Молодий місяць, стр. 22
Біллі сидів у маленькій квадратній вітальні з книжкою у руках. Побачивши мене, він поклав книжку на коліна й поїхав мені назустріч.
– Хто б міг подумати! Радий тебе бачити, Белло.
Ми потиснули одне одному руки. Моя долоня втопилася в його широчезній руці.
– Що привело тебе сюди? З Чарлі все гаразд?
– Так, із ним усе гаразд. Я просто хотіла побачити Джейкоба – ми не зустрічалися цілу вічність.
Від цих слів очі Джейкоба засвітилися. Він усміхався так широко, що йому, мабуть, заболіли щоки.
– Залишишся на обід? – запропонував Біллі.
– Ні, мені ще треба нагодувати Чарлі, ви ж знаєте.
– Я можу йому подзвонити, – сказав Біллі. – Двері цього дому завжди відчинені для нього.
Я засміялася, щоб приховати зніяковіння.
– Ми ж не востаннє зустрічаємося. Я обіцяю, що скоро навідаю вас знову, я ще встигну вам набриднути.
Зрештою, якщо Джейкоб відремонтує мій мотоцикл, то хтось має навчити мене на ньому їздити. Біллі у відповідь усміхнувся.
– Гаразд, тоді наступного разу.
– Що ж, Белло, то чим ти хочеш зайнятися? – запитав Джейкоб.
– Будь-чим. Що ти робив до того, як я тебе відірвала?
Тут я почувалася дуже комфортно. Я смутно пам’ятала цей дім. Із ним не був пов’язаний жодний болючий спогад недавнього минулого.
Джейкоб вагався.
– Я саме завершував ремонт машини, але ми можемо робити щось інше…
– Ні, це саме те, що треба! – втрутилася я. – Мені дуже хочеться подивитися на твою машину.
– Гаразд, – сказав він невпевнено. – Вона в гаражі, позаду будинку.
Так навіть краще, подумала я. І помахала Біллі.
– Побачимось пізніше.
Щільна стіна дерев та чагарників відділяла гараж від дому. Це було невелике приміщення, яке складалося з двох поставлених поруч сараїв із заваленою перегородкою. У цій будівлі на двох чорних дерев’яних колодах височіло щось дуже схоже на автомобіль. Принаймні я впізнала емблему на решітці.
– Яка це модель «фольксвагена»? – запитала я.
– Це старий «фольксваген-реббіт» 1986 року, класика.
– Як просувається робота?
– Вже майже кінець, – сказав він весело. Потім заговорив тихіше. – Мій тато минулої весни дотримав слова.
– А, – сказала я. Здавалося, він зрозумів, що я не хочу говорити на цю тему.
Я намагалася не згадувати те, що сталося минулої весни, не згадувати свій випускний бал. Батько підкупив Джейкоба грошима та запчастинами для машини, щоб він розказав мені дещо. Біллі хотів, щоб я трималася подалі від найважливішої людини у моєму житті. Зрештою його турбота виявилася зовсім непотрібною. Тепер я була в цілковитій безпеці. Але я обов’язково придумаю, як це змінити.
– Джейкобе, що тобі відомо про мотоцикли? – запитала я. Він знизав плечима.
– Небагато. У мого друга Ембрі є старенький моцик. Іноді ми разом його ремонтуємо. А що?
– Ну… – я замовкла й замислилася. Я не була впевнена, що він триматиме язика за зубами, але в мене не було іншого вибору. – Нещодавно я придбала парочку мотоциклів, і вони не в найкращому стані. Мені цікаво, чи зможеш ти їх відремонтувати?
– Круто! – здається, він справді зрадів, почувши таку пропозицію. Його обличчя засвітилося від радості. – Я спробую.
Я підняла палець, попереджаючи його:
– Справа в тому, – пояснила я, – що Чарлі не схвалює мотоциклів. Якщо чесно, то у нього станеться напад, коли він про це дізнається. Тож не кажи нічого Біллі.
– Ну, звісно, – усміхнувся Джейкоб. – Я все розумію.
– Я заплачу, – продовжила я. Мої слова, здається, образили його.
– Ні. Я хочу допомогти. Ти не повинна мені платити.
– Ну… А як тобі ідея обміну? – ця думка сяйнула в голові щойно, але була досить розумною. – Мені потрібен лише один мотоцикл, а ще мені потрібен учитель, то як щодо такого обміну? Я віддаю тобі один мотоцикл, а ти навчиш мене кататися.
– Су-упер! – розтягнув він слово.
– Зажди. А це законно? Коли в тебе день народження?
