Афера на віллі, стр. 1
Лариса ЧАГРОВСЬКА
Наталка СМОТРИЧ
АФЕРА НА ВІЛЛІ
Яна Прокопчук потерла втомлені очі, глянула на годинник, що стояв на її робочому столі та здивувалася. Сьома вечора, час додому. Треба виганяти вже своїх бешкетників із храму знань. Щось вони засиділися.
Підвівшись, дівчина перетнула крихітний коридор, що розділяв бібліотеку та власне читальну залу, і постукала у масивні, ще старої роботи, двері. Зачекала хвильку і, почувши дзвінке дитяче «можна», потягнула двері на себе. Ця її звичка — завжди стукати та чекати дозволу ввійти — чомусь доводила колег до сказу. Особливо нервувала директор школи.
— Що це за вигадки, Яно Миколаївно? — цікавилася Клавдія Петрівна, і її товстенькі пальчики обурено ворушилися в унісон словам, шарпаючи незмінний шовковий бант під комірцем незмінно білої блузи. — Ви — доросла людина, завідувачка бібліотеки, і питаєте у тих шмаркачів, чи вам можна увійти до вашої ж читальної зали?! Геть уже їх розбалували! До непристойності!
— Ця зала не моя, а бібліотечна, — спокійно, але твердо відповідала Яна, не уточнюючи, що, за повної відсутності підлеглих, вона завідувала лише книгами і сама собою. — А з тих, як ви кажете, шмаркачів дуже скоро виростуть дорослі. Точно такі, як ми з вами. І я не бачу кращого способу привчити їх поважати інших людей, ніж наочно демонструючи, що таке повага. Вони мають пізнати це на власному досвіді.
— Ох, моя дитино, — скрушно зітхала директриса, змінюючи тон з докірливого на турботливо-батьківський, — а у тебе він є, той досвід? Хоч якийсь куценький, га? Геть ти у книжках своїх загубилася, світу білого за ними не бачиш. А світ, він, знаєш, білий, та не дуже. Тобі бракує відчуття реальності.
На цьому місці Яні зазвичай — і дуже сильно — кортіло заявити, що Клавдії Петрівні бракує тактовності, але, звісно, нічого такого вона собі не могла дозволити. Просто схвально кивала головою, ніби погоджуючись з очевидним, та ніяково посміхалася — мовляв, що виросло, те виросло. Отака я, що вже зробиш.
Утім, діти на неї ніколи не нарікали. Вони поважали її працю. Яні вдалося прищепити їм усім — від першокласників до випускників — якщо не цілковите захоплення книгою, то бодай шанобливе ставлення до неї. Ось і зараз дітлахи зустріли свою бібліотекарку радісним у-у-у-у.
— Так, пані та панове, прошу збирати речі та повертати книжки, видані на абонемент.
Радісне у-у-у-у миттєво змінилося на вдавано ображений стогін.
— І не погано було б прискорити цей процес, — ігноруючи школярське незадоволення, додала Яна. — Читальна зала працює до шостої вечора. Ми й так затрималися на цілу годину.
— Яно Миколаївно, — прохально пропищав тоненький, як у мишеняти, голосок із заднього ряду, — а можна мені взяти додому «Магістра розсіяних наук»? Я нічого не встиг…
Яні не довелося напружувати зір, щоби впізнати, хто це. Миколка Кухарчук із п’ятого «Г», не дуже тямущий, зате вельми старанний трієчник, що з усіх сил намагається стати хорошистом, аби потішити маму, яка ростить його сама. У хлопчика геть погано з математикою, і «Магістр», мабуть, саме те, що йому зараз потрібно. Навчання у формі розваги. Ну й нехай. Урешті-решт, правила на те й створені, щоби їх змінювати, якщо дуже потрібно.
— Можна. На три дні, як виняток.
— Ой, дуже дякую! — Миколка аж підстрибнув від радості. — Якщо хочете, я залишу вам заставу.
— Гадаю, ми обмежимося взаємною довірою, — Яна сумно всміхнулася. Миколчина мама працювала шкільною прибиральницею, і «статки» тьоті Каті ні для кого у місті не були секретом. — Підійди до мене, я запишу книгу до твого формуляра.
Метушня у бібліотеці та залі тривала ще з півгодини, а насамкінець, коли обидва приміщення спорожніли, Яна пройшлася рядами поміж столів, перевіряючи, чи не забув хтось ручку або рюкзак. Огляд виявив лише кілька паперових літачків на підлозі та свіженький напис чорним маркером на жовтій стільниці парти: «Вася любить Ді». Яна похитала головою, викинула літачки у відро для сміття, змочила свій носовичок у дешевеньких парфумах і стерла крик душі сердешного Васі. Ще раз озирнулася навколо і, переконавшись у тому, що все гаразд, замкнула свої володіння, повісила на плече полотняну сумку, як завжди, набиту книжками, і пішла додому.
