Лексикон інтимних міст. Довільний посібник з геопоетики та космополітики, стр. 86

Обидва рази — у січні і наприкінці березня — все саме так і відбувалося, включно з мостом над Еліґені та хмародерами середмістя й університетською вежею за нашими спинами. Але що цікаво: обидва рази Енді вислизав мені з-перед носа, а наглухо зачинена музейна брама так і не піддалася. Тільки той автопортрет 1986 року (здається, вже останній — жовте на чорному, припанковане) наче знущався, пришпилений до входу у вигляді музейної афіші.

Першого разу це трапилося через те, що був понеділок.

Другого разу я підготувався краще і вибрав суботу. Це, звісно, не п'ятниця, коли музей відчинено аж до десятої. Але й до п'ятої ми мали б чудово впоратися. З Болсбурґа ми вирушили настільки своєчасно, що на музей мало б лишатися не менше двох годин. Дорогою нас учепився цілком загадковий русинський блуд — так, наче ми не Пенсильванією мандрували, а якимись підкарпатськими закамарками. Ми ганебно збилися на манівці, вилетіли чомусь на територію сусіднього Мериленду, а потім ще й Західної Вірджинії, внаслідок чого провели на автошляхах не менше семи годин і врешті прибули до Пітсбурґа на Сендаскі-стріт, 117 рівно о чверть на шосту. Звичайно, то були його штучки.

«Це отак ти поводишся зі своїми? Більше я до тебе не поїду», — сказав я жовтому Енді, охоплений любов'ю і люттю. Якби я мав пістолет, то розстріляв би його вдруге [94], хай паперового.

ПОЛТАВА, 2007

Якщо українське Лівобережжя уявляти собі лівою частиною певного живого тіла, то Полтава в цьому тілі є безумовним серцем. Воно б'ється дещо сповільнено і не любить занадто часто хвилюватися. Воно таке, яким і належить бути українському серцю — добре, сліпе, м'яке й дещо ожиріле. Воно визначає всю життєдіяльність українського організму — такого, яким його бачать і осязають з Москви. Чи він такий насправді, насправді невідомо. Тобто сьогодні вже невідомо: існують варіанти. Але Москві найкомфортніше дивитися на нього саме так і саме так його розуміти — через велике і сповільнене полтавське серце з усіма його галушковими шлуночками. Пам'ятник галушкам — це принаймні зрозуміло, це вписується, це щось таке, що не несе в собі жодного екстремізму, за винятком кулінарного, так екстремально засмакованого в усіляких гоголівських пацюках.

Таким чином, Полтава — це наша піддатливість, наша soft-версія, тобто назва не однієї поразки, а, можливо, всіх.

І це припущення дивним чином вивищує її в моїх очах над усіма іншими містами нашої непереможно-переможеної країни, що в ній питома слабкість і нездатність чинити опір напряму корелюють із такою ж питомою незнищенністю.

Так що коли ми опинилися в самому серці цього серця, тобто на Івановій горі, то звідусіль на нас полізла Історія. Вона й раніше час від часу вискакувала із засідки в цьому історичному місті. Але тут вона просто-таки поперла і, ніби газ, позаповнювала собою весь наданий нам простір. Тобто наш простір став її простором. І зрозуміло чому: з Іванової гори ми дивилися на схід і трохи на північ. Зрештою, ми не могли в той бік не дивитися, бо там, на іншій горі, виблискував Хрестовоздвиженський монастир.

Здається, це трапилося вже після садиби Котляревського. Вона була чиста і бідна — до такої міри, що красиве панське слово «садиба» ніяк їй не пасувало. В одному з юнацьких віршів я означив її як «многоцінну». Навряд чи я намагався бути при цьому іронічним — це вийшло само собою. Можливо, я вжив саме це слово з огляду на римування: «многоцінна» я заримував із «провінційна», а «провінційна» стосувалося Полтави. Живучи в тодішньому Франику, я мав деяке право (сумнівне, звісно) розташовувати ліричного героя посеред провінції, зажбурювати його поглибше в її нудотну пащу. Що більше її, провінції, то більше ліричного героїзму в героєві. Уся провінційність української поезії — в тому, як героїчно вона весь час намагається долати свою провінційність.

