Поезiї, стр. 5

ВЕЧЕРНЯ ГОДИНА

Коханiй мамi

Уже скотилось iз неба сонце,

Заглянув мiсяць в моє вiконце.

Вже засвiтились у небi зорi,

Усе заснуло, заснуло й горе.

Вийду в садочок та погуляю,

При мiсяченьку та й заспiваю.

Як же тут гарно, як же тут тихо,

В таку годину забудеш лихо!

Кругом садочки, бiленькi хати,

I соловейка в гаю чувати.

Ой, чи так красне в якiй країнi,

Як тут, на нашiй рiднiй Волинi!

Нiч обгорнула бiленькi хати,

Немов маленьких дiточок мати,

Вiтрець весняний тихенько дише,

Немов дiток тих до сну колише.

ЗОРЯНЕ НЕБО

Зорi, очi весняної ночi!

Зорi, темряви погляди яснi!

То лагiднi, як очi дiвочi,

То палкiї, мов свiтла прекраснi.

Одна зiрка палає, мов пломiнь,

Бiлi хмари круг неї, мов гори,

Не до нас посила вона промiнь,

Вона дивиться в iншi простори…

Iнша зiронька личко ховає

В покривало прозореє срiбне,

Соромливо на дiл поглядає,

Сипле блiдеє промiння дрiбне.

Ти, прекрасна вечiрняя зоре!

Урочисто й лагiдно ти сяєш,

Ти на людське не дивишся горе,

Тiльки щастя й кохання ти знаєш.

Як горить i мигтить iнша зiрка!

Срiблом мiниться iскра чудесна…

Он зоря покотилась, - то гiрка

Покотилась сльозина небесна.

Так, сльозина то впала. То плаче

Небо зорями-слiзьми над нами.

Як тремтить теє свiтло! Неначе

Промовля до нас небо вогнями.

Горда, ясна, огнистая мова!

Ллється промiнням рiч та велична!

Та ми прагнем лиш людського слова,

I нiма для нас книга одвiчна…

Єсть у мене одна

Розпачлива, сумна,

Одинокая зiрка ясная;

Сеї ж ночi дарма

Її кличу, - нема!

Я стою у журбi самотная.

I шукаю вгорi

Я тiєї зорi:

"Ох, зiйди, моя зiрко лагiдна!"

Але зорi менi

Шлють промiння сумнi:

"Не шукай її, дiвчино бiдна!"

Моя люба зоря ронить в серце менi,

Наче сльози, промiння тремтяче,

Рвуть серденько моє тi промiння страшнi…

Ох, чого моя зiронька плаче!

Я сьогоднi в тузi, в горi,

Мов у тяжкiм снi, -

Отруїли яснi зорi

Серденько менi.

В небi мiсяць зiходить смутний,

Помiж хмарами вид свiй ховає,

Його промiнь червоний, сумний

Поза хмарами свiтить-палає.

Мов пожежа на небi горить,

Землю ж темнiї тiнi вкривають,

Ледве промiнь прорветься на мить,

Знову хмари, мов дим, застилають.

Крiзь темноту самотно зорить

Одинокая зiрка ясная,

Її промiнь так гордо горить,

Не страшна їй темнота нiчная!

Гордий промiнь в тiєї зорi,

Та в нiм туга палає огниста,

I сiяє та зiрка вгорi,

Мов велика сльоза промениста.

Чи над людьми та зiрка сумна

Променистими слiзьми ридає?

Чи того, що самотна вона

По безмiрнiм просторi блукає?..

СОNТRА SРЕМ SРЕRО!

Гетьте, думи, ви хмари осiннi!

То ж тепера весна золота!

Чи то так у жалю, в голосiннi

Проминуть молодiї лiта?

Нi, я хочу крiзь сльози смiятись,

Серед лиха спiвати пiснi,

Без надiї таки сподiватись,

Жити хочу! Геть, думи сумнi!

Я на вбогiм сумнiм перелозi

Буду сiять барвистi квiтки,

Буду сiять квiтки на морозi,

Буду лить на них сльози гiркi.

