Лексикон інтимних міст. Довільний посібник з геопоетики та космополітики, стр. 92

Довелося ще один день ходити вецріґою, не згинаючи коліна. Знову Домський собор, фортеця над Даугавою, височезна шпиця Святого Петра, Порохова вежа, римо-католицький Святий Яків, ґільдія Святої Марії, Три Брати і церква Святого Яна. Іноді, коли від цього робилося зовсім нестерпно, ми виходили на міст і плелися на другий берег Даугави, аж поки не опинялися серед якихось довжелезних дерев'яних парканів і фабричних теренів. Як і першого разу, було зимно і голодно, ми зеленіли від холоду і власної молодості. У кишенях не залишалося майже нічого. Майже нічого не залишалося — лише йти вперед, час від часу озираючись на річку з мостами і шпилястий силует прекрасної Риги у потойбіччі.

РИМ, 2006

Писати про Рим — це наче взагалі писати. За що не візьмися, всюди безмежність. Про що не пиши, ніяк не помістиш. А якщо поставити собі за мету написання Romanzo Romano (Великої Римської Книги), то слід випрошувати в Господа хоч трохи безсмертя — інакше ніколи не завершиш. І хто знає, чи взагалі почнеш. На світі є Нью-Йорк, Лондон, Москва, Париж — з ними теж надзвичайно складно, вони також видаються безрозмірними, але в них існують смислові координати, завдяки яким вони все-таки піддаються остаточному описанню, бодай спрощеному. Інакше з Віднем або Прагою: вони хоч і провокують на велетенські наративи, але принаймні не чинять опору — в їхньому випадку йдеться радше про наполегливість і ретельність описувача. Про Берлін уже відомо, що це нотатник. Не беруся судити про Токіо, Делі або Мехіко-Сіті. Хоч пам'ятаю всю гіперокеанічну неозорість вогнів унизу, коли наш літак заходив на приземлення в аеропорту останнього. А з іншого боку, до чого тут число мешканців? У Римі їх чи не вп'ятеро менше, ніж у Стамбулі, однак обидва міста рівні в неохопності. Просто Рим уп'ятеро густіший — от і все.

Я не хочу встрягати в цю безнадійну бійку з матеріалом та його обсягом, надто ж коли слово «обсяг» виявляється абсурдним з огляду на неосяжність.

Тому з усіх відпущених мені досьогодні римських канікул я вибираю той мокрий день наприкінці лютого. І не день як такий, а тільки хвилини, хвилини і секунди того дня. Проте спершу я дозволю собі щось на зразок інтродукції.

Коли я ще листувався з І, ми одного разу домовилися, що міста поділяються на собачі й котячі. Йшлося не про алегорію, а про фактичне переважання в міському пейзажі одного з видів. «Берлін — це безсумнівне собаче місто, — писав я. — Та, мабуть, і вся Німеччина — собача країна». Берлін тих часів повнився лабрадорами і ретриверами, але не тільки ними. І відповідала, що Москва останніми роками також набуває виразних ознак собачості. «Зате Ленінград на початку 80-х був однозначно котячим, до того ж ті коти здавалися нам якимись напрочуд великими і вгодованими, одна з моїх подруг називала їх за це великоросами», — продовжував я обмін думками, дощенту розбиваючи власну тезу з попереднього листа, суть якої зводилася до того, що все залежить від географічної широти, себто південні міста є котячими, а північні собачими. «Афіни, Ялта, Лісабон!» — сипав я прикладами. «Сочі!» — погоджувалась І. «Рейк'явік, Стокгольм, Гамбург!» — писав я, хоч, на жаль, ніколи не бував у першому, а як би він мені знадобився у цій книжці! «Оймякон, Анадир!» — відповідала І. Залишалося ще з'ясувати долю міст, які не є ані південними, ані північними. Що робити, скажімо, зі Львовом? «У Львові їх порівну», — заспокоювала мене І. Так от, Ленінград, яким його пам'ятаю, є винятком.

А Рим — підтвердженням. А, може, навіть і не так. Може, всі інші південні котячі міста є підтвердженням Риму? Може, вони є його наслідуванням, його котячою реплікою?

