Позичений чоловік, стр. 24
— Роздав би? — Дармограїха крутнулась, мов орел, ладний кинутись ловити муху.— Ти?
— Ага, роздав би. За безцінь.
— За безцінь? —Погляд у неї став такий злий, що від нього зараз у Яблунівці вся зелень зів’яла б.— Чуже добро, так? О, чуже добро легко роздавати, за чужим добром душа не болить і не побивається!
Як перемінилась Дармограїха! Якби зараз торкнувся до її руки своєю рукою, то, либонь, обпікся б, якби щокою притулився до її щоки, то, напевне б, обшкварився. Навіть видалось, що язик її засвітився в темряві, як отой шворінь, що його коваль витягує щипцями з горна, щоб ударити по залізу молотом і розплескати на леміш. З очей Одарчиних мала ось-ось политись розпечена вулканічна лава, щоб поглинути, обернути на мертвий попіл і тапчан, де я лежав на подушках із орлиного пір’я, і всю хату, і Яблунівку.
Ага, розпасіювалась, думаю, та не дам собі в ніс дмухнути, бо не боюсь я тебе, як торішнього снігу. А тому-то, прислухаючись до сумління, до найкращого в ту хвилю порадника, я й сказав Дармограїсі:
— І роздав би, Одарко, супроти твоєї волі і всупереч твоєму норову.
— За безцінь? Чуже?
— Але ж і не твоє! Не твій товар!
— Як то не мій?
— Подумай добре, Одарко, чи такий товар, як людське життя, міг би бути твоїм товаром і чи могла б ти на свій розсуд порядкувати ним?
— Усяким порядкувала — і цим змогла б!
— Е, Одарко, порядкуй своїм, як бог на душу покладе, а до людського життя зась, хай би люди самі ним порядкували.
— Але ж мій товар!
— Людське життя — твій товар? На продаж на ярмарку? Схаменись і отямся, поки не почули там, де слід.
— Гаразд,— глянула Одарка, мов шага дала.— Розкажи, як би пускав добро за вітром.
— По справедливості. Хто скільки заслужив — стільки й мав би. А здебільшого — порівну вділяв би, щоб не було кривди одне на одного і заздрощів, бо від заздрощів толку мало.
— Еге, Хомо, з марнотратів ти родом,— зле дорікнула Одарка, наче сатана в камені зашумів.— Ти—як оте решето: внадиться гречку переводити — не встережеш... А як би ти порівну ділив, коли в людей вік ще ніколи не був однаковий?
— Хоч, може, і заробив би собі на пеню, та поставив би на своєму!
— А може, якби якийсь кум чи сват підсипався до тебе, якийсь родич через дорогу навприсядки намагався б вициганити більше для себе?
— Мудрий не дасться за ніс водити,— кажу.
— А якби рідна дитина? —силкується Дармограїха збити мене на криву стежку.
— Не вродились діти в мене, щоб ради них я вкинувся в шахрайство.
— Навіть Хомкові Хомовичу, який народився в доярки Христі?
— І йому теж! — ледь затнувшись, мовив, наче язиком рубонув.— Хомко рівний із усіма.
— А якби спробували підмогоричити?—осаджує, мов горщик од жару відставляє.
— Не підмогоричать! — кажу, наче з дуба зриваю.
— Гаразд, а якби начальство, знаєш... Ну, голова сільради чи голова колгоспу Михайло Григорович Дим. А то й вище бери! — допитується вперто, наче аж зі шкури хоче вилізти.
— Не таке наше начальство страшне, Одарко, як ти його малюєш. Думаєш, як ти побоюєшся та остерігаєшся, то й усі побоюються? Ось так!
Одарка вмовкла, наче їй вуста замурувало. Тільки ввижалось у хатній напівтемряві, що з неї легесенький дим димує — з плечей, шиї, чола. Чи не від злості часом?
— Знаєш, хто ти такий, Хомо?—озвалася зловісно.
— Називай, як хочеш, тільки в горня з окропом не клади.
— Ти, Хомо, є непроторенний злодій!—прорекла Дармограїха, наче піп із амвона в старорежимній церкві.— Майстер до чужих кайстер!
— Е-е, ні, Одарко, може, ти десь там по ярмарках і знаєшся з тими, що люблять вмочати руку в гречаную муку,
а Хома Прищепа чесний, як сонечко в небі, інакше б ти не віддала Мартосі телицю за мене.
— Був чоловік—та й перебувся,— каже,— інакше б не зазіхав на чужий товар!
— Одарко,— блискавкою засвітилось у моїй голові, отямлюючи мене й повертаючи до правди,— який же з мене злодій, коли в тебе й такого цінного товару нема, щоб зазіхати? Яка ж у нас балачка вийшла? Торох — горох, змолотили — квасоля!
