані Яблунівками, то деякий час у повітрі пахло військовим порохом. Так, пахло порохом війни, бо кожне село вважало, що в романі «Позичений чоловік» ідеться саме про його жителів, про їхні вікопомні пригоди, а тому кожна Яблунівка на базарах, у поїздах і навіть на нарадах заявляла, що Хома Прищепа — їхній, що Одарка Дармограїха — їхня, тільки, може, називається Ганною чи Василиною, а червона телиця із зірочкою на лобі тим паче їхня! На щастя, ці суперечки за Хому Прищепу не переросли у виснажливу кровопролитну війну, бо ж матерям та ветеранам іще не забулась друга світова, яка накоїла такого лиха у світі.
На чорному книжковому ринку за роман брали такі гроші, за які сміливо можна купити породисту телицю.
В небачених розмірах зросли державні запаси паперової макулатури. Якщо раніше «Королеву Марго» можна було придбати за двадцять кілограмів макулатури, так тепер уже навіть дві королеви Марго не могли впоратися з одним «Позиченим чоловіком», доводилось підпрягатися зі своєю макулатурою ще третій королеві... Роман переклали на всі мови світу. Книжку читали й перечитували навіть ті племена й народності, котрі не мали не тільки своєї писемнбсті, а й взагалі були неграмотні. Сліпі в усіх країнах теж дістали своє унікальне видання твору. Нарешті, з оригіналу роман перекладено на мову есперанто — цей титанічний подвиг став до снаги видатній експерантистці нашого часу Надії Миколаївні Андріановій-Гордієнко... Текст роману вчені розписали по перфокартах для спеціального електронного обладнання, встановленого на радянському космічному апараті, запущеному від Землі в безмежні простори галактики. Космічний апарат, долаючи мільйони світлових років, мав нести позаземним цивілізаціям геній старшого куди пошлють із яблунівського колгоспу «Барвінок», мав до скарбниці мистецтва позаземних цивілізацій щедро додати монументальні, колоритні образи героїв роману — й голови колгоспу Михайла Григоровича Дима, і бойового побратима Дмитра Волосюка, і буфетниці Насті, і яблунівських
дідів Бенері та Гапличка, і листоноші Федора Горбатюка, й директора школи Діодора Дормидонтовича Кастальського...
Бум наростав, як наростає смертельна снігова лавина в горах.
РОЗДІЛ ТРЕТІЙ,
де мовиться про чорну заздрість, яка подеколи точить людську душу
Спершу роман «Позичений чоловік» видався мені анахронізмом. Доісторичним мамонтом, що несподівано появився серед колгоспної худоби, яка перебуває на прив’язному утриманні, споживає комбікорми, знає електродоїння, забувши про зелену волю весняних лугів і теплі пальці доярок на чутливому вимені. А цей мамонт заблукав у корівнику з безмежних просторів, од нього пахло полиновим вітром, гіркотою чебреців, віяло духом боліт, било густим дурманом пущі. Захоплюються писаниною Хоми Прищепи тільки сноби, гадалось мені. Оті, хто вчора верещав од захвату, вихваляючи нейлон, капрон, кримплен, оперу «Ісус- суперзірка». Тепер їм подавай не синтетичну ікру, а справжню червону, зодягни їх у полотно і в льон, встроми в руки сумку з натуральної шкіри, осели в хатині під солом’яною стріхою і з допотопним умеблюванням і тицьни в зуби натуральне чтиво, пойменоване «Позиченим чоловіком». Та в наш час поголовної грамотності і двірник, і сантехнік, і золотар напишуть змістовніше, якщо візьмуться вивертати свої життєві пригоди без хитрощів та прикрас. А хіба ж то література, коли ген на отому рядку бракує лаку, з іншого рядка дьоготь чорний так і капає, а годилося б додати трохи сиропу, а оту фразу не завадило б пофарбувати цвинтарним серебрином, щоб блищала... А чи можна Хому Прищепу назвати стилістом? Лишенько, та не було ще в нашому красному письменстві такого стиліста — й не буде. Порожня бочка голосніше дзвенить, ніж автор «Позиченого чоловіка», а він говорив, балакав, казав, та не зав’язав, але ж, як відомо, сорока теж любить нарозказувати торбу й трошки, та толку мало.
В душі я глузував із Хоми Прищепи, велемовно пойменованого Гомером із Яблунівки, кепкував із Мартохи та з її невиліковної хвороби позичати сусідам пучку солі, віхтик соломи чи віник-драпак, сміявся з потопу та інших епізодів роману — довгих, мов поділ старорежимної баби. Іронізував я також із несамовитих прихильників роману, з того всесвітнього ажіотажу, який зчинився навколо цієї мистецької «перлини». Сподівався, що бум, викликаний романом, скоро вляжеться, погасне, як падуча зірка в небесах. Проте бум наростав, і мою душу стала підточувати заздрість.
Адже Хома Прищепа не мав за плечима ні вищої освіти, ні ерудиції. Він не читав ні Геродота, ні Страбона. В руках не тримав писань Фрейда і Сартра. Поп-музика і поп- живопис для нього білі плями. У своїй Яблунівці не міг бачити жодного фільму Фелліні. Очі його ніколи не розкошували на інкському золоті, яким вихвалялась американська виставка по великих містах Союзу. Ніколи не ручкався з Джоном Стейнбеком і не пив із ним ні коньяку, ні кави на прогулянковому катері «Товариш», який туди- сюди сновигав по Дніпру понурого осіннього вечора. Та що там згадувати про Джона Стейнбека, якщо він і в вічі ніколи не бачив Олексія Коломійця, людину внутрішньої невимовної вроди, відомого драматурга, п’єсою якого «Голубі олені» так захоплювалась рідна жінка Мартоха та багато інших яблунівців!
І нате — його роман лунає з космічного апарата для позаземних цивілізацій!
Я ніколи й нікому не заздрив — ні тим, кому і в будень свято чи кому чорт дітей колише, не брав прикладу з тих, що пишаються, мов корова в хомуті. Ніколи не ввижалось, що в чужих руках завше більший шматок, усе чуже не здавалося смачніше, не заздрив худорбі, а тут... А тут заздрість стала точити і вдень, і вночі. Авжеж, роман той — сіреньке казна-що, перев’язане шовковим бантиком, але хіба оте чортійщо я сам не зміг би зварганити за місяць- другий? Хіба оте химороддя з кованим носом я теж не зумів би спекти на розпеченій пательні свого натхнення?! Почувався так, наче мене ошукано й окрадено, і злодій той — яблунівський колгоспник Хома Прищепа, який украв і кінці в воду сховав. І з природи своєї такий вдався, що підкує дядька, підкує й татка, і перейняв уміння в Дармограїхи, яка вухом веде, а очима пряде.