Лексикон інтимних міст. Довільний посібник з геопоетики та космополітики, стр. 95

Я підняв з тротуару те, що він побачив. То був мій. Навіть прізвище на ньому моє. Далі за ним тяглася ціла доріжка з кількох візиток та іншого паперового мотлоху. Той, хто потягнув мій гаманець, кілька годин тому пробігав тут і на бігу витрушував усе зайве.

Особу злодія встановили через два дні, а його самого затримали в тому ж готелі. І не самого, а в парі: він і вона, двоє молодих шведів (ні, не африканців і не балканців, точно!). Вони потаємно жили в якомусь такому службовому номері, куди ніколи нікого не заселяли. У них були підроблені ключі. Вони приходили до готелю серед ночі, коли весь персонал кудись розлазився. У номері вони вмикали платний порноканал і кололися. Не знаю, чи кохались, але кололися точно. Поліція знайшла у них повно шприців — нових і використаних, і всіляких. Мені страшенно прикро, що так сталося.

Напевно, я сам в усьому й винен. Тієї ночі я повернувся до себе в номер після довготривалих посиденьок поверхом нижче. Кількість випитого не перевищувала щоденної норми, але збудила фантазії. Мені хотілося сексу — настільки, що я свідомо не зачинився на ключ. Я лежав у ліжку і повторював «Прийди, прийди». Я все чекав, що до мене обов'язково увійде незнайомка. Вона трохи затримається в передпокої, а потім нечутною тінню прослизне в моє ліжко. Ми не побачимо одне одного у цілковитій темряві. Ми будемо любитись із зав'язаними пітьмою очима. І ніхто з нас так і не промовить жодного слова — до самого ранку, до самого кінця.

З напівсну мене вивів обережний стукіт у двері. «От і вона», — сказав я собі, нітрохи не зважаючи на дике калатання раптово розбудженого серця. Стукіт у двері повторився. Я мовчав, бо цього вимагали правила нашої з нею гри. Двері прочинилися, настільки тихо, що це міг почути тільки я, весь наструнений, із подвоєним серцем у кожній зі скронь. У передпокої хтось натиснув на вимикач, засвітилося світло. «Заходь, заходь», — подумки вимагав я. Минуло не більше хвилини — і світло в передпокої згасло. «Тепер», — наказав я. Але почув, як прочиняються і знову зачиняються вхідні двері. Мене покидали.

Ще хвилину я чогось чекав, а тоді зірвався на рівні і визирнув у коридор. Нікого.

Я повернувся до ліжка й ображено заснув.

Щойно згодом, багато-багато місяців по тому, я зрозумів, що тієї ночі я притягнув їх своїм очікуванням. Для них це було питання життя і смерті. Йшлося, здається, про героїн, якого в них не стало, а це не жарти. І його слід було знову за щось купити. На весь готель тільки одні двері їм піддалися — мої. Усе склалось ідеально: двері відчинені, господар не в номері, його куртка гостинно висить на вішалці у передпокої, грубезний гаманець аж випирає з нагрудної кишені. Залишалося витягнути венозну руку і взяти.

Потім вони бігли вулицею вниз, на ходу витрушуючи з гаманця все, що здавалося зайвим, щасливі, як ніколи в житті — ані до, ані після того, гарні, наче Бонні і Клайд. То не я влаштував на них засідку через два дні, а поліція.

СТРАСБУР, 2004

Переліт зі Львова до Франкфурта через Варшаву, переїзд автобусом від летовища у Франкфурті до вокзалу у Страсбурі, 14 грудня, пізній вечір, мій наплечник перев'язаний помаранчевою стрічкою, але ніхто не зустрів, Європейський парламент не вислав по мене жодної гостеси, з неба сипонуло снігом — дивина в цих краях, арабський таксист, якому я подав папірець із адресою начебто готелю, що його на тій набережній над річкою Ілль просто не виявилось, а натомість якийсь прогулянковий пароплав із чеською командою — якось раптово ми з арабом здогадалися, що він і мав стати моїм готелем, той пароплав.

Припускаю, що моя каюта розташовувалась якраз над машинним відділенням — заснути я, здається, так і не зміг, двигуни працювали на повну, каюта вся вібрувала, однак це краще, ніж якби вони пускали російську попсу (а таки пускали — вранці за сніданком). Іноді здавалося, що ми відчалили і вже давно йдемо фарватером Райну кудись на північ, до Північного моря. Це було б чудово, якби не виступ у Європейському парламенті, на який неможливо було спізнитись, а ще ж мусилося знайти всі ті орієнтири, що з них, як і в середні віки, найпомітніший — Собор Богоматері, Нотр-Дам де Страсбур. Після нього слід було б вийти на Ке Мюленайм, а відтак уже (хух, врятований!) на Рю дю Леван, що плавно переходила б у Рю Люсьєн Февр, і врешті зайти з правильного входу, і подолати металошукачі й охорону, ніби я насправді смертник-бомбіст із проклятої країни, а до вибуху моєї таємної бомби лишається менше п'яти хвилин.

15 грудня вранці я не смів запізнитися, бо від цього залежала доля революції. Не смійтеся і не свистіть — у той момент це так і було. Бо то був не момент, a Momentum, а я тут ні при чому, я лиш його випадкове знаряддя. Тож воно, Momentum, намагалося говорити крізь мене. Отож у своєму наплечнику, перев'язаному помаранчевою стрічкою, я ніс кілька речень, звернених до — тепер свистіть і смійтеся — Європи.

Тож поки я йшов уранці містом Страсбуром, усіма тими ледь засніженими набережними і площами між чеським пароплавом та Європейським парламентом, я подумки ще раз укладав докупи і перевіряв на густоту звучання ті слова й речення: