Поезiї, стр. 4

Шотландського повстання,

Його лицарство розiйшлось

Уже на спочивання.

Зосталась тiльки поки що

Мала частина вiйська,

Безпечна й смiлива була

Залога та англiйська.

Все розмовляють вояки,

Якi з вiйни достатки,

Якi в Шотландiї король

Збиратиме податки.

Серед англiйських воякiв

Сидять пани шотландськi:

Тепер король їм знов вернув

Права й маєтки панськi.

Тож завтра кожний з них пiде

До рiдної оселi, -

Чого ж сидять вони такi

Смутнi та невеселi?

Того, що душу їм гризе

I сором, i досада, -

Здається їм, що все кругом

Гукає: "Зрада, зрада!.."

Англiйськi ж лицарi собi

Пiсень гучних спiвають,

I так бадьоро на списах

Їх короговки мають.

Селяни тихо пiдiйшли

До вiйська за горою,

З'явились, наче з-пiд землi,

I вдарили до бою.

Все зашумiло, загуло,

Мов буря-хуртовина,

Роберт лiта на воронiм,

Неначе громовина.

Ох, лютий бiй, останнiй бiй, -

Щаслив, хто переможе!..

Англiйцi в розпачi, кричать:

"Рятуй нас, милий боже!"

До них з границi поспiша

Вiд короля пiдмога,

Її стрiча шотландський крик:

"Нi, наша перемога!"

Пiдмога сильна надiйшла,

Але шкода - вже пiзно!

Женуть шотландцi ворогiв,

Гукають вслiд їм грiзно:

"Не доведеться бiльше вам

Ламать чужої волi!

Коли життя вам дороге, -

Кладiте зброю долi!"

Шотландське вiйсько зайняло

Англiйцiв пiд горою,

Нема рятунку їм, нема, -

Складають долi зброю.

Тодi з громади виступа

Роберт i промовляє:

"Отак тепер шотландський люд

Англiйцям об'являє:

Наш край вiддавна вiльний був,

Таким повiк вiн буде;

Ви бачили, як прав своїх

Боронять нашi люде.

Збира хай в Англiї Едвард

Податки й десятини,

А всяк шотландець - вiльний пан

Своєї батькiвщини.

Селянам нашим байдуже

Про ласку й надгороди,

Вони не пiдуть з королем

За лицарством в походи.

Тепер я вашу зброю всю

У закладi лишаю,

А вас додому вiдпущу

По братньому звичаю.

Iдiть Едвардовi скажiть,

Як чули по сiй мовi.

Коли не згодиться на мир, -

Ми знов у бiй готовi".

Англiйцi мовчки одiйшли

Без корогов, без зброї;

Без радощiв пiшли вони

Геть до землi рiдної.

I як в долину вже зiйшли,

Оглянулись на гору,

Роберта вгледiли вони

Серед сiльського збору.

Укрита людом там була

Уся гора зелена,

А вище всiх стояв Роберт,

У нiг його знамена.

Лежала й зброя вся ота,

Що на вiйнi забрали,

Шотландська зброя й корогви

Навколо нього сяли.

Роберт неначе рiч держав,

Змагався, боронився,

Зняв потiм ясний свiй шолом

I людовi вклонився.

Англiйцi чули, як гукнув

Увесь той гурт селянський:

"Хвала i честь! нехай живе

Роберт, король шотландський!"

Так Роберт за снагу та одвагу

Королем у Шотландiї став,

В Едiнбургу, преславному мiстi,

Привселюдно корону прийняв.

Урочиста одправа скiнчилась,

Вийшов з церкви король на майдан,

Люд гукає: "Робертовi слава!

Хай живе! вiн довiку наш пан!"

Коли се раптом стихло гукання,

I весь люд мов чекає чого.

З юрби виступив гурт невеликий, -

То обранi вiд люду всього.

З них один наперед виступає,

Короля вiн поклоном вiта,

Поглядає навколо по людях

I такую промову чита:

"З ласки бога й народу обраний,

Наш королю! вiтаєм тебе!

Ми пiдданими влади твоєї

Признаємо охоче себе.

Коли ти боронитимеш волю

Й самостiйнiсть народу твого,

Ми повiк шанувать тебе будем

I любити, як друга свого.

Ти кликнеш на вiйну - ми зберемось

Пiд твою корогву всi гуртом,

Ми готовi тобi i країнi

Послужити мечем i щитом.

Та коли ти забудеш про справу

Честi й волi народу свого,

Схочеш iншi, багатшiї землi

Прилучати до панства твого,

Ми не пiдем тодi за тобою,

Щоб чужого добра здобувать,

Нам не тiсно у рiднiй країнi,

Нам не треба в чужу мандрувать!

Коли ти серед панських розкошiв

Продаватимеш люд свiй панам,

Ми самi боронити потрапим

Тi права, що належаться нам.

А коли ти англiйськiй коронi

Вiддаси королiвство своє, -

Знай, що в тую ганебну годину

Пропаде й панування твоє.

Ми тебе королем увiнчали,

Ми тебе й розвiнчаєм сами,

I коли проти нас ти повстанеш,

Проти тебе повстанемо ми.

Дай нам, боже, радiти довiку,

Що обрали тебе в королi,

Хай цвiте при тобi та пишає

Вiльна воля в шотландськiй землi!"

"Дай то, боже! - Роберт їм вiдмовив. -

Буду знати, на що я iду,

Дай нам, боже, довiку прожити

В щирiй згодi, у добрiм ладу!"

Щира згода, добрий лад зiстався,

Не зламав Роберт свойого слова.

Не пропала, не пiшла по вiтру

Та громадська чесная умова.

Дивувались на шотландську волю

I стороннiї чужiї люде,

Всi казали: "Поки свiта сонця,

У ярмi шотландський люд не буде

Не пригас i не пропав нiколи

Вiльний дух в шотландському народi.

Стала вiльна сторона шотландська

Навiть давнiм ворогам в пригодi.

Як пiзнiш англiйцi i шотландцi

Поєднались в спiльную державу,

То англiйцi вчились вiд шотландцiв,

Як любити волю, честь i славу.

I за те хвала Роберту Брюсу, -

Вiн борцем за рiдний край з'явився.

Так! одваги та завзяття в працi

Вiн в малого павука навчився.

Вiн здобув собi велику славу,

I не вмре та слава, не поляже,

В пiснi, в словi буде вiчно жити

I про себе свiтовi розкаже.

1893 року

СПIВЕЦЬ

Пишно займались багрянiї зорi

Колись навеснi,

Любо лилися в пташиному хорi

Лiснi голоснi;

Грала промiнням, ясним самоцвiтом

Порання роса,

I усмiхалась весняним привiтом

Натури краса.

Гордо палала троянда розкiшна,

Найкраща з квiток, Барвою й пахом вродливиця пишна

Красила садок.

А соловейко трояндi вродливiй

Так любо спiвав,

Голосом дивним спiвець чарiвливий

Садки розвивав;

Слав до вечiрньої зорi прощання,

Що гасла вгорi,

Ще ж голоснiше спiвав на вiтання

Пораннiй зорi…

Вже пролетiв, немов пташка зальотна,

Весняний той час, -

Осiнь холодная, осiнь вiльготна

Панує у нас.

Тихо спускається нiчка осiння, -

Година сумна;

Мiсяць холоднеє кида промiння;

Здалека луна

Пугача вiщого крик - гук єдиний;

Дiброва нiма.

Де ж соловейко? де ж спiв солов'їний?

Ох, де ж вiн? Нема!

В вирiй полинув, де вiчная весна,

Натхненний спiвець.

Вiчно красув там рожа чудесна,

Там теплий вiтрець;

Глухо i смутно кругом на просторi.

Мiй гаю сумний!

Кинув спiвець тебе в тузi та в горi,

Тебе й край рiдний.

Тиша така тепер всюди панує.

Лиш в листi сухiм

Вiтер зiтха, мов дрiада сумує,

Iз жалем глухим.

Чом я не маю огнистого слова,

Палкого, чому?

Може б, та щира, гарячая мова

Зломила зиму!

I розлягалась би завжди по гаю

Ясна-голосна

Пiсня, й розквiтла б у рiдному краю

Новая весна.

Та хоч би й крила менi солов'їнi,

I воля своя, -

Я б не лишила тебе в самотинi,

Країно моя!

(1889)