Позичений чоловік, стр. 20
Скажімо, приведу телицю до Мартохи, а та не захоче брати, накаже вести до Одарки.
Скажімо, приведу телицю до Одарки, а та відмовиться, накаже вести до Мартохи.
Думки роїлись у моїй голові, як потривожені бджоли, а я стояв на місці й не відав, що діяти. Може, той, що без мила вміє поголити чи на ходу підметки обрізає, якось і порятувався б у такій ситуації, а я вкрай розгубився.
Кожне діло, як то мовиться, можна і перелицювати, й осміяти, але було мені не до смішок. Чухмарю чуприну, тру чоло — ну пень пнем, прибитий мішком, цвіла моя голова! Лаюсь подумки, гадаю, що від лайок щось розумне спаде, а\е ж, видно, відняло розум, а раз відняло — то й коваль не вкує. І прислухаюсь, від такого густого бездум’я починає вітер свистіти в голові, і вже відчуваю, як вона з кожною хвилиною стає все ближчою ріднею баранові. Якщо вже, гадаіо, голова моя нікуди не судна, то треба буде там капустяної розсади посадити, якусь користь матиму. Цур мене, який я дурний! Цур дурня в борщ! Скачи, дурню, батько вмер! Хто дурнем уродився, тому дурнем і вмерти! Цур дурня серед будня! Ото ще дурень із печі!
Хоч і лаюсь, а від того не розумнішаю: мислі оквисли, ум розкарячивсь, а хазяїн одурачивсь!
Тут у чагарях затріщало, зашелестіло, задвигтіло — й на стежку собача тічка відьомським клубком вивалилась. Я отетерів, а телиця злякалась так, як заєць бубна, і скочила з чотирьох ратиць, геть побігла через дерезу та чортополох. Добре, думаю, того страшити, хто боїться, на кому з переляку і сорочка може пополотніти.
Зникла телиця, мов відьмине помело, пропала й тічка, наче відьомське кодло, а на душі моїй розвиднилось! Розвиднилось, бо вже не тра було сушити мізки, куди саме вести оту гемонську телицю — до Одарки чи до Мартохи! Розвиднилось, бо тепер я знову став вільний, сам свій!
Диво дивне, ще якусь хвильку тому я був не Хома Прищепа, а якийсь недорікуватий приший кобилі хвіст, якийсь нетелепа, котрий стайню замикає тоді, коли вже коня вкрадено, якийсь бевзь, котрий від берега відбився, а до другого не причалився. А тепер, коли самі собою розв'язались руки з телицею, я відчув і гонор, і пиху, а також відвагу у грудях, що навіть із мотикою не побоявся б на сонце кинутись!
Ну, Хомо, кажу сам собі, тепер держись, як пісок на вилах! Телиця — то наче решето бобу, а той біб тобі
не потрібен, хай бігає по світах. Ну, Хомо, як то мовиться, свою досаду почепи собі ззаду — і гайда мерщій на роботу в колгосп, бо трудодні самі не вродяться, бо неспроста казано: тому і хліба не буває, що з ранку до вечора свиня у святковій плахті походжає!
XVIII. ТАКИ НЕ МОЖНА СОНЦЕ МІШКОМ ЗЛОВИТИ
Значить, міркувалось мені, поки телиця на волі бігає, то я — ні Одарчин, ані Мартошин, сам свій, кум королю і сват міністру. Але, звичайно, ніхто про те не відав — ні сич, ні сова, ні наймудрішого сатани голова. І надумав я ото котитись по життю та по Яблунівці так, як круглі гроші, котрі і день і ніч котяться. Добре попаривши чуба на фермі коло колгоспного товару, не квапився ні до тієї, яка мене позичила, ні до тієї, якій мене позичали, а шукав по людях усяку роботу.
Сьогодні, скажімо, я бабі Вусті Недригайлисі лагодив хлівець, бо вже розсілись його стіни так, наче п’яниця посеред вулиці. А то вже копав погреба для Василини Сопілкарки, далі збивав такого-сякого погрібника. Перегодом ішов до когось із яблунівців на толоку, чи столярку доводив до пуття в хаті молодого подружжя, чи, може, вичищав кому кабанчика або ж колов могутнього кабана. Руки мої знали всяку роботу, а де робота — там і добра чарка, а де добра чарка — там люба розмова про всяку всячину. По любій розмові залишався ночувати в людей, щоб удосвіта, до сходу сонця, знову взятись до діла натщесерце.
Отож, вигравши собі на короткий час волю (а виграв я, либонь, так, як ото Шльома на оренді!), жив, як на душу поклало, і не думав ні про Мартоху, ні про Одарку, які, виходить, помінялись мною так, як сліпий із глухим був поміняв дзеркало на цимбали!
