Позичений чоловік, стр. 4
— Ти, Мартохо, знаєш, що в людей і в горшках кипить.
— Мені, Хомо, з уст, а тобі за пазуху шусть!
— Таким ціпом, Мартохо, тільки чортам тютюн молотити.
— Кажи чортзна-що, аби даром пара з рота не йшла!
— Нащо нам музики, Мартохо, коли в нас довгі язики! Отакого б язика та на підошви.
— Верзи, верзице, поки верзеться.
Правда ж, добре балакати з моєю Мартохою? Але не був би я Хомою Прищепою, якби піддався своїй жінці на поталу, якби вона могла мої мізки закрутити, якби могла порядкувати моїми клепками в голові так, як порядкує горщиками в печі. Язик — то налигач, яким налигують корову чи телицю, і хоч ні в кого немає такого налигача, як у моєї Мартохи, все ж я завжди зоставався неналиганим, кум королю і сват самому міністру.
Гой, Мартоха! Якось пішла до молодиці на сусідній куток позичити глечик молока, вцідили їй свіжого, з-під корови вранці, а поки повернулась Мартоха додому ввечері, то молоко в глечику скисло — бо треба ж було по дорозі кожного здибати, кожного язиком своїм зачепити, набалакати- наговорити-натеревенити-намолоти сім мішків гречаного Г аврила!
VI. ПОДАРУНКИ ЗА ДНІПРОМ БЕЗ ШТАНІВ ХОДЯТЬ
Отож, про Мартошині борги та позички.
Хай би з себе ще позичала яку кофтину чи куфайчину, запаску чи блузку, хромові чоботи чи червоні гумові калоші. Хай би з себе не жаліла тернової чи вовняної хустки,
намиста чи ковтків дівоцьких своїх у вуха. А то ж не втримувалась, щоб моє кому-небудь із сусідів чи родичів не подарувати. Шукаю, колись давно було, свого кисета—із зеленого шовку, заполоччю вишитого,— а кисета нема, позичила Мартоха колгоспному конюхові, що солому привіз під нашу хату з поля. Мав я стару, ще з війни принесену, шапку, в цій шапці чи біля гною крутився на короварні, чи по жом їздив на цукрозавод у Велике Вербче,— і десь запропастилась шапка, потім угледів на чередникові, що теличку нашу випасав. Так само й галіфе моє міліцейське синє з нашитими на колінах і на сідниці латками (галіфе Мартоха виміняла була за яйця на районному ярмарку) раптом опинилось на яблунівському нашому мельникові, бо треба було віддячити за якусь послугу.
— Мартохо,— казав своїй жінці,— подарунки за Дніпром без штанів ходять.
— Краще дарувати, ніж брати,— не лізла по слово за пазуху.
— Але ж ти любиш позичати й глину з половини,— дорікав.
— Дарують, небоже, що самим негоже,— вдавалась Мартоха до філософії.—Знаєш же добре: беріть, свате, бо все одно свиням викидати.
Але долі своєї й конем не об’їдеш: як кого схоче — на ноги поставить, а кого з ніг звалить. Якось Мартоха почала так лащитись, так догоджати, як ото здатний лиш лисом підшитий і псом підбитий. Ну така вже добра, що ледве в пазуху не вскоче.
— Що тобі, Мартохо, треба? — питаю.— Чого вертишся, як чорт у баклазі?
— А хіба я завжди не верчусь перед тобою, як сорока на тину? Хіба не стелюсь перед тобою, мов перекотиполе?
— Не завжди сорокою і не завжди перекотиполем. Буває, що коло носа в’єшся, а в руки не даєшся.
— Ой Хомонько-дукачику! Ой Хомонько-карбованцю! Та хіба вже я така слизька, що обома не вдержиш? Ти ж бо хитрий, можеш, мов лисиця, хвостом накритись.
— Та говори, що треба.
— Ха-ха-ха!—сміється Мартоха, світить мені очима, наче свічки ставить — тільки не перед богом, а перед чортом.— Добра тобі хочу.
— Якого добра? Чи не отого добра, від якого шукають
другого добра?
— Одарку Дармограїху знаєш?
— Оце ота хитра, мов щука, та все ж таки не з’їсть йоржа з хвоста?
— Вона, Хомонько! Снить, а кури бачить. Дуже мене просила за тебе.
— Просила?
— Просила, умовляла, золоті гори обіцяла. Щоб я тебе позичила їй на літо й осінь, на якогось півроку.
Очі мої полізли на лоба — як в отого чортополоха, що з телячим хвостом надумав у вовки сунутись.
— Як то позичила? Чи я підрешіток, щоб позичати? Чи я залізний гак, щоб витягнути відро, яке впало в криницю? Мартохо, схаменись, бо ти вже так допозичалась, наче тебе дурний старорежимний піп хрестив, тільки намарне в воду не впустив.
