Позичений чоловік, стр. 37
— Сам у гріхах, як у реп’яхах, а ще й людей судиш!
— Бо таки побратими, га-га-га! А як побратими, то поділюся з тобою найдорожчим, ось тобі моя вовча шкура від щирого серця, бери, зодягай, та нехай твоя душа теж має якесь пристановисько, не никає, мов циганська кобила.
— Мені? Твоя вовча шкура? Таж інші яблунівці...
— Інші яблунівці на старість не доживались до такого сорому. Отож, їхнім душам і дістались усякі птахи — лелеки та зозулі, чаплі та чижі. А як хочеш знати, то, може, й вовчої шкури твоя душа не заслужила. Бери, поки не передумав, бо передумаю...
І сіроманець упритул наблизився, і з пащі йому війнуло полум’ям, із ніздрів синюватий димок снувався, очі палали пекельною смолою. Страшний був вовк, а що вже ненажерливий! І душа моя, злякавшись (от би зараз дав драла, дав дмухача, дав драпака), стала маленькою, зіщулилася, згорбатіла. Здавалося, ще якась мить — і під тим вовчим поглядом зневолиться, зниціє, знікчемніє, - та й слухняно- приречено сама скочить у вовчу пащу. Скочить схарапуджена душа у вовчу пащу — й умить не стане Хоми Прищепи, а буде вовк, буде сіроманець, по хащах шастатиме, по лігвах барложитиметься, що біля колгоспних обор веш- татиметься, й не за те битимуть Хому Хомовича, що сірий, а за те, що овечку з’їв! Ловить вовк, це правда, але й вовка ловлять, а як і вовка зловлять, то шкуру здеруть, а як шкуру здеруть, то знову душа не матиме пристановиська в світі!
Е-е ні, гадаю, може, тобі, вовче, й кортить ухопити місяця зубами, та вдасться тобі поживитись так, як сіркові паскою. Витріщайся, вовче, ще страшніше, а я ось плюсну, лусну — й не стане мене. Тільки ж слід розумно та хитро, щоб, тікаючи від вовка, не наскочити на ведмедя, як мовиться.
Закинув ноги за плечі — і як водою мене змило. Біжу й радію: ага, сіроманцю, перевівся ти на циганський пшик та ще на руді миші, зійшов на пси і з’їхав нінащо! І зненацька грім гримнув такий, що хоч тури гони, то не почують,— ну, думаю, за тим громом вовк не розчує, як мої босі п яти по землі лопотять. І так хутко дріботів, що сонце стало коробом у небі, а ситом дощ посіявся. Я вже такий був меткий та проворний, що між дощовими краплями блискавкою проскакував, і чуба не замочивши і ніг не забруднивши. Оглядаюсь коло Яблунівки — ай вовк слідом за мною так само прудко женеться не вженеться й теж сухесенький, бо між краплями проскакує, а в зубах щось тримає. Що ж він тримає, приглядаюсь, а то ж — диво дивне! — такий лютий, що від блискавки відбатував золотий шматок, і той вогненний уламок у пащі його полуменить, злості й завзяття додає.
Ага, міркую, доженеш на Івана Купала! Ага, міркую, швидше наздоженеш торішній сніг, що давно розтанув у чистому полі! Ага, зловтішаюсь, доженеш ти мене на другу пречисту, коли візьме комара нечиста! Так-так, вовче, стрінемося з тобою на спас, коли треба буде держати рукавички про запас! І до того додумався, що по дорозі соломина трапилася — я в ту соломину з одного боку шусть, а з другого боку й вибрався благополучно. То що вовк? І вовк ухитрився пролізти через соломину. Бачу — голку хтось загубив, то я й через вушко голки проліз. І вовк так само вмудрився! Тут павутинка тонесенька в’ється від куща черемхи на вершок тополі, я чкурнув угору по павутинці, вже, гадаю, порятувався, аж глядь — вовк дереться слідом по павутинці, жаром дихає.
Ну, думаю, треба закричати, щоб вовк налякався. Силкуюсь крикнути—рот занімів, наче там ластівки гніздечко звили й ластовеняток висиджують. А може, думаю, купити вовкові ярку на базарі, хай уп'ється її теплою кров’ю й забуде за мене? В ту ж мить купую в районі ярку для вовка, сіроманець виймає з-за халяви гостру бритву й ріже бідну тварину. І вже цей вовк стає начебто не вовк, а учасник художньої нашої яблунівської самодіяльності, вже він у вишитій сорочці, в зелених шароварах, підперезаних старовинним парубоцьким поясом, озутий у шеврові чобітки на срібних підківках, ходить по сцені клубу й співає.