Надворі фіолетовим полум’ям бузку буяв травень. Від квіткових пахощів паморочилося у голові. Поспішати було нікуди, і Яна вирішила трохи пройтися. Який сенс залазити в душне, іржаве черево маршрутки, економлячи невідомо навіщо десять хвилин, коли навколо тебе така лагідна весна? Та не встигла Яна зробити й кількох кроків, як її хтось покликав. Дівчина озирнулася і на її втомленому личку спалахнула радісна посмішка.
— Генику! Яким вітром, брате?!
— Попутним, — високий стрункий брюнет у сірому костюмі та при краватці, незважаючи на куряву, що здіймалася в повітря з кожним його кроком і товстим шаром осідала на чорних лакованих черевиках, швидко перетнув вулицю і обійняв сестру. Яна втішено зітхнула і відсторонилася, щоб як слід роздивитися Євгена.
— Давно не бачилися. Цвітеш і пахнеш.
— Дякую, сестричко. На жаль, не можу повернути тобі комплімент. Ти виглядаєш змученою, — Геник, в миру — Євген Васильович Горенко, власник і директор юридичної компанії «Консул», стягнув із плеча Яни сумку, вдав, що зважує її на правиці, крекнув і застогнав, імітуючи жах та надзвичайне перенапруження. — Як завжди, повна торба інформації?
— Авжеж. А що вдієш? Ми тут інтернетами не балувані, — огризнулася Яна, радше за звичкою, ніж зі зла. Євген кивнув.
— Знаю. Але це ще півбіди. Ти нічим не балувана, ось що мене хвилює. Припадаєш тут порохом, як моє взуття. Коли помреш, тобі й могили копати не доведеться. Досить буде поставити пам’ятник на той горбик утрамбованого пилу, що якраз встигне утворитися над тобою до того часу.
— Спасибі за турботу, — сухо промовила Яна. — Мені лише двадцять вісім, так що почекай із горбиком, добре?
— Тобі вже двадцять вісім, — не відставав Геник. — Уже. А чого ти наразі досягла? Що ти маєш? Ані подруг, ані чоловіка, не кажучи вже про престижну роботу чи гроші. Жодних перспектив. Це життя, по-твоєму?
— Ні, звичайно, — Яна сплеснула руками, — це у тебе життя! Маститі клієнти, важливі угоди, дорогі іномарки, віскі, сигари, дівчата-моделі — а я так, випадково народилася. Суцільне непорозуміння, та й годі.
Від почутого Євген аж зупинився.
— Я ніколи не думав так про тебе.
— Я знаю, — Яна пом’якшала. — Знаю. Ти єдиний з усієї родини ніколи не ставився до мене, як до упослідженої. Але завжди вперто ліз у моє життя.
— Ну, інакше не був би я юристом… Та й взагалі — це все заради твого ж добра, сестро, — Геник поновив рух, кваплячись за Яною. — Ти варта куди більшого, ніж животіння у шкільній бібліотеці за три копійки так званої зарплатні та самотні вечори з книжками в обнімку. Ти ж у мене гарненька, начитана, розумна. У самому Києві вчилася! Ні, щоб там і залишитися, якось долю свою влаштувати… Чого ти сюди повернулася?
— Я люблю книги. Дуже. Невже це так важко зрозуміти? Що ж до решти… Смерть бабусі можна вважати поважною причиною для повернення, як гадаєш? — дівчина вдала, що сердиться, хоча жодного гніву не відчувала. Цю розмову і всі її можливі варіації Яна встигла вивчити назубок. — А відсутність житла у столиці та наявність його тут?
— Це житло?! Не сміши мене! Однокімнатна квартирка чи, радше, комірчина татуся Карло, без жодних вигод, на околиці містечка, саме містечко теж така периферія, аж далі нікуди, і ти вважаєш, що добре влаштувалася? — непідробно обурився Євген.
— Саме так. Очевидне-неймовірне. Люди не лише в містах-мільйонниках мешкають, мій балакучий брате. Я щаслива тим, що маю. Якби не ця, як ти кажеш, комірчина, що мені бабця заповіла, царство їй небесне, що б я робила? Де б жила? І чого ж ти, повідай, зі свого такого розпрекрасного обласного центру їздиш до Квітневого ледве не щотижня? Що тебе жене сюди, га? Там у тебе квартира з вигодами, п’ятикімнатна, так? А ти навіщось тут дачу будуєш… Парадокс? Як, до речі, там справи йдуть? Скоро новосілля?