— Не дурна я і в дурного не зимувала, Хомонько,— горнеться до грудей і шепоче, мов раки в торбі.— Не насправді ж позичити, а про людське око.
— Тому й шепчеш у своїй хаті, щоб тебе на сусідському кутку не почули?
— Не дивись на мене, Хомонько, мов собака на висівки... Трохи поживеш у Одарки Дармограїхи, тебе не убуде, а в нашій хаті прибуде.
— А що прибуде, коли я убуду?
Мартоха, бачу, й далі хитрує, мов дідько в греблі.
— Телятко за тебе обіцяла від своєї корови. А ти ж бо знаєш, яка в Дармограїхи корова — молоко дає, мов сметану, а годувати можна хоч остюками, однаково доїтиметься.
— Та нащо я їй здався, що хочеш позичити?
— Бо знає базари, магазини й нетрудові доходи, то прискіпуються. А так вона тепер усім казатиме, що живе твоїм коштом, твоїми заробітками,— від неї й відскочать причіпки, мов сухий горох од стіни, Одарка й далі внаджуватиметься в горох, а не в сочевицю.
— Я ще ніколи, Мартохо, не був позиченим чоловіком, то й не відаю, як то позичені чоловіки живуть із тими жінками, що їх позичили,— скрушно чухаю свою чуприну.— Значить, пристати в прийми до Одарки тільки про людське око, а з тобою й далі жити не про людське? Легше, мабуть, навчитись орати клепкою...
— Не тільки навчишся клепкою орати, а й товкачем хліб різати, а й ступою латки до штанів пришивати.
— Але ж позиченого три годи назад ждуть.
— Хомонько, думаю, за ту телицю три годи забагато, а так — на осінь та зиму. Якось перебудеш позиченим.
— Дурний дає, а розумний бере.
— Хто зразу дав, той два рази дав.
І, бачу, якщо не вговорила Мартоха, то вговорить. Бо хіба ж мені не знати, що в чужу жінку чорт ложку меду кладе, тому до неї й липнуть? І хоч я вже немолодий собака, а в мене теж дригаються жили, та й недарма кажуть, що в старій печі дідько теж топить. В чужу гречку завжди кортить ускочити, а тут сама гречка до тебе напрошується, і ту гречку звати Одаркою Дармограїхою — не з останніх вона молодиць у нашій Яблунівці!
Мартоха з моїх очей вичитала, що вже ладен пристати на її вмовляння, ладен піти на собачу стежку, і давай підхвалювати Одарку Дармограїху:
— Вона в кропиві шлюб брала, буде тобі в неї так, мов щодня кутя чи Великдень. Сьогодні — кутя, завтра — Великдень, і ні одного тобі дня посту.
— Хіба інших, Мартохо, у Яблунівці нема,— питаю,— що захотіли б її куті і в будень, і в свято? Чого накинула оком на мене?
— Бо хто ще так позичає, Хомонько, як я? Хіба ще є в селі такі, як я, що зичать кожному добра, а собі зла? Та вони тобі й пустої дірки не дадуть! Ходила Одарка Дармограїха по хатах, просила теж позичити на якийсь час, та їм шкода лою — світять водою.
— До кого ж вона ходила? —цікаво мені почути.
— До Нінки Шарпачки, просила дати Шарпака, але Нінка пообіцяла дати їй за царя Митрохи, як буде людей трохи.
— Як бабак свисне -— тоді бачитиме Шарпака.
— Го крутнулась до Ганки Вовчихи, канючила Вовка...
— Теж за теличку?
— За теличку, Хомонько!.. Але ж у Ганки й льоду на водохреща не вициганиш... Хіба що за царя Тимка, як стане земля тонка.
— Добре приспічило чоловіка, раз стільки гасала.
— Так то ж не так для себе, як для сільради... Одарка Дармограїха і до Векли Шпаркої ходила, та Векла винна їй сотню грошей, просила взамін за гроші старого Данила Шпаркого, вмовила Веклу, бо хоч і чортові думки, а слова в неї з маслечком, і так вихваляла Веклу — і що чепуруха, і що господиня. А що? Сам Данило не захотів! Якби ж, каже, якась молодша позичала, то згодився б. Сімнадцятий, бач, йому кортить! А ми, Хомонько, з тобою не такі, я не скупа, а що вже ти щирий!
— Ага, міняєш бика на воли, аби дома не були.
— На теличку! Але ж ти повернешся, а теличку віддавати назад не доведеться. Теличка виросте, стане корів- кою-первісткою, доїтиметься. Е-е, свою корівку тримати — це, Хомонько, як говориться, не станеш вовком орати. Корівка своя — це ж і здоров’я, і сила: нап’єшся сметанки, то не доведеться й руки смолити, щоб чорта втримати, бо таким богатирем станеш. А на старість хіба здоров’я нам не знадобиться? Корівка славна — це ж і від людей повага та шана, щоб не казали, що в тебе, Хомонько, і за вухом не свербить, що ти в ус не дмеш!