Позичений чоловік, стр. 62

—  Так, імені Хо Хо Прищепи.

—  Мартохо,— кажу спантеличено,— то ж для великих людей музеї по містах і селах. Усі знають їх, вони заслужили— Суворов, чи Кутузов, чи граф Лев Толстой. А я ж не фельдмаршал Кутузов, це всі знають добре у Яблунівці, я тільки старший куди пошлють у колгоспі «Барвінок». А що, коли довідається сільрада?

—  А чому це сільрада мені має заборонити порядкувати в своїй хаті? А може, ти для мене, Хомо, й справді великий чоловік? Ти для мене більший і за фельдмаршала, й за графа.

—  Але ж сільрада точно знає, що вони більші за мене.

—  То для інших вони більші, а для мене, Хомо, ти великий.

Мартоха вмовкла, і в музейному куточку запанувала урочиста тиша і — так мені здалось — нічим була не відмінна від тієї тиші, яка западає навіть не по таких дрібних музейних куточках, а по великих музеях великих людей.

—  Я так тобі скажу, Хомо,— озвалася жінка, наче з трибуни, що про такі музеї треба ще за життя думати, а не по смерті. Бо по смерті поки схаменуться — вже й забули людину, вже добро її порозтягали, вже й не знайдеш тієї ложки, якою їв, чи того ліжка, на якому спав. Хіба іноді не обманюють по музеях? Поставлять крісло, кажуть, що в цьому кріслі чоловік той писав і думав. А насправді то зовсім інше крісло, десь на звалиську знайдене. А в мене тут, Хомо, все справжнісіньке. От скажи, хоч маленький обман є? Кисет не твій, чи пужално, чи коса з грабками?

—  Усе моє, Мартохо, правду кажеш.

—  Отож-бо й воно! — зраділа жінка, засяяла, й на лиці її наче місяченько зійшов.— І скажу по секрету, тільки обіцяй не сердитись, бо гніватись ти не повинен.

—  Обіцяю, Мартохо, кажи.

Рідна моя жінка й зовсім стала урочиста, а по хвильці —знову ж таки наче з трибуни — сказала:

—  Мріється мені, Хомо, бо мріяти не заказано... Ось начебто для мене самісінької цей музейний куточок поки що... Поки що!.. А через якийсь рік-другий, дивись, одкриються двері ширше — й сюди почнуть навідуватися сусіди;

яблунівські колгоспники. А далі, дивись, не тільки з Яблунівки, а й із сусідніх сіл — Малих Дубових Гряд, із Сухолужжя, з Великого Вербного, так? Хто машиною, хто автобусом... А ще яблунівських дітей прийматимуть у піонери, скликатимуться їхні урочисті лінійки.

—  А хто галстуки червоні пов’язуватиме їм? — питаю.

—  Хто ж іще, як не ти сам, Хомо! Хіба не зумієш?

—  Не штука навчитись,— міркую вголос.— І значки піонерські приколювати навчився б. Але де ж ти, Мартохо, совісного екскурсовода знайдеш?

—  Правда твоя, тут потрібна людина совісна, бо пост серйозний,— замислилась жінка.— Не кожному й довіриш, бо як раптом на експонат зазіхне, поцупить штани чи сокиру... Де потім такий експонат ще знайдеш?.. Либонь, найкращим екскурсоводом у музейному куточку твого імені могла б бути тільки я, правда, Хомо?

А що я не поквапився згодитись, то на Мартошиному лиці майнула тінь чорної підозри:

—  Чи, може, на екскурсовода ти мітиш Одарку Дармограїху?

—  Краще за тебе ніхто не справиться,— кажу.— Ось тільки як з квитками, га? Продаватимеш квитки чи безплатно пускатимеш?

—  Спершу, може, й безплатно, а як почнуть валом валити, то доведеться й гроші за квитки правити. Бо безплатно — не дуже цікаво, а цікавіше — коли платитимуть за твою славу й за свою пошану до тебе.

—  Еге ж,— згоджуюсь,— слава моя велика.

—  А велика! Де ще знайдеш такого трудівника, як ти? Скоро вдень зі свічкою не знайдеш такого, що робить круглу добу, як віл. Е-е, Хомо, вже ниньки ти маєш бути в музейному куточку, вже ниньки мають гурмами ходити, щоб дивуватись і захоплюватись. Знаєш, за якийсь десяток років ніхто не віритиме, як ти тяжко трудився, отож, почнуть казки складати, легенди розказувати, пісні співати!.. Ось подумай тільки: зібралась уся яблунівська художня самодіяльність — і хором співають величальну тобі, Хомо, а голоси ж які славні в селі!

—  Либонь, весь хор,— кажу застережливо,— в музейному куточку не поміститься.