I вiд слiз тих гарячих розтане

Та кора льодовая, мiцна,

Може, квiти зiйдуть - i настане

Ще й для мене весела весна.

Я на гору круту крем'яную

Буду камiнь важкий пiдiймать

I, несучи вагу ту страшную,

Буду пiсню веселу спiвать.

В довгу, темную нiчку невидну

Не стулю нi на хвильку очей -

Все шукатиму зiрку провiдну,

Ясну владарку темних ночей.

Так! я буду крiзь сльози смiятись,

Серед лиха спiвати пiснi,

Без надiї таки сподiватись,

Буду жити! Геть, думи сумнi!

[2 травня 1890 р.] * Без надiї сподiваюсь! (лат.)

ДАВНЯ КАЗКА

Може б, хто послухав казки?

Ось послухайте, панове!

Тiльки вибачте ласкаво,

Що не все в нiй буде нове.

Та чого там, люди добрi,

За новинками впадати?

Може, часом не завадить

I давнiше пригадати.

Хто нам може розповiсти

Щось таке цiлком новеє,

Щоб нiхто з нас не вiдмовив:

"Ет, вже ми чували сеє!"

Тож, коли хто з вас цiкавий,

Сядь i слухай давню казку,

А менi коли не лаврiв,

То хоч бубликiв дай в'язку.

Десь, колись, в якiйсь країнi,

Де захочете, там буде,

Бо у казцi, та ще в вiршах,

Все можливо, добрi люде.

Десь, колись, в якiйсь країнi

Проживав поет нещасний,

Тiльки мав талан до вiршiв,

Не позичений, а власний.

На обличчi у поета

Не цвiла урода гожа,

Хоч не був вiн теж поганий, -

От собi - людина божа!

Той спiвець - та що робити!

Видно, правди не сховати,

Що не був спiвцем поет наш,

Бо зовсiм не вмiв спiвати.

Та була у нього пiсня

I дзвiнкою, i гучною,

Бо розходилась по свiту

Стоголосою луною.

I не був поет самотнiм:

До його малої хати

Раз у раз ходила молодь

Пiснi-слова вислухати.

Теє слово всiм давало

То розвагу, то пораду;

Слухачi спiвцю за теє

Дiлом скрiзь давали раду.

Що могли, то те й давали,

Вiн зо всього був догодний.

Досить з нього, що не був вiн

Нi голодний, нi холодний.

Як навеснi шум зелений

Оживляв сумну дiброву,

То щодня поет приходив

До дiброви на розмову.

Так одного разу ранком

Наш поет лежав у гаю,

Чи вiн слухав шум дiброви,

Чи пiснi складав, - не знаю!

Тiльки чує - гомiн, гуки,

Десь мисливськi сурми грають,

Чутно разом, як собачi

Й людськi крики десь лунають.

Тупотять прудкiї конi,

Гомiн ближче все лунає,

З-за кущiв юрба мисливська

На долинку вибiгає.

Як на те ж, лежав поет наш

На самiсiнькiй стежинi.

"Гей! - кричить вiн, - обережно!

Вiку збавите людинi!"

Ще, на щастя, не за звiром

Гналася юрба, - спинилась,

А то б, може, на поета

Не конечне подивилась.

Попереду їхав лицар,

Та лихий такий, крий боже!

"Бачте, - крикнув, - що за птиця!

Чи не встав би ти, небоже?"

"Не бiда, - поет вiдмовив, -

Як ти й сам з дороги звернеш,

Бо як рими повтiкають,

Ти менi їх не завернеш!"

"Се ще также полювання! -

Мовить лицар з гучним смiхом. Слухай, ти, втiкай лиш краще.

Бо пiзнаєшся ти з лихом!"

"Ей, я лиха не боюся,

З ним ночую, з ним i днюю;

Ти втiкай, бо я, мосьпане,

На таких, як ти, полюю!

В мене рими - соколята,

Як злетять до мене з неба,

То вони менi вполюють,

Вже кого менi там треба!"

"Та який ти з бiса мудрий! -

Мовить лицар. - Ще нi разу

Я таких, як ти, не бачив.