Кривава осінь в місті Лева, стр. 16

— Я йду звідси. Завтра, — голосно оголосила Ніна, перевіривши на надійність свій імпровізований клин досить сильним посмикуванням. Мати по той бік дверей мовчала.

— Назовсім, мамо. Ти мене чуєш?

У кімнаті щось писнуло і заворушилося.

— Ага, чуєш. Це добре, — сказала Ніна зі зловтіхою, про існування якої в собі ще й досі не знала. — І що це означає для тебе, також тямиш?

За дверима почувся кашель, більше подібний до воронячого каркання.

— От і молодець. Це значить, що ніколи, ні за яких обставин, що б там не трапилося і як би тобі не припекло, ти не дістанеш від мене жодної копійчини!

Якусь мить усе було тихо, а потім зі спальні донеслися невпевнені кроки, схожі на спроби бігуна-паралітика за будь-яку ціну перетнути фінішну пряму. Двері завібрували, та не піддалися — вочевидь, мати, що налягала на них своїми хирлявими грудьми, була зависокої думки про свою силу. Ніна в житті не повірила б, скажи їй хтось, що вона зможе сміятися в таку хвилину, — але нині вона аж зайшлася з реготу, до того кумедними їй видалися ці жалюгідні спроби звільнення Матері Малишко.

«Це істерика. Візьми себе в руки».

Що цікаво, мати мовчала. Не сипала прокльонами, не вмовляла, не закликала покаятись — просто раз у раз, з методичністю дятла стукала у двері всім тілом і зойкала — мабуть, від болю.

Ніні було все одно. Ніякого жалю вона не відчувала. Навіть до себе. Просто настав час зробити те, що вона мусила б зробити давно.

Ушитися з цієї божевільні якнайшвидше і якнайдалі, не озираючись.

— Мені байдуже, що з тобою буде. Не смій мене шукати. Не смій лізти в моє життя! Більше я тобі цього не дозволю. А якщо зголоднієш — піди десь попрацюй. Це тобі лише на користь стане.

Ніна прислухалась — за дверима зарипіли пружини. Це означало, що дорога матуся опустилась-таки на своє ліжко, продавлене до такого ступеня, що його сітка майже торкалася підлоги, на кшталт гамака. От і добре.

— Бог... тебе... покарає, — озвалася нарешті мучениця за віру. — Здохнеш десь... у канаві... сучко безсердечна.

Голос матері звучав на диво розмірено. Ті верескливі нотки, що супроводжували її вимогу покаятися, змінилися монотонним бубонінням. Така собі констатація факту.

— Бог мене вже покарав. Хіба не ясно? Та я нарешті вирвуся з цього пекла. І що б там не сталося зі мною далі, це буде лише Божою ласкою.

Мати раптом закричала. Дико, страшно, без слів, наче безвинно забита тварина. Ніна фиркнула.

— Побережи легені. Якщо маєш на гадці сусідів — вони вже давно звикли до твоїх лементів і на допомогу не прийдуть. Я сама випущу тебе ранком.

Крик не припинявся, він завис у повітрі і вібрував знайомими обертонами.

— На добраніч, мамо, — солодко побажала Ніна і подалася до своєї кімнати.

А вночі за нею прийшов убивця.

Звичайно, то був лише сон. Вона усвідомила це, не прокидаючись («Я думаю навіть уві сні», — сказала вона Соколу, і то було правдою), але тим не менш боялася його так само, як боялася б у реальності, — якщо не більше. Всепоглинаючий жах, як крижаний м’ясоїдний велетень, навалився на неї, доки Ніна безрезультатно намагалася втекти від страшної фігури, що невідступно крокувала за нею. Бігти було важко, як це завжди буває уві сні, — ти мчиш, рвешся вперед, дерешся з останніх сил... і долаєш якусь мізерну відстань, у той час як той, хто женеться, вже дихає в спину. І це дихання таке ж обпікаюче холодне, як жах, що конвульсивно сіпається всередині.

Вбивця був чорним з голови до ніг — він не був негром і не був одягнутий у чорне — він сам був чорнотою в людській подобі. Ожилий кусень найтемнішої барви, яка всотує в себе геть усе сонячне світло, до останнього промінчика.

— Не втекти-и, — сичав він дитячим голосом ледь не над самим вухом. — Не втекти тобі-і. Будеш такою ж. Такою, як усі!

І якимось чином — надприродним, звісно, хіба можливо уві сні інакше? — чорний убивця опинився перед нею, як в’язанка сіна, яку прив’язують перед упертим віслюком, аби примусити того зрушити з місця. От тільки Ніна тепер щиро бажала зупинитися, але ноги все ще бігли, продовжували нести її назустріч кошмару. Назустріч велетенській білій голові без лиця, носа, рота та вух, лише з двома виряченими кулями червоних очей.

