Позичений чоловік, стр. 72
Сіамський кіт, зненацька заскочений мало не смертельним ударом моєї скупої чоловічої сльози (а якби її чавунне ядро влучило по голові?!), умить забув про клубок вовняних ниток. Завивши від страшного болю так, що й мертві мали б прокинутись на яблунівському цвинтарі, цей сіамський пройдисвіт спершу пушинкою злетів на скриню, зі скрині на стіл, а зі столу диким метеором шугонув ув одчинене віконце.
Виючи від смертельного болю, заподіяного моєю скупою чоловічою сльозою, сіамський змій-горинич побіг по нічній Яблунівці, і там, де він біг, особливо запекло валували собаки. Голоси їхні злі зливались у велетенське рейнсько, яке вщерть заполонило напівсонне село, й хвилі цього біснуватого ревиська хлюпали через вінця, докочуючись не тільки до сусідніх сіл, де також із солідарності роздратувались пси, а й до небес!
— Хомо,— сполотнілими вустами прошепотіла Дармограїха,— що з ним скоїлось?
— Бо я йому не вродивсь на вовчі сльози,— відповів загадково.— І прощавай, Одарко, бо мій строк вийшов, я вже відбув за телицю сповна. По сій мові та бувай здорова, не поминай лихом, а добром, як хочеш.
— Лишенько! — шепотіла Дармограїха, прислухаючись до собачого валування й палко заломлюючи руки.— Ото життя тепер маю капаріти: ні Хоми, ні телиці, ні сіамського кота!
XLII. ЗІТХНИ ТА ОХНИ, ПОЛЮБИ ТА Й СОХНИ
Іще не встиг я тієї пам’ятної ночі вийти за ворота з обійстя Дармограїхи, як усе стало мінятись довкола. Шарварок собачого гвалту прочахав — і вже скоро мала тиша запасти священно ласкава. Мокрі хмари з неба зникали, мовби хто граблями згортав покоси сіна, й тепер під тими покосами відкривались неосяжні луги темної блакиті — такої темної, як вода у виру. І, увінчуючи всю картину, зрештою появився місяць і глянув на Яблунівку так, начебто лисий віл через ворота. І такий був славний у своїй красі, що мимоволі згадалися— з веселого чортограю дитинства! — материні слова про місяць: «Виросла верба посеред села, розпустила гілля на все попілля». А батько їй відказував, чукикаючи мене, малого, на колінах: «Над бабиною хатою стоїть байда хліба, собаки гавкають, не можуть дістати». Мати не хотіла зоставатись у боргу і, миючи босі ноги криничною водою (недавно повернулася від землі, з городу), весело говорила: «Без рук, без ніг, тільки з рогами, а ходить попід небесами». Я ще вище злітав на батькових колінах, стогнучи від солодкої втіхи, а батько моргав на місяць і казав: «Ой за током, за притоком стоїть свиня з одним оком». І вони обоє починали сміятись у якійсь вечірній сумовитій злагоді, й мені здавалось, що їхній сміх, приглушений, пахне м’ятою, любистком, канупером, усією тією свіжою гіркотою весняного зілля, яке так гостро звістує народження нового життя. І сміх їхній іще був такий іскристий, начебто в його шовкових хвилях переблискували геть зовсім малесенькі зірочки, ну, якщо навіть не зірочки, то мерехтливі їхні скалки-уламки...
Все відійшло в небуття, ось тільки місяць зостався такий, як і колись... Він і тепер стоїть серед моря-моря, мовби червона комора, він і тепер парубком у золоті виходить із-за гір, він і тепер попід лісом-лісом котиться діжею з тістом... Чому саме в цю ніч згадались батько-мати, дитинство? Мабуть, місяць і наворожив...
Рідна хата блимнула з-за голого гілля саду білими стінами, ось тільки причілкове вікно, яке завжди підморгувало
світлом, зараз темніло сліпим більмом. Невже Мартоха забула, який ниньки день святковий, невже спить без задніх ніг чи по сусідках повіялась?..
