Острів злочинців, стр. 34

Цехоцінек — дуже гарна, хоч останнім часом і не модна курортна місцевість. До лісу звідси далеченько, гір поблизу немає, навіть до Вісли треба пройти чималу відстань, кілометрів зо два. Довкола Цехоцінка розкинулися луки й орні поля. Трохи вище, там, де стоїть Рацьонжек, здалека видно гострий шпиль невеличкого костьолу.

Молодь не цікавить Цехоцінек, вона любить відпочивати над морем чи в горах, над озерами чи на березі річки, там, де є пляж і байдарки, або там, де можна вирушити в довгу цікаву прогулянку.

Зате в містечку багато літніх статечних людей, які приїздять відпочивати й лікуватись. Це для них тут побудовано санаторії й купальні з соляними й грязьовими ваннами. Це насамперед для них збудовано знамениту цехоцінську градирню, якою тече мінеральна вода, насичуючи повітря цілющим йодом. Літніх курортників цілком влаштовує гарний парк, де в ставку плавають лебеді, по газонах гордовито походжають павичі, а з квітників линуть пахощі троянд; плаштовує їх кав'ярня в парку, прогулянки тінистими заасфальтованими вулицями; вони охоче милуються чудовими водограями й басейнами.

У самому центрі Цехоцінка, біля великого фонтана, розмістився паркінг — платна автостоянка. Чорний лімузин був там серед кількох інших машин. Побачивши його, я під їхав до будки вартового.

— Можна поставити у вас машину? — звернувся я до нього, показуючи на «сама».

— Прошу поставити аж у кінець вашу… машину, — відповів він, вагаючись, чи назвати «сама» машиною.

Я удав, що тільки-но побачив чорний лімузин, і захоплено вигукнув:

— Боже, який гарний автомобіль!

— А звісно, гарний, — погодився вартовий, глянувши на мій ридван, а тоді на чорний лімузин. Різниця була така разюча, така кричуща, що мій захват не здивував вартового.

— Це, либонь, машина якогось чужоземця? — спитав я.

Вартовий зневажливо знизав плечима.

— Чи ви не бачите, що номер варшавський? Якийсь добродій з Варшави приїхав сюди відпочивати.

— Цікаво, скільки коштувала ця машина, — сказав я. Вартовий знову глянув на мого «сама».

— На вашу машину той пан, мабуть, не поміняється. Зрештою, можете його спитати, — засміявся вартовий, вважаючи, що висловився дуже дотепно. — Він саме пішов до «Джерела». У нього маленька чорна борідка. Напевне, він поміняється з вами машиною. Запропонуйте йому!

Я удав ображеного і поставив «сама» не в паркінгу, а з краю хідника за фонтаном.

Перед входом до «Джерела» Ганка спинилася.

— Ідіть самі, — сказала вона. — Це, здається, гарний ресторан, а я погано вбрана. Гляньте на мене, хіба ж можна заходити туди в такій сукні?

— Не плетіть дурниць. У мене теж не вишуканий вигляд.

Вечоріло. Відвідувачі поволі заповнювали «Джерело». Вже грав оркестр, і на паркеті кружляло кілька пар, але багато столиків у величезній залі були ще вільні. Ми зайняли невеличкий столик при дверях, аби оглядати всю залу і водночас бачити всіх, хто заходить і виходить.

У залі був тільки один чоловік з маленькою чорною борідкою, років сорока, вродливий і елегантний. Він сидів в товаристві літньої дебелої блондинки й молоденької рудої дівчини. Цю дівчину я наче десь бачив. «А, це Тереза, дівчина з автостопом, яку я підвозив до Цехоцінка, — пригадав я. — А літня пані, мабуть, її тітка, до якої вона їхала».

Вони саме скінчили вечеряти, й бородань шукав очима кельнера.

— Чого панство бажає? — кельнер підійшов до нашого столика.

А що як добродій з чорною борідкою зараз заплатить і піде? В такій ситуації нам не можна було замовляти багато страв.

— Дві великі чашки кави й дві скибки торта, — сказав я. Кельнер невдоволено скривився.

— О такій годині, прошу пана, у нас страви треба замовляти обов'язково не менше як на тридцять злотих з особи.

— То прошу два бризолі, — кинув я збентежено, бо до добродія з борідкою підійшов кельнер.

— Я не маю при собі й копійчини, — шепнула мені Ганка.

— Нічого, я трохи заможніший.

Виявилося, що добродій з борідкою покликав кельнера, аби замовити щось іще. Заграв оркестр, і він запросив до танцю Терезу. Тітка сяяла від задоволення — власник чудової машини, напевне, здавався їй гарною «партією» для небоги. О, я добре знаю тих літніх жінок, які, тільки-но дівчина підросте, вже виглядають, за кого б це її віддати.

— Потанцюємо? — спитав я Ганку.

— Що? В такій сукні? — обурилася вона.

— Нам треба зблизька придивитися до того пана, — відказав я, підводячись, уклонився Ганці, й ми пішли танцювати.

Руда дівчина одразу ж пізнала мене й змовницьки підморгнула так, що цього не зауважили ні добродій з борідкою, ні тітка, яка пильно стежила за дівчиною.

— Ви чудово танцюєте, — сказала Ганка,

— Невже? — здивувався я, хоча знав, що танцюю добре.

— Взагалі, при ближчому знайомстві ви дуже виграєте, — вела далі Ганка. — А найчастіше, що ближче я узнаю молодиків, то більше вони втрачають у моїх очах.

— Мабуть, зі мною це сталося через те, що я вже не такий і молодий…

— Мені тепер шкода, що спершу я так негречно поставилася до вас. О, якби у вас була краща машина, ми могли б поїхати ще до Торуня. Але на цьому старому шарабані соромно їхати.

— Вам не подобається моя машина? — спитав я, вмить спалахуючи гнівом. Тільки-но хтось починав сміятися з мого «сама», як я неймовірно злостився. Моя машина не заслуговувала, щоб з неї весь час кепкували.

— Але ваша машина таки ж негарна, — сказала Ганка.

— Запевняю вас, що вона теж виграє при ближчому знайомстві.

Руда дівчина знову змовницьки моргнула мені. Але тепер це помітила Ганка.

— Яка нахабна шмаркачка, чіпляється до чоловіків у ресторані, — обурилася вона.

— Це моя знайома. Коли я їхав сюди, то підвіз її на машині до Цехоцінка. Спершу вона теж глузувала з моєї машини, але скоро відмовилася від цього.