Лексикон інтимних міст. Довільний посібник з геопоетики та космополітики, стр. 96

Отакими словами збиралося того ранку промовити з мене Momentum. А тепер, коли я пишу ці рядки і перечитую ті слова, мені насправді хочеться лиш одного. Ні, не стискати кулаки і не грати вилицями, і навіть не плакати від безнадії та безсилля. Мені хочеться вічно йти ледь припорошеними дивним снігом набережними і площами міста Страсбура, просто йти, ніколи не доходячи до високої цілі з її металошукачами й охоронцями. Просто вічно йти, щоб оте приголомшливе переповнення майбутнім не минало ніколи і щоб час від часу всередині тієї вічності захоплено повторювати: «Господи, як я Тобі дякую за це життя!».

ТАЛЛІНН, 2000

Гадаю, що той парк називався іменем Таммсааре, естонського класика. У Кадріорґ до президента Естонії ми потрапили щойно наступного пополудня. Президент Леннарт Мері був, як і ми, письменником, але вже дуже стареньким, і тому промовляв жахливо тихо. Ми змушені були всі як один позамовкати і непомітно для себе самих підступити ближче, щоб урешті розчути, про що він говорить, цей старезний пітон. Не пригадую, якою саме мовою він звертався, можливо, кожною з п'яти, що ними володів.

Але це відбувалося наступного дня в Кадріорґу. Натомість першого дня я вийшов з готелю у бік Старого Міста. Дорогою я мав перетнути парк імені Таммсааре. Я майже не сумніваюся, що то був саме він. Сьогодні я обов'язково впізнав би його. Так от, я йшов парком, і все було цілком незлецьки: літо, сонце (гаряче естонське), трава, водограї, кіоски, лавки. А тоді зробилося ще краще.

На одній з лавок вилежувався брудний і п'яний росіянин. Звідки я знаю, що саме росіянин, а не, скажімо, фін? А от знаю — і все. Чомусь є в мене така впевненість, а чому — не пояснити.

І поки я йшов алеєю, невблаганно наближаючись до тієї лавки, з протилежного боку до неї невблаганно наближалися дві естонські дівчини, високі, ставні і сильні, дві нордичні лошиці в поліцейській уніформі, з гумовими киями й наручниками на поясі. У цій книжці жінки-поліцейські виникають не вперше. Але сподіваюся, що тут востаннє.

Коли я порівнявся з лавкою п'янички, вони вже бралися за нього. Їм було років по двадцять, і вони були підтягнуто-зібрані, мов ангели відплати. А йому хрін знає скільки років, такому старому і брудному. І він був плямою на тлі і на тілі їхнього світу. Як вони цю пляму усунули, не знаю, бо не озирався. А якщо й озирався, то хіба в сорокові роки з їхніми спаленими хуторами та депортаціями.

ТЕРНОПІЛЬ, 1984

Немає на світі іншого міста, до якого я наближався би з такою ж ейфорією. Бо саме до Тернополя віз мене і решту братів по зброї мій дембельський потяг. Він називався «Козятин — Івано-Франківськ» і творив абсолютне диво: за якісь лише чотири години перекидав нас із армії у цивільне (з римою «вільне») життя. Від такого стрибка паморочилося в голові і груди забивало найтютюновішим димом щастя. Одного разу я вже писав про це так: «Усю дорогу до Тернополя ми пили й горланили, пили й горланили — десяток ветеранів війни, пошрамованих ворожими кулями й обвішаних бойовими хрестами та звіздами. І ніхто не смів стати нам на дорозі, бо ми були з гітарою».

Тому Тернополя насправді немає. Ні, не так — насправді він є, але його ще немає, до нього ще треба доїхати, доповзти, дорости, і цей чотиригодинний відтинок поміж армією та волею це насправді розтягнутий назавжди Тернопіль, вічне наближення. Тернополя ще немає, але він обов'язково буде, пізнього листопадового вечора, весь у грязюці і мокрому брудному снігу. Тернопіль — це очікування Тернополя. Тернопіль — це ще трохи, і…

За цим «і» не настає жодного продовження ані просвітлення — хай усе на ньому й обривається. Іноді навіть мені здається, що наше життя не довше за сірниковий спалах. Але якщо вже так, то нехай цей спалах буде у тамбурі саме того потяга, де ми куримо, п'ємо і горлаємо.

