Криничар, стр. 1
КРИНИЧАР
діяріюш
найбагатшого чоловіка Мукачівської домінії
Мирослав Дочинець
Роман
Івану Дочинцю, який відкрив мені світло книги. Емілії Дочинець, яка відкрила вагу грошей.
Мирослав Дочинець.
Криничар. Діяріюш найбагатшого чоловіка Мукачівської домінії.
Художнє вндання.
Редакція автора.
Верстка і дизайн Л. Луців.
Видавництво «Карпатська вежа», м. Мукачево, вул. Миру, 10
Замовити цю та інші книжки Мирослава Дочинця можна за тел.: (03131) 2-20-02 в м. Мукачеві або моб. 050-671-37-17,098-028-6332.
Вул. Луки Дем’яна 5, м. Мукачево, 89608 e-mail: [email protected]
НА ПАПІР ДЛЯ ЦІЄЇ КНИЖКИ НЕ ЗРУБАНО ЖОДНОГО ДЕРЕВА
Усі авторські права застережено. Передрук тексту чи фрагментів без відома автора заборонено.
ISBN: 978-966-8269-30-1
© Дочинець Мирослав, 2012 © “Карпатська вежа", 2012
Криничар / ст. З
Я - крихітний олівчик у руці Господа, який пише лист любові цьому світові.
Мати Тереза.
Час - це єдина монета нашого життя.
Карл Сендбер.
Коли стаєш на міст, спробуй палицею - чи надійний.
Стара приказка.
Спекотного проліття року Божого 1728, на Федора-Колодязника (якраз тоді благодатна домінія Мункач подарова ясновельможним цісарем архієпископу графу Лотару Францу фон Шенборну за поміч цілим драгунським полком у турецькій війні) в княжому городі Мукачеві на торжищі Піяц було здвигнуто залізного боввана. То був пам’ятник не людині, а псові. Викуваний зі старих ланців, чорний вовчак стояв, задерши голову в розморений полуцень, вітрив гострим носом прибазарний сморід. Дужі лаби його впиралися в мармурову брилу, привезену гуцулами з Ділового. Дротяною шерстю пса стікало вино, що окоренкуватий сивобородий пан, націдивши повні пугари майстрам, виплеснув з корчаги. Ковач Струк, поробник того чуца, мовчки відхиливши рукою питво, зірко придивлявся то до вух звіра, то до панських - і втішно знаходив подобу. Тоді й сам потягся до вина, що старою бронзою тьмавіло в прозеленкуватому склі.
Другого дня монастирський маляр Жига, що жив під мостом на Руському кінці, приніс сюди коробицю з жовтим попелом. Розпалив під ним солому і, коли попіл розтопився на густу оливу, став з варішки поливати нею залізного пса. Олива та нараз застигала - і пес заряхтів на сонці, як новий
Мирослав Дочинець / ст. 4
дукат. Торбачка Піші-Магда лизала собачий хвіст і гойкала, що то щире золото. Ніби вона на тому розумілася направду.
Десь за тиждень по тому хтось уночі зішкрябав золотий покрив - і пес запістрявів, як злежаний заячий лайбик. Тоді знову придибав кривий Жига з відрятком, і знову крив кування позолотою. І втретє так було, доки не приставили до пса сторожа. І той стелив собі на ніч солможак, а голову клав на камінну плиту, що нагрівалася за день. А в дощ натягав над псом просмолену верету і влягався під його черевом. Золото не пахло, а дощова вода кисло пахла залізом.
Мукачівські люди нараз полюбили свого боввана. І, погладжуючи його шию, потайки просили собі багатства. Вони знали, що чинять, знали, звідки в того лаби зросли.
Довго стояв той пес на Піяці, і обминала його челядь, вози і роки. Глиняні хижки довкола брала ріка, а натомість мурували кам’яниці. Ширшала і твердішала вулиця. А люди навпаки - м’якли серцями, бо замагалися, виходили з біди. Мали що продавати, мали за що й купувати. Отож і торговиську стало тісно. А відтак умер той сумноокий пан, перед яким клепав головою кожен мукачівець, виказуючи йому честь і пошанівок.
Із пса давно здерли позолоту, під ним кублилася жеброта. Позагинали вуха, відломили хвіст. Якщо бовван не іржавів, то лише через те, що дітня голими гузенятами возилася на ньому. А відтак якийсь жид купив те місце і скинув пса, переплавив його на долота. Коли вивертали плиту під ним, знайшли акацієву довбанку із заткальцем. А в ній шкіряну тайстрину із зшитком паперів. Жид з усього вмів мати хосен, він продав знахідку графському тайникові Шолтису. А той віддарував їх учителеві-швабу Ленарту, що навчав його доньок.