Моя рідна жінка Мартоха в найфасонистіших своїх жіночих строях, зі щасливою дівочою усмішкою на помолоділому від радості обличчі, з пишним букетом осінніх квітів у руці стояла на порозі комірчини, з якої ллялося світло в сіни, кланялась мало не в пояс:
— Ласкаво прошу тебе, Хомо, в музейний куточок імені Хо Хо Прищепи.
І замакітреною від радості головою (блудний муж після піврічних яблунівських мандрів повернувся додому, до родинного вогнища!) я слухняно ступив слідом за Мартохою до музейного куточка мого імені. Тут усе сяяло. Мій портрет (на повен зріст, при всіх солдатських регаліях і навіть з однією зайвою нагородою, домальованою щедрою рукою директора школи Діодора Дормидонтовича) був прикрашений вишитими рушниками, а перед портретом на долівці палахкотів у глечику пишний букет квітів, серед яких сузір’ями червоних ягід сяяли кетяги калини. Молодий Прищепа-солдат, учасник Вітчизняної війни, найкровопролитнішої війни в історії людства, з проникливою пильністю дивився на бувалого в бувальцях Прищепу-колгоспника, старшого куди пошлють в артілі «Барвінок», і мимоволі моя рука потяглась до скроні, щоб віддати йому заслужену честь і привітатися за статутом: «Здравія бажаю, товаришу рядовий!..»
Музейний куточок охайно побілено глиною; рядюжка, простелена від порога до портрета, випрана, попрасована й залатана барвистими латками. Мені здалось, що Мартошина рука не обминула своєю ласкою жодного із експонатів. Так, наприклад, мої чоботи й черевики було намащено маззю й щіткою надраєно до антрацитового блиску; штани та сорочку випрано й попрасовано; вишита квітка на кисеті була поновлена чорно-білою заполоччю; обух сокири змащено тавотом і так само тавотом змащено (аби не іржавіли в музейній тиші музейного куточка мого імені) вила- трійчата, вила-згрелі, заступ, лопату. Рибальські снасті (ятір, хватка, невід) вабили своєю охайністю та справністю, аж просились до рук, щоб разом зі своїм хазяїном іти на яблунівські стави по рибу.
— Мартохо,— кажу розчулено,— та я радий небо тобі прихилити за таку любов. Либонь, жоден музей так не доглядається, як оцей музейний куточок мого імені.
Та й цілуватись лізу, бо ж давно затужила моя душа за Мартохою, мов кураїна в степу сухому за благодатним дощиком. Але моя рідна жінка наставила проти мене лікті, наче залізні рогатки проти німецького танка, й говорить:
— Не вертись, Хомо, під руками, як швець у ярмарку! Не сягай ото, як мовиться, через крупи до пшона, бо швидка робота — як нагла смерть.
— Мартохо! — дивуюсь.— Авжеж, швидка робота — животу скорбота, але ж я не хапаюсь, як попівна заміж, не кваплюся поперед батька в пекло!
— І хапаєшся, як попівна заміж, і квапишся поперед батька. Не відаєш того, що спершу має бути офіційна частина, а тоді вже неофіційна. Бач, яка його нетерплячка бере, бач, як гострить ножа, хоч іще не зловив барана,— зразу норовить до неофіційної частини!
— Яка офіційна частина? — торопію.— І яка неофіційна?
Моя рідна жінка Мартоха стала з обличчя строга, як
солдатський багнет. Завмерши в негнучкій, дерев’яній позі, дістала з-за вилоги синього жакета аркуш паперу і, сухо кашлянувши в кулак, приступила до читання. Голос її лунав так, наче тут, у комірчині, себто в музейному куточку мого імені, зібралось чимало люду й треба перекричати гамір.
— Товариші, попрошу загальної уваги!..