І все ж я тепер не про це. А, може, і про це, хоч іншими словами. Бо коли ми дивилися в бік монастиря, той хлопець, один з наших полтавських провідників, здається, художник, повідомив: «Отам-о в монастирі засіли шведи з Мазепою, а звідси, де ми стоїмо, наші палили по них із пушок».

Так було накликано ще одного поета.

Навіть і після смерті Іван Степанович Мазепа не знайшов собі нітрохи спокою. Він помер неподалік молдавських Бендер, де турки про всяк випадок надали йому політичний притулок невдовзі після полтавської поразки і втечі. Причиною смерті начебто стала хвороба, що її назву краще не згадувати. Мазепу поховали в румунському місті Ґалаці, в одному з монастирів. Проте його тіло пролежало в могилі зовсім недовго. Місце поховання в пошуках коштовностей розрили збунтовані яничари. Рештки гетьмана вони начебто викинули в Дунай і тим самим збагатили міфічно-символічне значення цієї річки ще на одну легенду. Кістки Мазепи ніяк не хотіли йти на дно — здавалося, вони так і пливтимуть поверхнею дунайських вод аж до Чорного моря.

Деякі джерела стверджують, що Мазепину могилу спустошили зовсім не яничари, а російські солдати. У такому разі цей акт набуває ледь не ритуальності, а банальне мародерство обертається політичною розправою. У своїх покараннях Росія завжди йде до кінця і навіть далі — вона вдирається в потойбічне. Ось уже триста років усі священики російської церкви зобов'язані проклинати Мазепу під час богослужінь у першу неділю великого посту. Це називається анафемою, й вона з Мазепи досі не знята. Адже Мазепа для Росії — щось більше й потворніше, ніж просто «зраднык» і просто «вражина».

Цей вельможа, державець і не в останню чергу вічно закоханий поет, якому приписують меланхолійну пісню про чайку-небогу, «що вивела чаєняток при битій дорозі» — безсумнівну алегорію України з її фатальним географічним розташуванням поміж значно сильнішими й агресивнішими сусідами, в уявленні росіян є кимось, хто здійснив замалим не первородний гріх. Мазепі приписано ледь не деміургічну демонічну (і що важливо — першу) диверсійну спробу зруйнування Єдиного Слов'янського Світу через відрив українців. Мазепа нібито розвернув їх обличчями на Захід, уперше спокусивши альтернативною версією їхньої ідентичності. Таких розворотів не пробачають, принаймні в Росії. Для росіян Мазепа — той, хто створив прецедент.

Насправді ж учинок Мазепи найменшою мірою ідеологічний. Восени 1708 року він лише з кількома тисячами свого війська (більшість якого за ним не пішла), керуючись насамперед не надто раціональним критерієм меншого зла у вкрай виснажливій для своєї країни Північній війні, переходить на бік шведського короля. Реакція Петра Першого є миттєвою і дещо істеричною — це ненависть учня до вчителя, який покинув його на користь нового й молодшого. Саме тому Петро влаштовує привселюдну екзекуцію з позбавленням недавнього героя всіх його звань і відзнак та символічно-карнавальним переламуванням шаблі. Опудало Мазепи наказано волочити вулицями й топтати ногами, а насамкінець повісити. Троє як завжди згідних на все митрополитів відправляють службу, під час якої проголошується відлучення Мазепи від церкви. Таким чином грішника остаточно вигнано з раю — того, який називається Російською державою і богом у якому є цар Петро.

Проте існування такої собі «західної партії» в середовищі українських еліт започатковане аж ніяк не Мазепою і є тенденцією такою ж давньою, як і її протилежність, себто тяжіння до Сходу. Своїм перебуванням поміж Україна просто приречена на протистояння геополітичних орієнтацій у виконанні двох антагоністичних «партій». При цьому «російська партія» здебільшого перемагає тактично. Перш усього це відбувається завдяки тому, що втручання Росії в безпосередній перебіг подій завжди і в усьому значно активніше, рішучіше, ніж втручання Заходу, рівень інфільтрації аґентів значно вищий, а фінансові вливання фактично необмежені. Росія чудово користується просто-таки архетиповою схильністю українських еліт до внутрішніх конфліктів і легко та ефективно корумпує їх. Механізми дії цих важелів відпрацьовані протягом століть.