Позичений чоловік, стр. 42
Ну, Хомо, чи не пощастило тобі побачити ялові гуси, що на псарню літають і потроху молока носять?
Ну, Хомо, довідався таке, що ні пришить, ні прилатати!
Так-таки, Хомо: сирено, маслено — корова ожеребилась!
А бодай мене курка вбрикнула, а рак урачив, ніж я діждався такої несосвітенної дивини сподобитися...
Зло — зненацька, знагла!—загриміло в моєму тілі, мов залізна бочка, що котиться з кремінної гори. А злий чоловік зліший од вовка, в нього від злості болять кості, на що гляне—те блідне. Й під моїм поглядом поблід батько молодої, циган циганом, Михайло Григорович Дим, і хлопці з духового оркестру сполотніли, жовті грушки на гіллі стали попелястими, й синє небо над Яблунівкою посизіло, мов крило голуба.
Молоду запросив до танцю весільний староста, виряджений у стрічки та квіти, а мене якась нечиста сила повела прямісінько до жениха, і ця нечиста сила прохрипіла моїми губами:
— Давай одійдемо та поговоримо!
Його очі стали такі моторні, наче ось-ось зірвуться й на пожежу побіжать.
— Ти чуєш чи не чуєш?
Нижня губа йому сіпнулася туди-сюди, як жінка, що бігає без солі.
— Тобі вуха замурувало?
Язик йому безмовно рвонувся з рота, мов собака на ретязі, й назад заховався.
Бачачи, що я молодого за барки беру, що молодий не знає, як від мене боронитися, наспіли парубки, родичі молодої та молодого, розгніваний голова колгоспу Дим підо- спіп і гуртом одтрутили мене від жениха, та ще руки назад викрутили, що й дуба так не змогли б скрутити. Й мене, Хому Прищепу,— єдиного на все весілля, що хотів постояти за честь молодої! — з ганьбою стали спроваджувати геть із саду, з танців, із весілля. І найкривдніше — відлучали від дармової весільної чарки-безтарки, від горілочки-дівочки, від вина-говоруна, від пивця-молодця...
Мене, Хому Прищепу, ясновидющого, у корінь зрющого, у розумі всемогущого! За моє добро — кадук же мені в ребро. Ну, як тут розкажеш Катрі, що не за пройдисвіта їй оддаватись треба, що гідна така дівчина чоловіка, який зможе для неї зорі з неба діставати, який не дасть собі на носі грати, якого й куля не візьме. А як розтолкувати Михайлові Григороничу Диму, що родичається з дідьком, який уже давно грає в свою погану дудку, що зять його завтрашній такий ласий, як попівна заміж, що пускає в хату приблудну псяку, від якої не гоже сподіватись на дяку.
— Одпустіть, хлопці! — вивертаюсь із дебелих рук.— Я ж тільки погомоніти хочу...
— Не шелестіть, дядьку, мов віник по хаті! — регочуть.
— З женихом тільки двома словами перемовитись...
— Дядьку, аж на третій яр чути ваш базар!
— Може, я щастя хочу для молодої...
— Співаєте добре, а перестанете — ще краще! — регочуть і до воріт тягнуть.— Та ви, дядьку, і маму свою пропили б!
— Та не впився я, бо душа міру знає...
— Ага, ваша душа міру знає — надудлиться донесхочу, а потім лежить і барложиться. Залили собі очі, то гетьте за ворота, ген там поза машинами й оріть носом на здоров’я, а людям свято не перебаранчайте!
Й чи турнули щиро, чи сам зашкопертався, а тільки, порачкувавши ступінь-два, сидів я вже біля окоренка тополі. На узбіччі дороги, спиною опершись об стовбур, роззирався на осінню Яблунівку, вродливу, мов молодиця уповні літ, і така мене брала досада — хоч вовком вий, хоч скачи гопки, хоч на небо дерися!
Шолудивий песик, у реп’яхах та павутинні, з розумними, як у царя Соломона, очима всівся неподалік па спориші, молотив хвостиком, збиваючи догори куряву. І так мені закортіло побалакати бодай із собачкою — мов у петрівку льоду забаглось! І ще не встиг я розтулити рота, як цуцик дивно так позіхнув, клацнувши гостренькими перлами зубів, війнув полум’янистим язиком і проказав:
— Гав-гав! Не потурайте, Хомо Хомовичу, журбі! Гав- гав! Журба вас ножем під серце, а ви їй під ніс перцю!
Душа моя так і зайшлася з утіхи від тієї собачої приязні. Кажу:
— Що той чоловік у бога за звір — не знаю!
— Гав-гав — згоджується шолудивий співбесідник, який
мені вже тепер не таким і шолудивим здається.— Не бійся собаки, як говориться між собаками, бо хазяїн на прив’язі!
— Й коли вже люди порозуміються між собою!
— Гав-гав! Як бабак свисне,— гомонить зі мною цуцик.
