Молодий місяць, стр. 64
На якусь мить він обернув погляд на мене, на мої сповнені жаху очі й бліде обличчя, а тоді знову подивився на вулицю.
– Гаразд. Виманимо її.
Двигун заревів. Шини рипіли, оскільки Джейк розвертав пікап – розвертав у напрямку нашого єдиного порятунку. Ліхтарі залили світлом тротуар, освітили передню лінію темного лісу, і зрештою я побачила машину, припарковану через дорогу, навпроти мого дому.
– Зупинись! – закричала я.
Це була чорна машина – машина, яку я добре знала. Я зовсім не розумілася на автівках та їхніх марках, але могла розказати все про цю особливу машину. Це був «Мерседес S55 AMG». Я знала, скільки в ній кінських сил і який колір оббивки. Знала звук потужного двигуна, який гуркотів під капотом. Пам’ятала багатий запах шкіряних сидінь і те, як екстра-темні тоновані вікна перетворюють яскравий сонячний день на сутінки. Це була машина Карлайла.
– Зупинись! – крикнула я знову, цього разу набагато голосніше, бо Джейкоб уже щосили мчав уздовж вулиці.
– Що?!
– Це не Вікторія. Стій, стій! Я хочу повернутися назад.
Він натиснув на гальма так різко, що я стукнулася об щиток управління.
– Що? – запитав він приголомшено. Він витріщився на мене, в його очах читався жах.
– Це машина Карлайла! Це Каллени! Я точно знаю.
Джейк роздивлявся спалахи світла на моєму обличчі, а все його тіло трусилося.
– Гей, заспокойся, Джейку. Все нормально. Немає ніякої небезпеки, бачиш? Розслабся.
– Так, заспокоїтися, – мовив він, важко дихаючи, тоді схилив голову й заплющив очі. Поки він зосереджувався, щоб не перевернутися на вовка, я дивилася в заднє вікно на чорну машину.
Це всього-на-всього Карлайл, сказала я собі. Не варто очікувати більшого. Можливо, Есме… Припини це негайно. Це всього-на-всього Карлайл. Цього більш ніж достатньо. Більше, ніж я коли-небудь сподівалася отримати.
– У твоєму домі вурдалак, – прошипів Джейкоб. – І ти хочеш туди повернутися?
Я швидко зиркнула на Джейка, не відриваючись від «Мерседеса», – я боялася, що той зникне, щойно я відведу від нього погляд.
– Звісно, – мовила я – мене здивувало Джейкове запитання. Звісно, що я хочу повернутися.
Я помітила, як обличчя Джейкоба напружилося, вдягаючи машкару незворушності, і я подумала, що зараз він піде на завжди. Та перш ніж його обличчя перетворилося на маску, я побачила, як в очах промайнула образа – я його зрадила. Джейкові руки досі тремтіли. Тепер він виглядав на десять років старшим за мене.
Він глибоко вдихнув.
– Ти впевнена, що це не пастка? – запитав він тихо, його голос напружився.
– Це не пастка. Це Карлайл. Відвези мене назад!
Він стенув своїми широкими плечима, але очі були спокійні й нерухомі.
– Ні.
– Джейку, все гаразд…
– Ні. Йди сама, Белло, – голос його пролунав різко, і я здригнулася від цього звуку, як від удару. Його щелепа злісно клацнула. – Слухай, Белло, – сказав він так само різко. – Я не можу повернутися назад. Є договір чи немає договору, але там мій ворог.
– Усе зовсім не так…
– Я мушу негайно розказати про все Семові. Це все міняє. Ми не повинні перебувати на території Калленів.
– Джейку, це не війна! Він не слухав. Він поставив нейтральну швидкість і вискочив
із пікапа на ходу.
– Бувай, Белло, – крикнув він через плече. – Я щиро сподіваюся на те, що ти не помреш.
Він скочив у темряву, тремтячи так сильно, що його постать здавалася розмитою плямою; зник, перш ніж я встигла розтулити рота й покликати його назад.
На якусь мить мене паралізували докори сумління. Але що такого я заподіяла Джейкобу?
Проте докори сумління не могли мене довго стримувати.
Я пересунулася на місцем водія і завела пікап. Мої долоні тремтіли так сильно, як і руки Джейкоба, і мені знадобилася хвилина, щоб зосередитися. Тоді я обережно розвернула машину й поїхала назад до будинку.
Коли я вимкнула фари, стало дуже темно. Чарлі так квапився, що забув увімкнути наш ліхтар на веранді. Я уже почала сумніватися у доцільності свого поспішного рішення, дивлячись на занурений у темряву будинок. А що коли це й справді пастка?