—  Біля хати співатимуть, просто неба.

—  Ой Мартохо,— кажу,— роботи ж як багато в музеї, чи впораєшся?

—  А як мій куточок стане державним музеєм, то фонди виділять, штати наберуть, а я посяду місце завідувачки... О, держава грошей не пошкодує, бо хіба не на таких, як ти, й тримається?

Ну, хіба в моєї рідної жінки Мартохи не палата ума, хіба вона ликом зшита! їй не треба йти на сусідній куток, щоб дрібку мудрості позичити, бо своєї має по саму зав'язку. Коли слід — така покірна, що сметана на голові встоялася б, а коли невикрут — навіть межи чужі щипці покладе свої пальці, коли халепа — хоч прив’яжи, то відгризеться.

—  Хто б іще до такого догадався, як ти? — кажу вголос.

—  А ніхто,— відповідає.— То тепер, Хомо, як подивився музейний куточок свого імені, віриш, задля кого так вирядилась, чому так помолодшала? Віриш, що ніхто мені в Яблунівці не потрібен, навіть якби до нього старими облігаціями доплачували в додачу.

й ось тут, у музейному куточку, спокушений отим дідьком, що сіє полову, так я запрагнув Мартошиної гречки, що хоч вовком вий! І, неборака, сапнувши сапко, спершу взяв я несміливо свою рідну жінку за руку, далі поглядом потонув у безбережних морях її очей, далі безтямно потягнувся губами до полумінких її губів.

І зненацька Мартошин вид повила темна хмара, безбережні моря наче посліпли.

—  Не забувайся, Хомо!—сказала осудливо.— Ти поки що не мій, а Дармограїшин, і я не хочу краденого, бо я жінка чесна.

—  Хіба ж тобі не кортить обійняти мене? — питаю.

—  Ще й як кортить, Хомо! Дужче, ніж у сімнадцять літ... Але нащо мені завтра чути лихі плітки та обмови? Знаєш, що завтра присягатимуться сліпці, наче своїми очима бачили. Сорока сороці, ворона вороні, грак гракові, дурак дуракові, а мені, Хомо, честь моя жіноча понад усе. Так що потерпи...

—  Але ж ніхто не бачить, ніхто не довідається, Мартохо, змилуйся,— благаю.

—  Як то ніхто не бачить? А він очей не спускає!

Й тицьнула пальцем на Хому Прищепу, намальованого на портреті на повен зріст, при всіх солдатських регаліях і навіть при одній не своїй нагороді — медалі «За відвагу». Молодий солдат дивився чесними, правдивими очима так осудливо, що вмить прокинулось моє сумління, прокинулася чоловіча честь, і я, палаючи любов’ю до своєї рідної жінки Мартохи, яка так само палала любов’ю до мене, мусив у гіркому розпачі повертатись до Одарки Дармограїхи добувати свій строк.

І так мені кепсько було на душі, як у тій примовці: прийшов хтось, та взяв щось, та пішов кудись, а я за ним, та не знаю, за ким!

XXXIX. А ЯКБИ НАС ГРІМ УБИВ ТА БЛИСКАВКА СПАЛИЛА?

Отож, як мовиться в народі, ухопивши місяця зубами, причвалав у хату до Дармограїхи, що вже спала в ліжку. Спала, розкинувши руки, і груди її легко здіймались і опускались, як два живих книші, й голова її наче лежала в чорному розіллятому озері пишного волосся. Засвітивши гасову лампу й мало не до найдрібнішої ріпички вкрутивши вогонь, поклався я на лежанці й тяжко замислився над своїм життям. Бо чи не годі мені величатись так, як величається порося на орчику, чи не годі мені так надимати морду, що й граблями носа не дістанеш, чи не годі мені чванитись, мов дурень латкою? Пора за розум братись, пора,— хоча 6 за той, що подеколи, чую, ще збовтується в голові, наче олія з рапсу чи з кользи.

Ото, значить, надуваюся сам на себе, мов жаба під пеньком, як зненацька причувається брязкання клямки на ганку, далі брязнула клямка в сінях, щось човгнуло. Я, звісно, не з тих боягузів, які побоюються, щоб заєць часом дороги не розбив, але мимоволі принишкнув, і серце в грудях раз і вдруге вдарилось, як телячий хвіст.

Щось по дверях прошаруділо, наче мишка шкрябнула пазурцями, й невдовзі почулося скрипіння незмащених завісів, двері зі зловісною повільністю відчинились, і з сіней потягнуло густим вогким духом осені й листопаду. Мені б, може, скочити на ноги, вхопити качалку чи рогач про всяк випадок — натомість я здерев’янів: анічичирк, анітелень!