Кривава осінь в місті Лева, стр. 23

— Вибач. — Сокіл і сам відчув, що зайшов надто далеко. — День не дуже, настрій теж... Я зірвався. То, на твій погляд, що випливає з факту відсутності відповідних записів?

— Що обидві жінки перервали вагітність десь у приватній клініці. Чи в приватного лікаря, таке теж буває.

— І ніяких записів по тому не лишилося? — Олег замислився. — Кепсько. Тоді, з усього, що ти розповів, напрошується висновок — вбивця зазнався зі своїми майбутніми жертвами саме там, у клініці. Навряд чи він вишукував би жертв по різних закладах. Він міг бути лікарем, що робить аборти з меркантильних міркувань — це ж, напевно, дорого?

— Та не те щоб дуже, — відгукнувся Боря, — але таки копієчку коштує.

— Так, уявляємо далі. Він займається цим через гроші, та водночас відчуває, що грішить. І вину, як це часто трапляється з нами, людьми, перекладає на чужі плечі. Згодом усе, що він накоїв, починає душити його. Світ здається йому брудним, сповненим скверни, і він...

— ...починає його чистити. Можливо.

Сокіл усміхнувся, зачувши в голосі помічника сумніви.

— Що, непереконливо?

— По честі кажучи, не знаю. Власне, ні, це може бути лікар. Цілком. Або санітарка чи медсестра. Або й пацієнтка.

— Ще раз?..

— Ну, жінка, така сама, як і наші жертви... — Борис затнувся, не будучи певен, що його думки прийняли вірний напрямок, та все ж вирішив продовжувати: — Що, як убивця з тими кобітами в клініці зустрілася? Навіть в одній палаті лежала — чом би й ні? Такі самі проблеми мала, однак вирішила йти до кінця. Зберегла дитину, а після довгих і тяжких випробувань зненавиділа тих, хто пішов легким шляхом.

— А якщо вона дитину зберегла, що тоді робила в тій клініці? — хитро запитав Олег. — Щось не збігається.

— Та чому... після деяких аналізів вагітна має трохи побути під наглядом лікарів — ну не коридорами ж їй шастати, — заперечив Боря. — Врешті-решт, це тільки припущення. Я не наполягаю. Errare humanum est.1

— Так, шкода лише, що в суді цей доказ не проходить. — Олег знову завів двигун. — Гаразд, їдьмо далі. Копнемо трішки глибше.

— А куди ми, до речі?

— Хочу ще раз заїхати до сестри Мирослави Стецюк. Спробуємо дізнатися, чи відомо їй щось про ту гіпотетичну приватну клініку.

Десь о четвертій пані Димар з податкової нарешті здалася. Відклавши вбік останній звіт, вона втомлено потерла скроні і процідила, дивлячись на Ніну з погано прихованим роздратуванням:

— Усе так добре не буває.

1 Людині властиво помилятися (лат.).

Ніна пропустила сентенцію повз вуха. Пояснювати цій аскетичній миші елементарні речі про тривалу відсутність діяльності як такої, а отже, й бази для помилок, зовсім не хотілося. Сама все бачить, тому й казиться. Ну й нехай.

— Акт я вже в податковій напишу, — продовжила інспекторка. — Ви не проти?

— Ні, якщо там буде зазначено, що порушень чинного законодавства перевірка не виявила, — дзвінко сказала Ніна. Пані Ірина неначе лимона вкусила.

— Самі знаєте, що так і буде, — прошипіла вона крізь зціплені зуби і підвелася. — Дуже вже багато вас, мудрих, розвелося. Ну та ніц, не я остання сюди приходжу. Акт заберете післязавтра, і за ним мусить з’явитись ваш шеф.

— Так, і вам на все добре! — гукнула Ніна, коли пані Димар, буркочучи щось про гидотний чай, нарешті остаточно зникла в дверях. Щойно це сталося, Рада поквапилась піднести Ніні філіжанку кави. В очах секретарки виразно блищав захват.

— Слухай, ти ж молодчина! Хоч я майже нічого в тій бухгалтерії не розумію, але судячи з її обличчя, ти цю воблу просто припечатала! Якби вона прийшла, коли тут хазяйнував Боря, ми б із ним, напевно, вже давно сиділи б. Уся агенція в моєму лиці дякує тобі!

— Пусте, — відмахнулася Ніна. — Та, Радочко, все ж маю до тебе прохання. Оскільки я сьогодні показала себе з найкращого боку, то, гадаю, маю право втекти з роботи на пару годин раніше. У мене є справи в місті.

— Тю, та звичайно! Могла б і не питати — у нас же не якась там довбана корпорація. Бухгалтеру сидіти цілий день у детективній агенції, такій як наша, немає ніякого сенсу. Тим більше коли боса немає на місці. — Рада підморгнула.

