Острів злочинців, стр. 27

Далеко ми не зайшли. Дівчина була важча, ніж я думав, а може, це я виявився слабкішим. Задиханий, втомлений, я час від часу мусив перепочивати, а до дороги, якою міг проїхати «сам», було далеченько. Темрява ще більше утруднювала дорогу, я раз у раз чіплявся за кущі, спотикався об коріння дерев, що стирчало в землі. Невдовзі пішов дощ і стало ще темніше.

Врешті дівчина вирішила, що варто змінити план.

— Тут поблизу, — згадала вона, — є стара, напівзруйнована шопа. В ній лісник складає сіно з лісових галявин, а взимку годує ним звірину. Там можна сховатися від дощу.

Шопу ми знайшли одразу. В ній був якийсь старий мотлох, поламаний віз, ящики, що в них кладуть звірям сіно, коли лютує зима. Стояла тут і драбина, якою можна було дістатися на горище.

— Тут темно, як у могилі, — мовила дівчина, — та принаймні тепло й сухо.

Незважаючи на біль у нозі, вона вилізла на горище, я подався за нею.

— Дайте мені, будь ласка, ваш плащ, — командувала вона, — я скину з себе мокру одежу. За ніч висохне, а я у вашому плащі закопаюся в сіно і, мабуть, не замерзну до ранку.

— Нема чого сидіти тут цілу ніч, — відказав я. — До шопи напевне веде дорога, тож я зможу доїхати сюди машиною.

— Ой ні, — писнула дівчина з кутка, де перевдягалась. — Я не залишуся тут сама.

— Чому?

— А так, боюся.

— Вовків немає в цьому лісі. Зрештою, ви можете витягти драбину нагору, і ніхто вас не дістане.

— Не лишуся тут сама, — затялася дівчина.

— А мене ви не боїтеся? — здивувався я. — Ви ж вигнали мене з свого двору, стежили за мною, а це ж, либонь, означає, що ви маєте мене за когось дуже непевного. Чи ви змінили свою думку?

— Може, ви й непевна людина, але не страшна. Навпаки: ви зовсім не страшний.

— Дуже приємно. — І я вклонився дівчині, хоч вона цього не могла побачити в темряві. — А чи можете ви мені сказати, кого й чого ви боїтеся настільки, що не хочете лишитися тут на годину?

Дівчина відповіла мені не відразу. Вона вбралась і тільки тоді сіла біля мене.

— Брр, який холодний ваш плащ, — сказала вона, здригаючись від холоду.

— Може, позичити вам іще піджак? — запропонував я.

— Будь ласка, — згодилася вона. Я зняв піджак і подав його дівчині.

— А тепер, — вирішила вона, — зійдіть униз і роздивіться, чи не загрожує нам якась небезпека.

— Ви й справді дуже боязкі, — пробурмотів я. Однак зліз додолу і навіть двічі обійшов стару шопу.

Коли я повернувся, драбини не було, а дівчина на горищі присвічувала собі сірниками, якими розжилася в кишені мого піджака.

— Алло, прошу пані! Що ви робите? — почав я гукати. — Чи ви хочете спалити цю халупу? І навіщо витягли нагору драбину? Може, змінили свою думку про мене? І я знову непевний?

— Зачекайте хвилинку, — крикнула згори дівчина. — Зараз подам драбину. Я саме дивлюся ваші документи, які знайшла в піджаку. Ви ж напевне перешкодили б мені, от я й витягла драбину.

Ще якийсь час на горищі блимали запалені сірники.

— Прошу пані, — крикнув я. — Хіба ви так погано виховані, що читаєте всі мої папери? Хіба не досить тільки посвідчення особи?

— Досить, — вигукнула вона й за мить спустила драбину.

Розгніваний, я мовчки виліз на горище — її вчинок мене образив. Адже якби вона спитала, хто я такий, я б, звичайно, відповів, і їй не треба було б вдаватися до хитрощів.

Я забрав у дівчини піджак і зарився в сіно. Дощ тарабанив по стрісі старої шопи. Дівчина знову витягла нагору драбину, але спати не лягала.

— Ви гніваєтесь на мене, правда? — спитала вона.

— Авжеж. В мене немає ніякої причини критися з тим, хто я такий, немає й причини соромитися свого імені й фаху. Однак мені зовсім не до вподоби, коли хтось зловживає моєю довірою й нишпорить по моїх кишенях.

— Але я вже знаю тепер, що ви не той, за кого я вас мала.

— Це мене дуже тішить. І може, я нарешті дізнаюся, чого ви ставилися до мене так негречно, чому стежили за мною в лісі? Наслідки були для вас дуже неприємні.

Дівчина тихенько засміялася.

— Нічого я вам не скажу. Хіба що…

— Хіба що… — підхопив я.

— Ви скажете мені, тільки щиро, навіщо сюди приїхали.

— Відпочивати. В мене відпустка.

Вона знову засміялася.

— Відпочивати? Сюди? Ніхто ніколи не приїздить сюди відпочивати. Недалеко звідси є гарний, відомий на всю Польщу курорт, тож який сенс відпочивати тут, де навіть немає пристойного пляжу.

— Таж не я один надумав провести тут відпустку. Сьогодні приїхав, наприклад, якийсь пан Ка-роль, він поставив свого на-мета в таборі антропологів.

— Пан Кароль? Хто він такий? — занепокоїлася дівчина.

— Детектив.

— Навіщо ото вигадувати? Який детектив?

— А цього я вже не знаю. Коли він прийшов знайомитися, панна Залічка, ота худенька дівчина-антрополог із кісками, вигукнула: «А, знаю, ви, мабуть, той детектив, на якого ми чекали». Правда, пан Кароль заперечував, — певне, не хотів себе виказувати.

— Он воно що? — пробурмотіла дівчина. — Ті антропологи зовсім не такі безневинні, як мені здавалося. Викликали детектива! Навіщо?

— Чи я знаю? Ви ж тутешня, то й повинні краще за мене знати, чи сталося тут щось таке, аби треба було викликати детектива.

Дівчина мовчала, і я повів далі:

— То не диво, що приїхав детектив. Я пробув тут недовго, а вже помітив стільки всякого підозрілого, що його годі пояснити й цілій армії детективів.

— Що ж такого підозрілого ви помітили? — глузливо спитала дівчина.

— Я вам зараз перелічу. Насамперед — браконьєри. Хтось тут полює на сарн в заборонений час. Ми з гарцера-ми знайшли вбиту сарну в кущах на військовому кладовищі.

— Згода. Браконьєри. Справді, хтось тут полює й тоді, коли полювання заборонено. Міліція вже двічі робила облави, та нікого не впіймала. І коли хочете знати, чому я не погодилася лишитися тут сама, поки ви підете по машину, то можу тепер признатися: я боялася браконьєрів. Останнім часом лісом вештаються якісь непевні люди. Мені здавалося, що ви один з них.