Очі раптом втягнулися усередину цієї жахливої голови, неначе всмоктані, залишилися лише дві глибокі чорнющі діри. Вони перетворилися на роти.

— Така ж, як усі, будеш!!! — заревіли обидва в унісон, і Ніна прокинулася.

Глава 6

Олег під’їхав до агенції о пів на восьму, гадаючи, що буде першим, — отямившись о четвертій ранку від поганого сну, більше так і не зміг заснути, — і з неабияким подивом побачив Ніну, яка сиділа на східцях біля зачинених дверей, скулившись від неприємного осіннього вітерця. Із ще більшим подивом він зауважив, що поруч з нею стоїть стара брудно-сіра валіза з порепаною ручкою.

— Вже зібралась у відпустку? — з погано прихованою тривогою в голосі поцікавився Олег, вилазячи з салону. — Трохи той... зарано. Ще хоч півроку попрацюй, а там видно буде.

Ніна посміхнулась — такою вимученою усмішкою, що у Сокола защеміло серце, і підвелася.

— Хвилюватися немає причин, як співається в одній пісні. Я не маю квитка на Канари. Маю лише певні проблеми.

Олег підійшов ближче і помітив, що на ногах у Ніни черевички різного кольору — лівий синій, а правий коричневий.

— І в чому ж вони полягають?

— У тому, що віднині я більше вдома не живу.

— А де живеш?

— Ще не знаю. Зніму кімнату десь. Чи прилаштуюсь у гуртожиток.

— Куди? — ні в сих ні в тих Сокіл роздратувався: знайшла вихід, називається. — Мені доцільно розповідати, що в тих гуртягах коїться?

— Ні, бо ти нічим мене не здивуєш після того, що коїться в мене вдома, — в розпачі відказала Ніна. — Маючи матусю — релігійну фанатичку, яка бере мої гроші, проклинає моє існування і постійно намагається кулаками навернути мене на шлях істинний, бо я в її уяві професійна шльондра, починаєш дивитися на речі дещо інакше. Ти, до речі, питав мене, чому я не заміжня. Ось і відповідь.

Олег помовчав. У його мозку дзиґою закрутилася нав’язлива ідея, як вирішити Нінину проблему. От тільки що скаже сама Ніна? Утім, хочеш почути відповідь, спочатку постав запитання. Зважившись, він почав:

— Слухай, я маю пропозицію. Ти тільки... ти не думай нічого такого. У мене просто три кімнати, окремі, і мама аж на другому поверсі живе, точно не заважатиме. Я тобі одну кімнату міг би здати. Безкоштовно.

— Дуже цікавий бізнес, — очі Ніни звузились, — безкоштовно здавати кімнату. Тепер ясно, як ти розбагатів.

— Нє, ну якщо ранком ти звариш кави і для мене також, я не буду проти. Але більшого в тебе не попрошу. Обіцяю, — квапливо запевнив він.

Ніна довго дивилася на нього.

— Я тобі дуже вдячна, — мовила вона нарешті. — Добре. Я згодна. Я варитиму тобі каву. І прибиратиму в хаті. І... Олеже, я дуже сподіваюся, що ти попросиш у мене більшого. Кажу це, користуючись тим, що ми поки що самі... — Ніна затнулася. Сокіл нахилився над нею і поцілував у маківку. Його серце стукало як несамовите. Щойно він почув те, чого почути не сподівався, але дуже хотів. Деколи мрії збуваються.

— От і добре, домовилися. Заселення увечері. Ходімо в офіс, прохолодно вже надворі.

Сокіл відімкнув двері, пропустив Ніну всередину, а сам відніс валізу, в яку неначе каміння напхали, до машини й засунув у багажника. Хай краще тут лежить — так у його спостережливих підлеглих не з’явиться зайвого приводу для пліток.

Коли повернувся в офіс, Ніна вже, як і обіцяла, займалася приготуванням кави.

— До речі, — сказала вона. — Я маю для тебе ще одну версію щодо мотиву вбивці — дякуючи моїй навіженій неньці. Хоч якась користь від неї.

— Слухаю, — Олег присів на краєчок свого масивного столу і сплів руки на широких грудях.

— Вона просто звар’ювала на тій думці, що я от-от завагітнію казна від кого і притьмом кинуся робити аборт. Вважає, що жінкам, які це роблять, місце в пеклі та що добре було б, якби хтось їх доправив туди експресом. У контексті цієї теми цілком можна говорити про жіночу безсердечність — навіть не будучи вбивцею.