Учений чоловік, маючи пієтет до всякого документа, покликав собі на поміч руського дяка Йвана Гошика з
Росвигова. І той вичитав і витлумачив йому кириличне письмо. Не одна корчага вина спорожніла, не одне курятко було з’їдено за тим перечитом. Що далі вглиблявся Гошик у повістування, тим більше загострювався Ленартів сухий ніс, а в риб’ячих очах оживали лілові чоловічки. І він квапив-пилував Гошика висліпувати буквені ряди. Він збирався переписати собі зшиток по-своєму, але нагло заслаб. Так ті папери й осіли в дяка.
На останній покайній сповіді Гошик віддав їх ченцеві, котрий опікувався монастирською книгозбірнею. Так у тайниковій тайстрині з оленячої шкіри вони й пролежали на верхній полиці до 1946 року. А тоді одного березневого дня бібліотеку завантажили в студебекер і відвезли до Ужгорода на дворище КДБ. Тут учені мали перебрати книги й переписати те, що придасться новій добі, а що ні - спалити. Волохата торбочка впала під ноги водію студебекера, і оскільки той був затятим рибалкою, то злакомився на таку річ: добре буде носити в ній рибальський рихт і хлібець із солониною. Підняв її і запхав собі під сидіння. Тайстрина справді придалася, в ній пожиток не мокнув навіть у зливу.
Я добре пам’ятаю оту його наплічну тайстру, бо вуйко Митро часто брав мене з собою на Боржаву, в якій паркими ночами кидалися грубі, як телята, соми. Про паперовий згорток, який він про всяк випадок запхав під дошку підлоги, мій родич прозрадився вже тоді, коли я сам почав щось пописувати в газети.
Так на світ було видобуто зжовклі крихкі аркуші, списані твердою рукою. Вони пахли мишвою, тліном і трішки іржею, що залишається після старого заліза, з’їденого невмолимим часом.
Ось - ці записи. До них мимоволі тягнеться рука в сум’ятті душевному. І тоді здається, що не ти їх читаєш, а вони зчитують тебе.
Коли мені не спиться, я кличу не ангела до сну, я покликаю в пам’ять дими. Так любо, так утішно дивитися на сиві хиткі стовпи, що здіймаються в небо, підпираючи стуцені хмари. Добрі чотири сотні коминів гріють обшир над Мукачевом. І від того й мені тепліє на серці, а ніздрі лакомно хапають звичний припах. Може, тому, що молодість моя проминула під землею, в старі літа мене, як безклопітного дітвака, манить небо. Усе навиворіт, як на сміх.
Дим - це віддих людського житла, добрий дух хижі. Дим може багато чого розповісти такому бувалому чоловікові, як я. За клубами з комина я вгадаю, чим топили піч. Легкі, як марево, синюваті струмені сіє добрий бук. Такі димки стоять над жидівськими й мадярськими кам’яницями довкола Піяцу. Тверді, ситі снопи вергаються з димарів там, де горять дубові колотвиці, що їх громадять у Підгороді шваби. Молочно-бліді цівочки пускає береза й вільха. Липа, осика, ліщина та інший ріденький корчівник пахкають густими клубами, які довго не розвіюються у високості. Зеленкуватими космами, пострілюючи іскрами, чадить сира солома й сінна потеруха. Кислою гіркавістю тягне з Руського кінця, який мадяри називають Оросвийгом. Там гнітять у печах бадилляччя, гарбузове гудиння, стебла посоняху і надертий з-під снігу лист. І ні з чим не сплутаєш змійчасті іржаві павісьма від кізяка. Пораз, хоч і не одразу, вгадую я терпкий, як егерське вино, смак кіптяви від паленого жолудя й дикого каштана. Його заколочує вітер із пістрялівського порубища. Ще мені пам’ятний гар смолистої стружки й квасного пиловиння, що тягне з майстерень лівобережної Карічки. Що лише не палить, не пхає в черінь наш люд, аби вгріти тіло й приварити якесь щло. Вогонь їх гріє й годує, ще й повідає небові про їх поденну житність. Шепоче про це пащами коминів.
А мені з тих димів найсолодший той, що з вербового пагілля. Такий задавнено солодкий і жданий, що аж памороки забиває, коли зненацька надлетить із підгорянського зарінку, від пізньої рибарської ватри чи від казана кошикарів, що виварюють на березі свіжу лозу. Хоч той димок і дере горлянку, але мені він проситься в груци, як майський мед на язик. Може тому, що приносить на своїх легких крилах казки мого дитинства. їх було не густо, та все ж були. Хоча б ота - про замохнатілу вусату рибу з-під кольчинськоїгреблі, що ссе цицьки потопельниць...