Я озирнулася на чорну машину, майже невидиму в темряві. Ні. Я знала цю автівку.
Мої руки досі тремтіли – навіть сильніше, ніж до того, – коли я діставала ключ від дверей. Тільки-но я схопилася за ручку, щоб відчинити двері, вона легко повернулася в моїй долоні. Я прочинила двері. В коридорі було темно.
Я хотіла привітатися, але в горлі пересохло. Я ледве справлялася з диханням.
Я ступила крок і потягнулася до вимикача. Було так темно – наче навколо була тільки чорна вода… Де ж той вимикач?
Точно так, як чорна вода з оранжевим полум’ям на поверхні. Полум’ям, що не могло бути вогнем, але що воно тоді таке?… Мої пальці ретельно обмацували стіну, досі шукаючи вимикач, досі тремтячи…
Несподівано я згадала дещо, сказане мені сьогодні Джейкобом…
Вампірка залишилася у воді, – мовив він, – кровопивці мають там значну перевагу. Ось чому я щодуху мчав додому – боявся, що вона заплутає сліди, плаваючи у воді.
Моя рука завмерла, тіло застигло на місці, коли я усвідомила, чому той дивний оранжевий колір на поверхні води видався мені знайомим.
Волосся Вікторії, що дико майорить на вітрі, колір вогню…
Вона була тут. Вона була у воді разом зі мною та Джейкобом. А якби Сем не з’явився вчасно, якби нас було тільки двоє?… Я не могла ані дихати, ані поворухнутися на саму тільки думку про це.
Загорілося світло, хоча моя нерухома рука ще так і не знайшла вмикача.
Я кліпнула від несподівано яскравого світла й нарешті побачила того, хто чекав на мене.
Розділ 17
Гостя
Неприродно спокійна і безмовна, з великими чорними очима, зверненими до мене, невимовно вродлива, посеред кімнати на мене чекала моя незворушна гостя.
Мої ноги затремтіли, коліна ледь не підкосилися, і я мало не впала. Тоді я кинулася до неї.
– Алісо, о Алісо! – заплакала я, падаючи на неї. Я й забула, яка вона тверда; здавалося, наче я з розбігу вдарилася головою об бетонну стіну.
– Белло? – в її голосі відчувалося полегшення у поєднанні зі здивуванням.
Я щосили її пригорнула, задихаючись від аромату її шкіри. Його не можна було ні з чим переплутати – не просто приємний чи квітковий, цитрусовий чи мускусний. Жодні парфуми в світі не можуть з ним зрівнятися. Моя пам’ять не могла точно відтворити його.
Я й не помітила, як напад ядухи переріс у щось інше – я не усвідомила, що плачу, поки Аліса не притягнула мене до канапи у вітальні й не всадовила собі на коліна. Я наче сиділа на холодному камені, але він приємно огортав моє тіло. Вона ніжно погладжувала мене по спині, чекаючи, поки я заспокоюся.
– Я, я… Вибач, – промимрила я. – Просто… Я така щаслива… що знову бачу тебе!
– Нічого, Белло. Все гаразд.
– Так, – вигукнула я. І цього разу так воно й було. Аліса зітхнула.
– Я й забула, яка ти емоційна, – сказала вона несхвально.
Я подивилася на неї заплаканими очима. Шия Аліси була напружена, вона відхилилася від мене якомога далі, міцно зціпивши зуби. Її очі були чорні мов смола.
– Ой, – видихнула я, щойно втямивши, в чому справа. Вона зголодніла. А я пахла так апетитно. Минуло чимало часу відтоді, коли я думала про таке. – Вибач.
– Це моя провина. Я давно не полювала. А я не повинна була доводити себе до такого стану. Але сьогодні я дуже поспішала, – вона пильно подивилася на мене. – До речі, ти не хочеш пояснити мені, як ти вижила?
Це запитання одразу подіяло на мене як заспокійливе, і я припинила схлипувати. Я миттю здогадалася, що трапилося і чому Аліса тут.
Я голосно ковтнула.
– Ти бачила, як я впала.
– Ні, – не погодилася вона, її очі звузилися. – Я бачила, як ти скочила.
Я міцно стиснула губи, намагаючись придумати не зовсім безглузде пояснення.
Аліса похитала головою.
– Я казала йому, що це може трапитися, але він мені не повірив. «Белла пообіцяла, – (вона так точно зімітувала його голос, що я аж заціпеніла, біль охопив усеньке тіло). – Не підглядай у її майбутнє, – продовжувала Аліса цитувати. – Ми уже й так наробили шкоди».