– Ти його проґавила, – дорікнув він мені та прижмурився. – Мені уже шістнадцять.
– Але раніше вік не зупиняв тебе, – пробурмотіла я. – Вибач, що проґавила твій день народження.
– Не турбуйся. Я ж теж проґавив твій. Скільки тобі, сорок? Я фиркнула.
– Десь так.
– Треба влаштувати вечірку й відсвяткувати разом.
– О, це звучить, як запрошення на побачення.
Його очі заблищали.
Треба взяти себе в руки, перш ніж він зробить хибні ви сновки – просто вперше за довгий час я почувалася так легко й жваво. Давно такого не траплялося, тож мені було важко керувати своїми відчуттями.
– Можливо, коли мотоцикли будуть відремонтовані – це стане нашими подарунками одне одному, – додала я.
– Домовилися. Коли ти їх привезеш? Я збентежено прикусила губу.
– Вони в кузові мого пікапа, – зронила я.
– Чудово, – здається, він і справді так уважав.
– А що як Біллі побачить, що ми несемо їх сюди? Він підморгнув мені.
– А ми зробимо по-хитрому.
Ми невимушено йшли на схід, тримаючись дерев, якби хтось і побачив нас із вікна, то все виглядало так, наче ми прогулювалися. Джейкоб один по одному згрузив мотоцикли з кузова і відкотив їх у чагарник, туди, де ховалася я. Виглядало так, наче для нього це було зовсім легко, – а я ж знала, що моцики дуже-дуже важкі.
– Вони ще не такі погані, – прицінився Джейкоб, коли ми заховалися за деревами. – Ось цей точно можна відремонтувати – буде цяця-ляля, якщо добре докласти руку, – це старий «Гарлей Спринт».
– Значить, він твій.
– Ти впевнена?
– Абсолютно.
– Доведеться витратити на них трохи грошей, – сказав він, покосившись на почорнілий метал. – Спершу треба буде знайти кошти на деталі.
– Не треба, – не погодилася я. – Якщо ти ремонтуєш їх безкоштовно, то я плачу за деталі.
– Ну, не знаю… – пробурмотів Джейкоб.
– Я відклала трохи грошей. На навчання в коледжі, ти ж знаєш.
Коледж-шмоледж, подумала я про себе. Грошей не вистачило б на навчання в коледжі – і крім того, я в жодному разі не збиралася залишати Форкс. Що з того, що я відсиплю трохи грошей зі своєї скарбнички?
Джейкоб тільки кивнув. Для нього все це було і так зрозуміло.
Поки ми скрадалися назад у гараж, я роздивлялася хлопця, з яким мені так пощастило. Тільки підліток погодився б на таке: приховати все від обох батьків, відремонтувати транспорт підвищеної небезпеки і використати для цього гроші, відкладені на навчання в коледжі. Він не бачив у цьому нічого неправильного. Джейкоба послало мені саме небо.
Розділ 6
Друзі
Щоб заховати мотоцикли, достатньо було завести їх у гараж Джейкоба. Інвалідне крісло Біллі все одно не могло пересуватися по нерівній поверхні заднього дворика.
Джейкоб почав негайно розбирати червоний мотоцикл, який призначався мені. Він відчинив пасажирські дверцята «реббіта», щоб я сіла на сидіння, а не на землю. Працюючи, Джейкоб весело теревенив, і з мого боку було досить виявляти хоч трошки зацікавленості. Він розказав мені про своє навчання в другому класі старшої школи, про свої уроки та двох найкращих друзів.
– Квіл та Ембрі? – втрутилася я. – Такі незвичні імена. Джейкоб усміхнувся.
– Здається, Квіл отримав своє ім’я у спадок, а Ембрі назвали на честь зірки якоїсь мильної опери. Більше мені нічого не відомо. Але якщо ти вимовиш їхні імена неправильно, вони обоє накинуться на тебе – причому одночасно.
– Нічого не скажеш, хороші друзі, – я звела одну брову.
– Ні, вони класні. Просто не переплутай, як їх звуть. Саме в цей момент хтось гукнув від дороги:
– Джейкобе!
– Це Біллі? – запитала я.
– Ні, – Джейкоб низько схилив голову, і мені здалося, що його бронзова шкіра почервоніла. – Про вовка промовка, – пробурмотів він, – і він уже тут.
– Джейку? Ти там? – голос наближався.
– Так, – відгукнувся Джейкоб і зітхнув.
Якийсь час ми сиділи в абсолютній тиші, поки два високі смагляві хлопці не з’явилися з-за рогу й не зайшли до гаража.