— У мене інша причина. Треба декого провідати.

Це була правда. Доки тривала перевірка, Ніна, обдумавши все, вирішила-таки знову навідатись до синьйора Даріо Бави.

Для чого? Їй закортіло придивитися до італійця ретельніше — попри відразу, що той у неї викликав. Спробувати познайомитися, ну й розговорити його. І якщо він — саме той, кого шукають... Ніна була певна, що зрозуміє це, навіть якщо той говоритиме ухильно. Олег, мабуть, глухий, якщо не почув двозначностей у словах Бави, які той виголошував у інтерв’ю. Ніхто не почув, окрім неї. Отже, вона сама і спробує все з’ясувати. Дуже обачно й обережно — не як дурненька героїня якогось тупого трилеру, ні. Щойно їй здасться, що ситуація пахне небезпекою, вона втече.

Просто викинути все з голови Ніна вже не змогла б.

Глава 8

«Дзиґи» вона дісталася близько п’ятої. До того часу хороша ще зранку погода остаточно зійшла на пси — холодний вітер видув з міста рештки пост-літнього тепла, а хмари взяли небосхил в потужну облогу, і темніти почало на годину раніше, ніж зазвичай. А коли Ніна ступила на вулицю Вірменську, згинаючись під напором буревію, ще й дощ зарядив — грубий, хльосткий і напористий. Останні метрів п’ятдесят до «Дзиґи» вона вже бігла під справжнісінькою зливою, збиваючи каблуки об бруківку, і тому в знайомі двері буквально влетіла; кулею проскочила через увесь коридорчик і загальмувала лише у дверях галереї.

Там було порожньо.

Тобто ні — всі роботи майстра Бави стояли на місцях, у плямах декоративного освітлення; бракувало лише відвідувачів, що й не було особливо дивним, зважаючи на погоду. Та, заклякши на мить на вході, Ніна одночасно відчула аж два різні страхи. Перший говорив, що в неї розгулялася параноя, яка й перетворила в уяві звичайного (хай і дещо ексцентричного) митця на схибленого вбивцю — ну які, які є ґрунтовні докази причетності італійця до злочинів, окрім її бурхливої фантазії та сумнівних передчуттів? Ніяких. З таким же успіхом вбивцею міг бути перший-ліпший перехожий. Другий же страх попереджав, що здогад її може виявитися вірним (у це було досить легко повірити, стоячи в напівосвітленому порожньому коридорі, наодинці з цими моторошними скульптурами у вигляді потворних тварин та людиноподібними монстрами), і коли так — що завадить майстру долота і різця перетнути їй горлянку, якщо він запідозрить дівчину в тому, що вона докопується до правди? Олег, на жаль чи на щастя, не знає, де вона, тому нічим не допоможе... хіба що Ніна зараз сама йому зателефонує, тоді все її приватне розслідування піде прахом ще на початку. Десь на дні Ніниної сумочки мав валятися старий газовий балончик, придбаний кілька років тому для теоретичного самозахисту, але чи зарадить він чимось, якщо синьйор Даріо — дійсно той самий психопат?

Одним словом, обидва страхи наказували їй забиратися геть, доки не пізно. Незважаючи на дощ. Промокне, зате житиме.

Наступної миті вона вже повільно йшла повз скульптури в глиб галереї — як ті ж дурненькі героїні трилерів, яких вона наче й не збиралася наслідувати. Порожнеча затягувала, як вир, і Ніна сердилась на себе — адже цілком очевидно, навіть у цьому багряному напівмороці, що тут нікого немає. І все ж... щось вело її вперед. Непереборна сила цікавості — це одвічне прокляття Євиних дочок, а ще — прагнення на власні очі пересвідчитися в тому, що компанію їй наразі складають лише роботи синьйора Даріо, згуртувалися і підштовхували дівчину в спину сильніше від будь-яких рук. Ніні лишалося тільки зазирнути в утворену штучною ширмою нішу, щоб остаточно впевнитися — зала порожня. Точнісінько, як її голова. Тут немає нікого, на її ж, Нінине, щастя.

Щойно вона зробила це, як світло вимкнулося.

Темрява навалилася під акомпанемент далекого грому, і ця подія, якої вона аж ніяк не очікувала, миттєво паралізувала геть усі м’язи. Можливо, струм зник через грозу... а може, це синьйор Бава щойно захлопнув мишоловку. Справді, чом би й ні? А раптом він орендував для себе усю «Дзиґу», щоби почуватися тут повноправним хазяїном? Грошей-то напевно не бракує. І тепер з легкістю вполює її в пітьмі й зробить жертвою номер чотири...