Пам'ятаю, як прогулюючись на Палатині (також у лютому, але 2004-го) під проводом зацних синьйорів Ренцо і Ґжеґа, ми весь час опинялися за кілька десятків метрів від певної фрікуватої старушенції. Ми звернули на неї увагу не стільки через її дивнуватий берет і селянські гумаки під елеґантним, але неохайним плащем, скільки через незвичні рулади, що їх вона час від часу виводила. «La Mamma dei gatti [106], — пояснив нам один із синьйорів. — У такий спосіб вона їх викликає з гущавини». Ми придивилися до рухів дивачки. Переходячи від руїни до руїни, вона ненадовго спинялась і щось витягала з великої цератяної торбеґи. Потім розкладала це щось (чорні боби, як з'ясувалося згодом) на уламку колони чи якому-небудь підмурівковому виступі. Тоді йшла далі і знову виспівувала той самий сигнал. Тим часом починали вилазити перші коти. На відміну від нас, вони чудово орієнтувалися в тому, що відбувається: їхня mamma, як завжди о цій порі, принесла їм їстоньки. З кожним нашим кроком їх звідусіль підтягувалося все більше — великих і менших, рудих, смугастих, сірих, білих, пухнастих і облізлих, тлустих і худих, з натяками на расу й без натяків, чорних. Коли ми сходили вниз до Чирко Массимо, мимохіть ступаючи у сліди їхньої годувальниці, число їх навколо нас вимірювалося вже сотнями.

Через два роки, знову в лютому (ось він, той мокрий дощовий день), щось подібне влаштував нам Петруччіо. Він тоді жив у Римі і, запрошуючи до себе в гості, писав приблизно так: «Ми зустрінемося на підступах до Театру Помпея, де зарізали Цезаря, а через кілька кроків вип'ємо першу каву на площі, де спалили Джордано Бруно». У місцях, що в них йому випадає жити, ГІетруччіо неминуче обнишпорить усе до останньої шпарини. У Римі це неможливо, але він усе одно боровся і борсався — поки знеможений не поїхав звідти. Петруччіо насправді ніякий не Петруччіо. Він угорець, а не італієць, тобто в усьому йде до кінця.

Зустріч із ним я призначив на П'яцца Венеція, навпроти монументального монумента королю-визволителеві, однак ми з Пат заявилися туди трохи передчасно і через той дощ утекли до великої книгарні Фельтрінеллі на Торре ді Арджентина. Саме там і розшукав нас наш наполегливий керманич Петруччіо, щоправда, вже після того, як ми хапонули останній примірник альбому Етти Сколло «Canta Ro'» — того, де вона співає Розу Балістрері. «Якщо ми вже тут, — сказав Петруччіо, струшуючи із себе навсібіч дощові краплі, ніби єдиний на весь Рим добряга-пес, — то я вам дещо покажу». Йому в цьому відмовляти не можна — хай і в таку негоду.

Навпроти книгарні (це, власне, і є площа Торре Арджентина) він підвів нас до парапету над ще одним заглибленим шматком ще того, давнього, Міста. Воно залягає на кількаметровій глибині під містом сьогоднішнім, але де-не-де раптом виходить назовні і вже не дає про себе забути. Усі ці видимі шматки прастарого Риму (у 44 році до н. е. в ньому налічували мільйон мешканців!) завжди вирізняються двома кольоровими гамами: сірувато-жовтувато-білою — руїн і вічно-зеленою — рослинності. Ми стояли під дощем і дивилися вниз — ну от, ще одна атракція, знову ці поганські храми, їхні уламки, сходи, периметри, знову ці зарості, ця південна зелень. Аж тоді Петруччіо запитав: «Скількох котів ви бачите?». «Жодного», — відповіли ми. «А отам?» — він показав рукою. «Один. Ні, два. Дві, бо це радше кішки. Ні, три. Чотири. Ого, насправді п'ять!». Насправді ми лиш тепер почали їх бачити. Вони позабивалися до всіх можливих прихистків у старих підмурівках, до всіх нірок, дірок і шпарин. Ми стали їх рахувати і робили це страшенно довго, часто збиваючись, але рахунок ішов уже на десятки. «Усього їх тут коло п'ятисот», — сказав Петруччіо і запропонував іти далі. «А в усьому Римі?» — спитав я. «Коло п'яти тисяч», — не змигнув оком Петруччіо і сипонув їм згори цілу жменю чорних бобів.

У давньому Римі такими підгодовували лемурів — нічних мерців, що шастаючи темрявою, затягували необачних живих до себе в могили.

РОДОС, 1996

Грецькі острови підлізли під самі береги Туреччини, забираючи в останньої всі її територіальні води. Острів Родос проник під саму що не є турецьку материкову підчеревину і — таке враження — намагається її залоскотати. Місто Родос на острові Родос є найпівнічнішим острівним виступом, себто знаряддям цього лоскотання.