Приватне життя феномена, стр. 20
От що сказав би Хома Прищепа, наслухавшись таких речей? Мовляв, на словах — як на органах, а як до діла — ані гугу? Чи так: гомонів — поки й одубів? А чи так: ляскає, мов дурний батогом по воді, і дивиться, чи смуг не знати?
Важко вгадати, що сказав би Хома Прищепа, а от я зачаровано слухав бороданя в синьому джинсовому костюмі, дедалі більше переймаючись вірою в слушність його мріянь. І думками своїми прудкими я майнув до дня нашої першої зустрічі зі старшим куди пошлють із колгоспу «Барвінок». Яскраво постало, як він у монументальній задумі сидів на цегляному підмурівку-постаменті, а ворушке листя ясена мовби зодягло його в мереживо світла й тіней. Яскраво також постали в пам’яті відвідини хліва, швидше обладнаного під філармонію чи під сучасну дискотеку, згадалась розмова про музику та композиторів, про зразки оперного та естрадного мистецтва, які найдужче смакують корові, навіваючи добрий настрій, підвищуючи продуктивність... Видать, у Яблунівці — і тільки в благословенній Яблунівці! — могла народитись ідея тотального використання мистецтва в сільському господарстві, тільки тут міг бути відкритий феномен не лише взаємозв’язку, а й впливу мистецтва на продуктивність такої важливої галузі хазяйнування, як тваринництво. А що пошуки ведуться в різних напрямках, свідчить приклад не тільки Хоми Прищепи, а й оцього бородатого модерніста, який, либонь, пішов значно далі, ніж старший куди пошлють! Авжеж, таки далі! Бо Хома Прищепа, покладаючись на магічну силу мистецтва, домагається більших надоїв молока від живої тварини, а оцей художник мріє домагатись молока, шерсті, кістки, яєць, пір я не від живої натури, себто прототипів, а від натури, відображеної в живописі, себто від типів!
Корова, переступивши з ноги на ногу, різко та сухо застукотіла ратицями по цементованій долівці. Війнула хвостом — і донизу впали ріденькі ляпанці-хляпанці, ширячи ні з чим незрівнянний аромат. Ніздрі в бороданя, що жадібно вбирали цей дух, тріпотіли, вібрували, а вся його могутня, окоренкувата постать аж сіпалась від задоволення, мовби він перебував у наркотичному чаду-запамороченні. Гострий космічний пил, який, здавалось, мерехтів у погляді, нагадуючи далекі зоряні галактики, зараз погас, прикритий блідою тьмавістю повік.
— Запахи мого дитинства...— з болісною млостю прошепотів, усе ще перебуваючи в напівзабутті.— Ніщо так не спонукає мене до творчості, як запахи дитинства. Хай то гниле яблуко чи дух огірчаного розсолу з діжки, хай то кінська упряж пахне чи солом’яна вустілка в чоботі!
Зрештою, поволі отямлюючись, він уже не здригався великим кутастим тілом, ніздрі вже не тремтіли в нападі хворобливої пристрасті. Переді мною стояла зморена, виснажена, мовби викручена істота, яка зовні ледь-ледь скидалась на недавнього златоуста, що весь — у пафосі екзальтації. От до яких наслідків можуть спричинитися запахи
дитинства — нехай то навіть буде аромат звичайнісінького коров’ячого кізяка, який, однак, теж необхідний для творця!
— Авжеж,— ледве переводячи дух, озвався художник,— я також працюю над портретами людей, передовиків змагання. Фойє цього Будинку культури насамперед прикрашатиме панно трудової слави. Готую ескізи, вже є фрагменти майбутнього панно. Завітайте завтра чи післязавтра, поговоримо, порадимось. А зараз я стомився. Та й натуру слід на ферму відвести, щоб подоїли...
І, взявши в руку прядив’яний налигач, він повів корову до виходу з Будинку культури.
РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ,
у якому знову розповідається про зустріч із прекрасною незнайомкою, пойменованою Соломією, про її тяжке материнське горе, яке з підставами чи без підстав автор сприймає за своє особисте
Не запалюючи світла, приліг на тапчані в знахарчиній хаті — немов у квітнику приліг, неначе у вінках, виплетених чи то фантазією, буйнішою за природу, чи то самою природою, з якою не зрівняється ніяка фантазія. Мальовані квіти оточували зусібіч хмарою, легкою й невагомою, барвистою, пахучою, і я наче плив, наче летів у цій хмарі. Та ще летів, звісно, на крилах солов’їного співу, що хвилями затікав у двоє одчинених навстіж віконець. Двоє цих одчинених у весняний вечір віконець нагадували широко розплющені очі дивної істоти, яка спрагло приглядається до розквітлого світу, вбирає до найдрібніших подробиць красу зеленої трави чи яблуневої гілки в гірляндах пелюсток, поблиск сизого любистку на причілку хати чи сиве мерехтіння лопухів у побратимському колі кропиви. Отож через цих двоє віконець вливався солов'їний снів, і я вже плив не просто в хмарі квіток, а ще й на крилах пташиних пісень, і моя плавба могла зрівнятися хіба що з маренням чи зі сном. Крила пташиних пісень підносили іноді так високо, що серце завмирало в болісній знемозі, а то раптом так стрімко ринули з небесних високостей до землі, що душа танула в грудях, як тане останній сніг від щирого сонечка весни.
Я наче перебував між маренням і явиною, тіло видавалось не реальним і плотським, а якоюсь дивовижною
еманацією, якій властивий зовсім інший стан, ніж людській плоті. Може, саме тому згодом я не міг утямити: а те, що відбувається зі мною, є дійсністю чи сном? Ніхто, либонь, не відповів би ствердно чи заперечливо на це запитання, бо ж і Яблунівка була селом не від світу сього, бо ж і Яблунівка могла наворожити всячини.
Де вже я бачив ці очі — блискучі й свіжі, мов ранкова роса на доспілій червоній вишні, що віддзеркалює сонячне проміння? А то вже за хвильку видались вони старовинним сріблом, покритим патиною, а то вже з їхньої непроглядної — глибокої, мов гірське бескеття,— глибини сяйнули містичні смуги полярного сяйва. Над полярним сяйвом очей брови творили таїнство польоту, і цей політ брів надавав опуклому високому чолу чи то всесвітньої скорботи, чи то всесвітньої печальної задуми. Я з острахом і заціпенінням приглядався до губів, які ось-ось мали зламати свій застиглий малюнок, які ось-ось мали розквітнути або словом, або зітханням.
Де вже я бачив це обличчя, цю дівочу постать, зодягнену в білу вишивану блузочку з короткими рукавами та в картату куценьку спідничку, що відкриває білі напівсфери тугих колін? Чи то сьогодні бачились, чи то вчора, а якщо не сьогодні й не вчора, то зустрічались таки з нею,— хай у минулому сторіччі, хай у сивому позаминулому, а дороги наші таки схрещувались!
І раптом забринів її голос — грудний глибокий голос, і драматичне звучання видалось знайомим, пройняло гостро, й серце моє заболіло, наче його діткнувся кінчик шаблі.
— Ти впізнаєш мене, так! — швидше ствердила, ніж запитала дівчина. Вона стояла неподалік від мене, посеред знахарчиної хати, й хурделиця різнобарвних квітів летіла довкола її голови, над вузькими зсутуленими плечима.
— Впізнаю,— сказав я розгублено, зводячись із тапчана.
— Даруй недавню знетямленість, але хіба інша, будучи на моєму місці, не втратила б глузду? Втратила глузд і я. твоя Соломія, яку ти так солодко називав своєю коханою.
Про яку недавню знетямленість говорить ця дівчина? Та грудний її, соковитого тембру, голос нагадав: ми ж бо з нею зустрічались у просторому, як київський залізничний вокзал, фойє Будинку культури. Вона тоді несподівано вийшла з шумовиння гасел і транспарантів, мов Афродіта з піни морської, і, перебуваючи в химерному сомнамбулічному стані, говорила про любов. Як же вона говорила?.. Ага, любов — це весняний вітер, од якого починають брунькувати серця... Серце її жде любові не одне сторіччя й не одне тисячоліття. Вона віддавала тоді мені своє серце — подарунок вічності, так, так!.. І зникла, а я ще бігав серед яблунівського люду, намагаючись відшукати, й не міг знайти, як не можна знайти жар-птицю.
Леле, а щойно причулось, чи й навсправжки проказали її вуста: «Твоя Соломія, яку ти так солодко називав своєю коханою»? Може, я для неї — тільки галюцинація, а насправді бачиться їй хтось інший, ввижається той, кому вона ладна віддати свою любов і хто не здатний віддячити їй вічністю свого почуття — саме так вона й говорила тоді! — за вічність її почуття... Ця екзальтація, скорботно-мученицьке свічення в погляді, цей нервовий хрускіт пальців — у якому вона стані? що привело її сюди, в знахарчину хату? Але, мабуть, слід ні в чому не суперечити, щоб, крий боже, не сполохати душу її тремтку й лякливу, як полумінець свічки.