— І щоб справедливі були одне з одним...
— Гав-гав! Як сова світ уздрить!
— І щоб не обманювали одне одного...
— Гав-гав! 1 оді, як сорока побіліє!
— І щоб жили по щирості й по честі...
— Гав-гав! Як свиня на небо гляне!
— І щоб не ворогували, а тільки товаришували й сповідали закони дружби.
— Гав-гав! Не було в зайця хвоста і не буде...
З садка долинула весільна музика, а що я сидів під тополею, то ноги мої, поряд лежачи, не могли, окаянні, зостатись у спокої. Гемонська сила музики вселилась у жижки, зворохобила їх — і ноги мої самі стали соватись по спори- пі і туди-сюди, а то й угору підлітали, наче з перелітними тихими поривались до вирію.
— Ой заграйте, цимбали, щоби ніженьки дримбали!
Я собі сидів сиднем, бо таки обважнів, а ноги — холери ясні, соколи небесні, демони пекельні! — знесамовитіли зовсім і вже так гасали біля мене, Хоми Прищепи, що віри не йнялось: це мої ноги чи, може, якийсь п’яниця загубив своїх п'яних дві, а тепер ось вони й колобродять?
— Танцювала риба з раком, а цибуля з пастернаком!
І .-о, міркую, либонь, таки ноги мої, таки слід утихомирити
якось, бо що, як розтанцюються без міри й подадуться по дорозі гопаком діло, а мене зоставлять отут під тополею гомоніти з шолудивим собачкою, який, ох, і розумний з хороби!
— Цитьте, ноги,— кажу,— цитьте, дурні, ані ївши, ані пивши, не скачіть, дурні, ошалівши! Ви ж бо не голодранці, щоб іти в такі дурисвітські танці, ви ж бо не голобоки, щоб іти в такі, як не на м’ясницю, скоки!
А нога біля ноги тирлується: ліва ось так ушкварила, що й небові жарко, а права вже так гасає, наче цап на городі.
Танцювала Химка з Хомою, цілувалась губа з губою!
Хоч і вхоркались, а ще довго танцювали — поки пісня долинула весільна. А як весільна пісня шугнула хвиля за хвилею по садах та вулицях, тоді ноги вляглись на траві, мов два вірніх побратими, лиш тремтіли дрібно, бо дрож іх бив. Але якби не онеє, то було б теє: груди стали ходором ходити, а з їхнього міха спів через горло полаявся, і горло забриніло, мов срібна сурма. Дівчата кували в саду, а я собі кував під тополею, і шолудивий песик, що мав розумні очі царя Соломона, став наслідувати мене, підтягуючи. І так добре було на душі, що ми з ним одним миром мазані, що піл розчулення сльоза бриніла в моєму співі. Потай міркувалось: «Все один чорт, що собака, що Хома-хорт!»
І ще (поки ноги спочивали під танцю, горло співало, а я собі сидів під тополею і в небо дивився) міркувалось, що годі їсти горіхи, годі бути таким ясновидцем- розумакою. Бо чи самому є втіха з мимовільних, на дурничку надбаних мудрощів? Бо чи яблунівські колгоспники мають спокій і втіху? Е-е, хай собі живуть, як складається, не гоже заглядати ні в їхнє сьогоднішнє, ні в завтрашнє буття, треба вкоротити свій розум та ясновидющість.
XXXI. БУДЕ ЛИХО, ТО НАЙДЕТЬСЯ Я РОЗУМ
Отож, значить, набачившись за те літо й за ту осінь не тільки смалених зайців, а й смалених сов, нахапавшись усіляких стусанів долі не тільки в спину, а й у зуби, побувши на коні й під конем, пізнавши, почім ківш лиха, я нетерпляче очікував, коли вже, нарешті, розпрощаюся з Одаркою Дармограїхою. Не скажу, що був я в неї і товкачем, і помелом, як і не скажу того, що годувала вона мене лиш сіллю до оселедця чи калачем та ще в спину рогачем. Але ж надокучило так бути не самим собою, а за телицю позиченим. Уже мені та породиста телиця здавалась гіршою, ніж три вирви в шию і міх кулаччя на дорогу, про яку потай ночами мріялось.
Відраду в роботі знаходив. Колгоспний корівник став найріднішою домівкою, худоба — за сім’ю: корови здавалися сестрами рідними, бугай замінив брата, якого ніколи не мав, а телята мало не дітьми були. Коли вичищав гній, то вила як прикипали до рук, а руки як приростали до вил, і, забуваючись у праці, сам собі подеколи бачився не грибом маслючком, що крізь землю пройшов і червону шапочку знайшов, а людиною-вилами. А людиною-вилами, що здатна не тільки корівник очистити від гною, а й з усієї Яблунівки вигребти сміття, а й у всьому світі навести чистоту,— якщо, звісно, вчасно не зупинити мене!