Сіроманець співає так, начебто й не він, а патефон у його пащі, і платівку-язик заїло, гостра голка повзе й повзе по тій самій борозні, а тому вовк починає від болю завивати людським голосом, а я, радіючи, що порятував свою душу від вовчої шкури і від вовчого життя, не можу чомусь чкурнути галасвіта, а слухаю вовчу сумну пісню, й кортить завити від співчуття, й сльози навертаються на очі!
XXVIII. ВОНО Б ДУЖЕ ДОБРЕ,ТА НІКУДИ НЕ ГОДИТЬСЯ
Отож, значить, снилися мені після смерті головного бухгалтера яблунівського колгоспу «Барвінок» та після поминок по його душі отакі дивовижні сни. Ввижалось по ночах оте село густо заселене, в якому півні не співають і люди не встають, бо там завжди невесело, бо там ні кутка, ні вулиці, ні півня, ні куриці. А вовк-сіроманець унадився в мій сон, наче в кошару до овець, підморгував хижими очима, щирив ікласту пащу і гомонів зі мною, як із рівнею собі, наче я теж обернувся на вовка. «Нами, вовками, не орати!»—хвастався він, і, здавалося, ось зараз своєю пазуристою лапою роздере губоньки аж до вух, щоб іще дужче хвалили. «Нас, вовків, за вухо не втримаєш, га-га-га! Нам, вовкам, довіряти череду не можна! Га-га-га, ми з тобою попросимось у пастухи, а свиня хай проситься в огородники!» Мене брав гнів за те панібратство, і я кричав у його люту пельку-вершу: «Не надійся, як на три тузи, вовче, що ми з тобою вовчого поля та й вовчі ягоди! До твого вовчого м’ясива та потрібна собача підлива — отоді баран кісткою в горлі став би! І затям, що моя перкалева сорочка краще личить моїй душі, як твоя вовча шкура!» Шерсть на сіроманцеві ставала дротом: «А зараз побачимо, що найліпшим фасоном для твоєї душі є моя шуба, в яку я тебе й зодягну за всяку ціну!» Вовк плигав із чотирьох лап — і знову починалася дика гонитва, в якій я чув за спиною звіряче сапання, пашіння висолопленого язика, залізне двигкотіння пазурів. І знову, рятуючи свою душу від вовчої шкури, я долав силу-силенну перешкод, курів, як ото мовиться, мов чорт від кукуріку, і повсякчас, даючи наврипливому вовку дулі через кишені, нарешті — не- впійманий, цілий! — прокидався вдосвіта в холодному поту. Заморений, наче мене відьми у воза запрягали, щоб гурмою-кагалою на свій відьомський шабаш туди-сюди гайнути, я дригонів руками й ногами, а перед очима довго ще потойбічною маячнею бовваніла ошкірена вовча паща, з якої віяло духом сірки, смоли й чаду.
Е-е, годилося б порятуватись від таких снів, од перегонів із вовком у нічних мареннях, бо отак вві сні недовго й дуба дати, тоді сіроманець без ножа й ложки з’їсть мою бездиханну душу, оближеться — і спасибі не скаже.
Та й удень став нудити світом — як не свій розмовляю з Дармограїхою; на фермі колгоспній руки не квапляться до вил та згрель, наче курча впустили; у буфеті яблунівському замість пити й жагу гасити зітхаю тяжко та важко, мов ковальський міх, аж від мого зітхання дохлі мухи з липучок обвалюються на підлогу.
Якось дід Бенеря (який ото збирався переїхати до онуки у Вінницю, та так і не переїхав, зостався сторожувати яблунівську крамницю) підсів у буфеті й питає:
— Чого ти, Хомо, нудьгу годуєш, журбу сповиваєш, а сум колишеш? Хіба ти не знаєш, що від розкошів кучері в’ються, а від журби січуться? Ще, дивися, й заплачеш, аж цей буфет ходором ходитиме!
Ага, побоюється, видать, дід Бенеря, що від моїх сліз чайна почне ходором ходити, а в чайній ходитимуть ходором бочки з пивом, пляшки з напоями.
— Та от,— кажу,— на гладенькій дорозі здибала напасть мене. І так на душі, наче в тісну діру впав.
— Від напасті не пропасти,— хитро відказує дід Бенеря.— Від напасті і полу вріж, а тікай.
— Утік би,— кажу,— та з хороби моторна бестія, ганяється слідом.
У діда Бенері обличчя дрібне й тверде, мов міцно стулений кулачок дитячий. І шкіра суха павутиниться, і стільки рисок-борозенок на щоках та на лобі, наче їх циганською голкою проскороджено. Губи в діда Бенері ворушаться двома голодними п’явками, що давно не пили крові.
— А яка, Хомо, бестія?—питає, приставляючи жовтий коржик долоньки до білого коржика вуха.