— Ай справді,— згоджується,— наче склеїли чорта з рогами.
— Ні те, ні се, ні кукуріку! — підказую, радий, що скоро замирення між нами вийде, вже й осміхаючись їй, наче голений стриженому.
Тільки ж Одарка не всміхнулась у відповідь, знову заціпеніла-закапцаніла в чорному мовчанні посеред хати, а потім і сипнула словами, наче покотила чавунці по долівці:
— І все-таки, Хомо, ти злодій, бо обдер мене до ниточки, до шерстиночки!
Хоч кременем їй вухо ріж, так затялася! Ти їй, як то мовиться, кажи — образй, а вона каже — луб’я! Але ж і я, либонь, не з лопуцька роблений, але ж і я, здається, якийсь чоловік, бо не носив би штанів із чималою матнею й не підперізувався б.
— Одарко! — закричав, як сокирою рубонув.— Маєш слухатись чоловіка!
Закричав — і... прокинувся.
Місячне сяйво залило долівку в хаті, бо рогатий молодик заглядає через шибку. Одарка звелась на лікті в широкому, як колгоспне поле, ліжку, білою лебедицею стривожено поривається до мене, питає з переляком у голосі:
— Хомо, ти кликав?
— Один до ліса, другий до біса,— бубоню, бо сон іще чадом синіє в голові.
— Може, залежався не на тому боці, Хомо?
— Ти їй про діло, а вона тобі про козу білу,— бубоню, розбитий сном украй.
— Місяць світить, Хомо, то від місяця всякі марейня можуть намаритись.
— Одарко,— отямлюючись, питаю,— а тобі ось у цю хвилю нічого не снилось?
— Що наяву бредеться, те і вві сні верзеться, Хомо. А мені приверзлось таке, що й казати сором. Наче стою на ярмарку і, як завжди, товар свій продаю. Тільки ж товар у мене дивний-предивний, скажу — не повіриш: наче людське життя продаю.
— І добре торгувалось?—аж похололо в грудях.
— Добре торгувалось, поки ти не закричав уві сні, шляк би тебе трафив. А тепер ось так гірко, що і товару не зосталось на пучку, і гроші вторговані пропали. Хай би ти, Хомо, хоч і на пупа кричав, а я краще не прокидалася б!
Ну хіба ж після такого не захочеш сказати, що на городі бузина, а в Києві дядько, тим-то ти мені солодка, що на п’яті перстень?!
XXI. ВРОДИЛИ ВЕРБИ, ЗАЦВІЛИ РАКИ, ПОСПІЛИ В’ЮНИ
Пригадуєте, як у чудному сні, що може приснитись тільки на Маковія, коли об’їсися коржів із товченим маком, Одарка підступно запитала (а йшлося тоді про ярмарковий товар, поіменований людським життям): Хомкові Хомовичу, який народився в доярки Христі, вділю чи не вділю бодай на дещицю більше, ніж іншим? І пригадуєте, що все- таки спершу я затнувся, а вже потім язиком рубонув, що не віддам йому переваги, хай буде на рівних правах із усіма?
Все дивне в цьому світі — квітка і плід, вітер і зірка, краплина води й найдрібніша піщинка. Та, либонь, для самої людини немає нічого дивнішого, ніж вона сама. От, здається, кого вона ліпше знає, ніж себе? Адже сама з собою не розлучається ні вдень ні вночі: під своїм-таки наглядом їсть і п’є, сама народжує думки і прислухається до тих думок; не спускає з себе ока й тоді, коли трудиться, й тоді, коли воює, йде в атаку; знає на своїй шкірі кожну волосинку й кожну плямочку; чує, як б’ється її серце, як шелестить на вустах дихання, і навіть чує, як літає те, що ваги начебто ніякої не має, а саме — погляд її очей. І все ж таки, мабуть, немає для людини нічого таємничішого і загадковішого, ніж вона сама. Ось, здається, розгадана ще одна таємниця, ось, здається, подолана ще одна загадка, вже б, напевно, можна було осягнути всю глибину її душі,— але ж ні, несподівано постають нові загадки, неждано виростають нові таємниці, які потребують нового відкриття, і людська душа неспогадано видається ще глибшою, ніж досі, ще незбагненнішою в своїх химерних складнощах, повитих мороком непевності.
Отож і хочу сказати, що Хома Прищепа видається подеколи мені зовсім чужою людиною, відділеною, окремішньою, яка живе за якимось своїм дивним статутом, а то й без статуту, а я, справжній Хома Прищепа, лукаво примруживши око, тільки стежу за ним та чудуюся з того, куди він іде, що каже, як говорить.