Нові пригоди самоходика, стр. 57

Я поставив автомобіль на лісовій галявині, залишивши в ньому Чорного Франека й Бронку, а сам пішов до гарцерсько-го табору і сказав вартовим, що хотів би побачитися з Теллем. На щастя, хлопець саме був у таборі і разом з Яструбом та Баською вийшов на побачення. Ми сіли на траві під ворітьми.

Я спитав їх, як справи з ватагою.

Яструб скривився, наче йому дали проковтнути гірку таблетку. Баська почухав голову, а Телль зітхнув і сказав:

— Ми вже згаяли два дні, шукаючи ватагу Чорного Франека по всіх дірках і закутках. Наче крізь землю провалились. А й далі роблять своє. У лісничого з Єжвалда вкрали металевого човна, стояв біля лісництва, на маленькому озерці, сполученому каналом з Пласким озером і Озерищем. Хоч, зрештою, невідомо, чи то справді вони вкрали… Підкралися й до ятера одного рибалки з Єжвалда. Рибалка щойно поставив його, тому вони не знайшли там риби. Зозла порвали ятір і затягли в очерет.

Яструб спалахнув гнівом:

— Вони роблять шкоду. А ви й досі вважаєте, що їх треба за це гладити по голові?

Я посміхнувся.

— Починаю змінювати думку. Ті шибеники таки справді перебрали міру. Але я гадав, гурт хоробрих хлопців, — я не міг стриматись, щоб не шпигнути їх, — уже впорався з ватагою. Такий знаменитий розвідник, як Баська, вистежив, мабуть, де табір ватаги, а невідступний Яструб уже спіймав ватажка.

Телль знову зітхнув.

— Не можемо знайти їхній табір.

— Легко глузувати, а важче спіймати Чорного Франека, — додав Яструб.

Я зневажливо махнув рукою.

— Я якось дав собі з ним раду. Може, таки мої методи кращі?

— Що ви хочете сказати? — пожвавішав Баська.

— Невже ви… — зацікавився Телль.

— Ні, ви жартуєте, — буркнув Яструб.

Я підвівся з трави й показав на автомобіль, що стояв на галявині.

— Там сидить Чорний Франек, — мовив я скромно.

Всі як один подалися до машини. Але на півдорозі я їх зупинив.

— Спокійно, хлоп'ята. Я взяв Чорного Франека в полон, якщо так можна сказати, і вчиню над ним суд і визначу йому покарання. Власне, він не крав човна й не нищив ятера. Тоді його вже не було у ватазі. Моя розвідка повідомила мене, що тепер у ватазі верховодить якийсь Роман, стократ небезпечніший за Чорного Франека. Романа можна знайти на білій яхті, що стоїть біля острова Буковець. Яхта належить Вацекові, прозваному Краватиком, бо його мама має крамницю з краватками в павільйонах на Маршалковській.

— О господи! Ви все знаєте, — здивувався Баська. Телль гордо поглянув на своїх колег.

— Я ж казав вам, що пан Самоходик незвичайна людина. Ви не дуже вірили мені. Казали, що він уникає бійки з ватагою, бо не хоче їй перешкоджати. Ну й що? Хто спіймав Чорного Франека? Хто має таку докладну інформацію про ватагу?

Яструб глянув на мене захоплено, але трошки недовірливо.

— А може, ви знаєте також, де таємний табір ватаги? — задав він каверзне запитання.

— Напевно не знаю. Але можу визначити район.

— А ви нам його не вкажете? — спитав Яструб, сподіваючись, що, може, я все-таки розкрию їм якийсь секрет.

— І навіть допоможу вам відшукати табір і розгромити ватагу. Проте, з певною умовою.

Їх смутило і водночас дратувало те, що Чорний Франек сидить у моєму самоході. їм хотілося підійти ближче до автомобіля, зачепити хлопця, може, навіть трохи подрочити його. Їм у голову не клалося, що цей їхній невловимий досі ворог сидів у машині як мій друг.

— Як ви його спіймали? — похмуро спитав Яструб. — Мабуть, довелося зв'язати?

— Він слухняно й чемно сів у машину.

— Ох, пане Томашу! — тільки й вимовив Телль. Але в цих словах звучала гордість, що я виявився таким, як він розповідав своїм друзям гарцерам. І трохи заздрощів, що я зробив те, чого вони не змогли.

— Справа тільки в методі, — скромно пояснив я. — Мій метод переконування виявився ефективнішим за ваш.

А коли ми, нарешті, посідали на траву, — хлопці, втупившись у машину, — я запитав Телля:

— Ти не бачив Чоловіка з рубцем?

— Ні…

Тепер зітхнув я, бо неприємно дізнаватись, уже вкотре, що мудрі розрахунки і передбачення не сповнились.

Я розповів їм про Вацека Краватика, Бороданя, Романа, про таємничу рибальську карту. Змалював пригоду, що' сталася по дорозі з Ілави й скінчилася запискою Лисячої Шкурки.

— Розв'язати загадку цієї карти для мене так само важливо, як для вас упоратися з бешкетниками на Озерищі. Ви допоможете мені зазирнути в ту карту, а я допоможу вам приборкати ватагу.

— Згода! — вигукнули вони в один голос. — Замість однієї будуть дві пригоди. Може, в тій карті справді криється якась велика таємниця? Вони хотіли дати за неї п'ять тисяч злотих, це таки підозріло.

Телль по-діловому спитав:

— Яке наше конкретне завдання? Трохи подумавши, я відповів:

— Я приїду до вас завтра, і ми разом вирушимо на Пласке озеро.

Ми попрощалися, сказавши: «Будь напоготові!», і гарцери повернулися до табору, а я до самохода.

За хвилину я плив озером до мису Судака.

Наставав вечір — теплий, тихий. Озеро, звичайно таке рухливе, мов живе, тепер здавалося мертве. На ньому не було й хвильки. Вода застигла, як величезна калюжа розтопленого олова, і там, де падало проміння призахідного сонця, воно палало мов жар.

Але до ночі було ще довго. Тому я вирішив хоч на кілька хвилин випливти на Пласке озеро і подивитись, який воно має вигляд. Ніколи ще я не був на ньому, знав його лише з докладної карти.

Чому його назвали Пласким? Хіба бувають озера не пласкі, горбкуваті чи похилі? Взагалі, чому його вважали чимсь окремим, хоч воно сполучалося з Озерищем перешийком завширшки сто метрів?

Випливаючи з Озерища на Пласке озеро, хтось, не обізнаний з картою, взагалі не помітив би, що опинився на іншому озері. Ось Озерище раптом звузилося на короткому відтинку, так само, як не раз звужувалося біля Ілави, а потім знову розливалася широка водяна гладінь з багатьма островами й острівцями. Може, на якомусь із них табір Романової ватаги?