І хоч говорять, що коли хочеш бути в честі, то не дуже до людей части,— я чинив навпаки: і до людей частив, і був у них у честі.
Саме тоді й народилось дитя в доярки Христі.
Ой дівчата, дівчата! Нема життя без вас і ніколи не буде — хай це буде наша подільська Яблунівка чи сама столиця Москва. Ви — як ото квітки в лузі, що милувався б і милувався вранці і ввечері. в парубоцькі роки й на схилі віку. Милуючись вами, не хочеться думати про те, що всі ви дівчата-голуб’ята, але ж звідкись і чортові баби беруться. І не хочеться чомусь думати про те, що лакома коза до волі, а дівчина до нової любові. І не хочеться чомусь думати про те, що де дівка не плетена, там і хата не метена. Бо всі видаєтесь мені і вродливими, і привітними, і розумними, особливо ж тоді, коли стараєтеся сподобатись, ув око впасти.
Хіба потай від Мартохи чи від Одарки я не заглядався на вашу красу? Значить, краса винувата ваша, що й досі ладен закохатись, мов чорт у суху грушу, що й досі ладен летіти на ваш цвіт, як бджола.
Про доярку Христю не скажеш, що вона під вербою брови свої загубила, як і не скажеш того, що гарна вона дівка — от тільки не їдять її собаки. Бо й станом вдалась, і ходою, і усмішкою, і привітною розмовою. Та інших дівчат хлопці розібрали, а Христя так і зосталась незаміжня. Але ж не може, як то мовиться, лавка зоставатися зі своїм товаром, то й Христя, на товаришок дивлячись, задумала спромогтись на дитину.
От тільки товаришки її мали дітей від своїх чоловіків, а Христя замислила стати матір’ю без законного чоловіка, ніким не пошлюблена.
Не втаїться кохання, як у мішку шило, а тут від усієї Яблунівки втаїла. А може, й не було кохання? Може, так Христя вподобалася комусь, як вовкові весільна пісня, ось він і зжалився над дівчиною, завів її в тяж?..
Як би там було чи не було, та знайшовся таки в неї хлопчик.
— У кого ж воно вдалось, Христе?—питаю якось на фермі.
— Вилилось у матір, як із воску,— відповідає.
— Твого тіста книш, значить?
— Добре, що син-полатайхата, а не дочка-обдерихата.
Вилюдніє,— сміюся,— навчиться і свиню в коноплі
заганять.
— Ой Хомо Хомовичу, воно там таке славненьке, мов огірочок.
— А не жалкуєш, що зросте безбатченком?
— Але ж не сирота, якому ото й осіннього сонця не дано!
— А справжній батько знає про сина?
— Знає чи не знає — в мене голова про те не болить.
На фермі буваючи, по людських дворах у пошуках роботи ходячи, всякої всячини довелось наслухатись про Христине дитя, бо як не наслухаєшся, коли вся Яблунівка розпустила свого довгого язика. Мовляв, на кого схожий? Веселий, як весняне сонце, верткий, наче в’юн, жвавий, аж шкура на ньому говорить,— хто ж це такий є серед яблу- нівських дядьків чи парубків? А ще ж кругленький, як цибулька, товстенький, як линок, і росте, як утя на воді,— хто ж це такий серед яблунівських чоловіків? Хоч мале, та вузлувате й натоптувате, усмішливе, як місяць, порске, як живе срібло,— то який це батько спроворив на стороні таку славну дитинку, га?
На багатьох натякали язики, й оті брехливі вісті не лежали на місці, бо погану чутку далі хорошої чути. А хіба серед молодиць не виськались такі доскоцькі, що, своїх чоловіків підозрюючи в тому незаконному батьківстві, шастали були до Христиної хати на маля подивитись, чи не схоже воно часом на їхніх хазяїв-годувальників?! На кого люди гомонять — на того й свині хрюкають, то на багатьох у Яблунівці хрюкали, а Христя, щаслива, тільки посміювалася з пліток та поговорів, а нікому так і не сказала, не зізналась.
Так не буває, скажете ви, щоб село не довідалось, бо село геть завжди все знає, завжди в усі дзвони видзвонює, аж воронам під хмарами чути!
А от і не знало, а як не знало, то кожного й підозрювало, й інтерес до немовляти не пропадав, а ріс, як на дріжджах. Доярка Христя чутки всякі слухала, бо сріблом вух не завісиш, і відказувала найдопитливішим:
— Поживемо — побачимо і вам розкажемо, а поки що як багацько знатимете, то мало спатимете.