Й завченим тоном (і де він тільки міг узятись у Мартохи, либонь, позичила в когось, бо вічно любила позичати й перепозичати!) стала розказувати, в який час ми вдвох із нею живемо. І слід щиро визнати, що, поки я був на позичках, вона в міжнародному становищі собаку з’їла, могла б і за пояс заткнути. Вона говорила і про діяльність Організації Об’єднаних Націй, і про Раду Безпеки, й про роботу Всесвітнього комітету захисту миру. Впоравшись із внутрішнім становищем та з міжнародним, вона взялась на цьому тлі показувати стан справ у яблунівському колгоспі «Барвінок», а я, захоплюючись Мартошиним красномовством, думав про її рот: «Еге ж, повнісінький хлівець білих овець, а між ними телесується червоний баранець!» І подобались мені п цю мить її чорні брови — цих двоє ластовеняток, які завжди поруч сидять; а також милувався її точеними вухами — рівненькі дощечки, з країв обшивочки, всередині дірочки; а ще любувався кирпатеньким носом — він, як відомо, сопе, хропе, часом чхає, сюди-туди зазирає, на морозі замерзає, бо одежини не має; а ще закохано потонув поглядом у її карих очах — двох рідних сестричках, що через гору живуть і ніколи одна до одної в гості не ходять... Отже, танучи від утіхи, наче віск, я подумки й похвалював рідну жінку Мартоху: «Гарна птиця пером, а моя законна половина якщо не державним, то бодай у межах Яблунівки умом!» Навіть не передихнувши, навіть не промочивши горлянку ковтком води, Мартоха почала сипати всякими цифрами... Ой, чудо-цифра, диво-цифра, і який народ тебе вигадав, і в якій країні ти могла народитись? Вочевидь, яблунівський колгоспник тебе вигадав, вочевидь, тільки в Яблунівці ти могла народитись!.. Цифри, наче птахи, моторно вилітали з печери Мартошиного рота, цифри-птахи пурхали по музейному куточку мого імені, шаруділи крильми, щебетали, тьохкали, сокоріли, кудкудакали й кукурікали. Й своєю дивовижною пташиною мовою цифри-птахи розповідали про надої в колгоспі «Барвінок» від кожної окремої фуражної корови, про затрати корму на кожну одиницю поголів’я, про приріст живої ваги молодняка, про заробітки доярок, про премії тваринникам. Цифри-птахи говорили про врожай на гектар у центнерах таких важливих зернових культур, як жито й пшениця, ячмінь і просо, гречка й горох; а також про успіхи городників — скільки зібрано огірків, помідорів, капусти; не обминули й садівників — які сорти яблук вродили на славу, скільки було зібрано черешень, вишень, слив; не забулись і про баштанників — динь і кавунів вистачило не тільки для яб- лунівців, а іі на продаж. І що, мабуть, найцікавіше — так це те, що цифри птахи зуміли також мовити своє слово про колгоспну культуру, про концерти й кінофільми в клубі та про книжки, газети й журнали в сільській бібліотеці. О, чудо-цифри, диво-цифри, як я вже говорив, гомоніли в музейному куточку мого імені на всі пташині голоси! Й по- качиному, й по-індичому, й по-гусячому, й по-курячому, а то вони вже співали крижнями, тетеруками, чайками, зозулями, совами, одудами, ластівками, жайворонками, а то вже у їхньому хорі начебто переважали голоси щигликів, синиць, горобців, зябликів, а то несподівано сойка своїм розколошканим співом перекривала той злагоджений хор, а чи зненацька крук починав співати, наче ламались у бурю всохлі дубові гілляки... Отже, рідна моя жінка Мартоха, захопившись офіційною частиною зустрічі зі мною, сипала й сипала яскравими цифрами, а вони ставали цифрами-птахами, а вони щебетали в моїх вухах по-пташиному, і це був такий концерт, якого не доводилось чути ні на фронті в перервах між боями, як влучно висловлювався мій колишній бойовий побратим Дмитро Волосюк, ні на сцені яблунівського клубу. Зрештою, все те, що має початок, неминуче має кінець. І хоч я був щиро радий офіційній частині нашої зустрічі, так докладно продуманій і так вдало проведеній, та все ж таки розчулився мало не до сліз, коли Мартоха, згорнувши папірці свого виступу й акуратно поклавши згорток перед підніжжям мого портрета на повний зріст, сказала: