Одержима, стр. 2
М е с i я
Чи ти й мене ненавидиш так, жiнко?
М i р i а м
(з докором)
Учителю!
М е с i я
Ти, може, скажеш - любиш?
М i р i а м
Ти се сказав.
М е с i я
Я так сказав: хто мовить, що любить господа, а брата ненавидить, неправда то.
М i р i а м
Хiба ж i той не любить, хто душу вiддає?
М е с i я
Що значить, жiнко, вiддати душу?
М i р i а м
Значить - буть готовим загинуть за любов.
М е с i я
То се ж би звалось - вiддати тiло. В тiм душi нема.
М i р i а м
А хто покине батька, матiр, браття, все рiдне, любе, все, чим жив вiн досi для iншого - невже i той не любить?
М е с i я
Хто зрiкся всього, а себе не зрiкся, не любить той.
М i р i а м
О господи, якої ти жертви хочеш?
М е с i я
Жертви я не хочу, любовi тiльки.
М i р i а м
Мушу всiх любити?
М е с i я
Так, всiх.
М i р i а м
Всiх, окрiм тебе, - се можливо.
Але тебе i всiх - се понад силу.
Та за що ж, за що ж маю їх любити?
М е с i я
Недовiрки питають тiльки "за що?".
М i р i а м
О, як недовiрки любити вмiють!
Як поломiнь, палка у них любов!
М е с i я
А та любов, що я вiд тебе хочу, повинна буть як сонце - всiм свiтити.
М i р i а м
О, що менi робить? Немає сонця в моїй душi. Нiч, нiч, понура нiч.
М е с i я
Ще, може, зiйде сонце i для тебе.
М i р i а м
(з раптовою надiєю)
Учителю! чи ти менi позволиш пролити кров мою?
М е с i я
За кого? За людей?
М i р i а м
Нi, не за їх!
М е с i я
То нащо проливати даремне кров?
М i р i а м
А може, недаремне?
А може, кров'ю викупить я зможу…
М е с i я
Кров без любовi викупить не може.
М i р i а м
Якби ти хтiв прийнять вiд мене викуп, щоб не лилась твоя святая кров!
М е с i я
Ти хочеш викупить мене?
Мiрiам потакує мовчки головою.
М е с i я
Даремне!
М i р i а м
Нехай даремне! Та позволь загинуть хоч не за тебе, то з тобою вкупi!
М е с i я
Вааловi дають даремнi жертви, я ж не приймаю їх.
М i р i а м
Месiє!
М е с i я
Нi, для тебе я не Месiя. Ти мене не знаєш.
(Вiдходить).
Мiрiам зостається в пустинi сама.
II
Гефсiманський сад. Дванадцять ученикiв сплять непробудним сном. Месiя молиться. Мiрiам нишком крадеться попiд садовим муром, стає в найглибшiй тiнi, звiдки їй видко Месiю в мiсячному свiтлi.
М е с i я
(до ученикiв)
Спите? Не спiть! Моя душа сумна до смертi…
Ученики не озиваються, сплять..
М i р i а м
(до себе)
Боже! знов вiн одинокий, ще гiрше, нiж в пустинi! Сiї люди твердiшi вiд камiння… Он отам лежить той ученик, що - люди кажуть - учителю з усiх їх найдорожчий, а спить вiн, як i всi, - твердiше, може, бо наймолодший… Я одна не сплю, я вкупi з ним страждаю, тут же, поруч, та я нiма, як мур оцей, не видна, як сяя тiнь, так, мов я не людина, так, наче в мене i душi нема…
Я приступлю до нього…
(Вихиляється трохи з тiнi, але знов ховається).
Нi, не смiю…
Вiн знову скаже, як тодi сказав:
"Яке тобi до мене дiло, жiнко?"
Що ж я йому скажу? Моя душа тепер чорнiша. Я тепер не тiльки до ворогiв його ненависть маю, але й до друзiв. О, до сих ще бiльшу!
Ви, сонне кодло! Свiтло опiвночi не будить вас? Вам заграва кривава очей лiнивих не здола розплющить?
Бодай вам вiчний сон налiг на груди i зморою душив вас без кiнця!
Менi сто раз вiд вас милiшi гади, бо в них таки, либонь, теплiша кров.
(З вiдразою одвертається вiд сонного товариства. Дивиться на Месiю, прислухається).
Про що вiн молиться?
М е с i я
(впiвголоса)
Нехай мине ся чаша…
М i р i а м
Саваоф! чи й ся молитва в сю нiч твого престолу не досягне?