ТОРОНТО, 1998

У цьому розділі я писатиму не про Блур-стріт і не про найдовшу у світі Йонґ-стріт, як і не про Чайнатавн з його розіпрілими і розіп'ятими на гаках за вітринним склом качиними тушками. І не про нічні гулянки з українцями та неукраїнцями світу. І не про тисячу інших принад чи примар, з яких зіткалося це місто, половина мешканців якого, повірмо на мить офіційній довідці, народилася поза Канадою.

Епіцентр моєї розповіді — 38-поверховий готель «Вестін Гарбор Кестл», Південна вежа якого посідає п'ятдесяте місце у списку найвищих будівель Торонто. Північна вежа на чотири поверхи нижча, і цей факт виключає найменші сумніви: судячи з кількості позначок у швидкісному ліфті, я мешкав у Південній. Ще одне підтвердження цьому: вікна мого номера виходили на озерну далечінь і прилеглі до берегової смуги острови. Тобто з вікон я дивився на південь. Тоді був кінець жовтня, але острови все ще витримували переважно зелений парковий колір.

Який це міг бути поверх? Чомусь мені здається, що двадцять перший. Десь за півроку перед фестивалем я отримав від організаторів дуже деталізовану і, як на мене, дещо перебільшено запопадливу анкету. У ній вони серед іншого (мої спеціальні забаганки, слабкості, дієтичні потреби, нездорові схильності, алерґія, клаустрофобія, арахнофобія, протипоказання, шкідливі звички), випитували, на якому саме з поверхів я волів би жити. «Для полегшення Вашої відповіді, — писали вони, — подаємо до відома, що загальне число поверхів 38, але найвищий з них відведено під ресторан із цілодобовим баром». І далі: «З метою уникнення дублювань у виборі поверху просимо подати два найбажаніші варіанти». Не сумніваюся, що заповнюючи ту з біса софістиковану, розбиту на цілі легіони під- і підпідпараграфів анкету, я вибрав тринадцятий і двадцять перший поверхи. У відповідь я отримав чергового листа, де зазначалося, що тринадцятий поверх уже, на жаль, цілком розподілений між тими учасниками, котрі надіслали свої побажання раніше за мене.

Таким чином, я майже певен того, що мені дістався двадцять перший поверх. Тобто один з номерів на двадцять першому поверсі. І при цьому я не виключаю, що то був номер — один із 977-ми номерів готелю — де на початку березня 1977 року міг зупинятися хтось із «Роллінґ Стоунз». Бо вони тоді всі зупинялися в цьому ж готелі, от тільки назва його на той час була трохи інша — «Вестін Гарбор Гілтон». Мої шанси не такі вже й низькі — один із 977-ми. Тобто це насправді досить висока ймовірність. Але якщо так, то хто з них, хто саме з роллінґів міг зупинятися в моєму номері?

Я відразу відкидаю Міка Джаґера — це було б занадто.

Кійт Річардс? Він того разу прибув з родиною — його дружину Аніту відразу, ще на летовищі, затримали люди з арсіемпі [108]: у неї знайшли трохи героїну й марихуани. З ними тоді подорожував ще й семирічний син Марлон. У кожному разі вони втрьох мали б отримати якийсь значно просторіший номер, ніж мій — з кількох кімнат і як мінімум двох спалень. До речі, Аніту Палленберґ, тодішню дружину Річардса, невдовзі звільнили під заставу, і з летовища вони таки поїхали до готелю.

Мені залишаються Чарлі Воттс або Ронні Вуд. Не знаю, як вам, а мені здається, що то був Ронні. І ось чому.

До Торонто роллінґи прилетіли під кінець лютого на запрошення з «Ель Мокамбо», нічного клубу на Спадайна-Авеню, 464. У ньому вони зіграли два великі концерти, перший з них 4 березня. Я не біограф роллінґів, мені би з мертвими півнями впоратися. Тому я не надто впевнений у точності датування. До того ж я не зовсім добре пригадую, чи marcos17, провадячи мене містом, звертав мою увагу на той легендарний клуб. Швидше за все так, адже marcos17 є marcos17 і було б дивно, якби він мене туди не завів і не звернув мою увагу. Зате я певен іншого — того захоплення, що його в мені викликала сама тільки назва «Спадайна». Як по-індіанському гарно звучать ці чужі топоніми!