Вовкам даси ти на поталу сина?
М е с i я
Але хай буде так, як ти бажаєш, а не як я…
М i р i а м
Сам Вельзевул, напевне, почув би милосердя.
М е с i я
(до ученикiв)
Ви спите?
Не спiть! моя душа смутна до смертi!
М i р i а м
Камiння у пустинi вiдкликалось потрiйною луною, але сi не обiзвуться, нi, дарма надiя!
Я обiзвусь… Який злий дух тримає мої слова? Учителю! Єдиний!
О свiточу моїх очей! Невже ти не бачиш, як я гину тут вiд туги, вiд болю, вiд тривоги? I нiчим, нiчим потгшити тебе не можу!
…Я обiрвусь… Нi, голосу не стане.
Коли ж i стане, дико забринить, немов шакала голос опiвночi, бо туга стиснула за серце… Я не можу, не можу бачити сього! Прощай!..
Ох, Мiрiам, ти проклята вiд бога!
(Так само незамiтно для Месiї, але швидко вибiгає з саду).
III
На Голгофi. Нiч. Три хрести з розп'ятими, вже мертвими. Вiддалiк варта, iнших людей нема, тiльки Мiрiам сама пiд хрестом Месiї.
М i р i а м
Вiн їм простив. Вiн їм усiм простив.
Вони те чули i на вiки вiчнi його слова потiхою їм будуть.
А тiльки я не прощена зосталась, бо я не можу їм простить за нього.
Я всiх i все ненавиджу за нього: i ворогiв, i друзiв, i юрбу, отой народ безглуздий, що кричав:
"Розпни його, розпни!" - i той закон людський, що допустив невинно згинуть, i той закон небесний, що за грiх безумних поколiннiв вимагає страждання, кровi й смертi соромної того, хто-всiх любив i всiм прощав.
Умер вiн, зраджений землею й небом, як завжди, одинокий. А тепер я тут сиджу, як завжди, одинока, даремнi сльози ллю i проклинаю все те, що вiн любив, i з кожним словом все бiльш надiю трачу на рятунок.
I вiчно, вiчно буду одинока на сьому i на тому свiтi. Так, нiколи не скiнчиться темна туга i вiчно буде жаль палити серце.
Тут завтра прийдуть тi прихильнi друзi, що тричi одрiкалися вiд нього, i та родина, що нiколи в ньому не бачила пророка; прийдуть, здiймуть його з хреста, - бо вже ж вiн неживий i бiльше мучитись за них не може, - покроплять млявими слiзьми й лагiдно спов'ють у хусти, понесуть покiрно пiд наглядом ворожих воякiв, сховають у печерi й розiйдуться.
А може, потiм зiйдуться докупи тепленьким словом згадувать про того, про кого за життя так мало дбали!
Ох, як би я тепер хотiла кинуть отрутними словами їм в обличчя, немов гарячим приском! Хай би очi
їм випекло, тi очi безсоромнi, що смiли тут дивитися на муку того, чийого всi не варт мiзинця!
Я знаю, що якби з'явилась я, ненавистю спотворена в обличчi, вони жахнулись би i запитали:
"Яке тобi до всiх нас дiло, жiнко?"
I я на те… що я на те сказала б?
Я б мусила мовчати, бо ненависть не має голосу на поминках того, хто всiх любив i всiх прощав… Ой горе!
В той час, як всi громадою зберуться згадать того, кого я так любила, я буду всiм чужа i одинока, не признана нiким, бо сам Месiя не признавав мене… О сине божий!
Нехай в моїм життi все, все неправда, та вiр менi, що я тебе любила.
Чи ти гадав, - я не зреклась себе?
Зреклась! я прокляла себе i душу, ту душу, що не хтiв прийнять Месiя собi на жертву. Де ж ще бiльше горе, як не могти вiддать за друга душу?..
Темрява огортає все бiльше гору, i хрест, i жiнку пiд хрестом.
IV
Майдан в Єрусалимi. Перебiгають люди, оглядаючись боязко, часом сходяться малими гуртами i нищечком, шпарко перемовляються по кiлька слiв, потiм знов розходяться. Мiрiам повагом переходить майдан. Назустрiч їй Йоганна, одна з прихильниць Месiї.
Й о г а н н а
(до Мiрiам)
Мир, сестро, й радiсть!
М i р i а м
Радостi i миру не знаю я так само, як тебе.