Лексикон інтимних міст. Довільний посібник з геопоетики та космополітики, стр. 81

Ніколи раніше я чогось подібного не чув. Але я без вагань підтвердив йому, що це так і є. Тобто, що така приказка в росіян існує.

Я гадаю, що вчинив дуже слушно. Мало хто в моєму житті світився такою вдячною радістю. Ми потисли один одному руки і розійшлися — кожен зі своєю дубиною.

ОСНАБРЮК, 2005

В Оснабрюку народився Еріх-Марія Ремарк, і якби цього не трапилося, то навіть не знаю, чи я колись у ньому побував би. Це не означає, що я навмисне подорожую ремарківськими місцями, анітрохи. До цього письменника в мене два сентименти, не більше. Ні, не два сантиметри — два сентименти.

Перший: у часи, коли я щойно народився, його дуже любили мої батьки. Вони в цьому аж ніяк не були оригіналами, Ремарком тоді зачитувався увесь еСеСеСеР, особливо «Трьома товаришами». Здається, бідному романісту від усієї тієї любові з мільйонними накладами книжок навіть і шеляга не перепадало, на що він час до часу публічно нарікав. Але до Женевської конвенції з авторських прав Самая Читающая Страна в Мире приєдналась як на зло аж по його смерті.

Другий мій сентимент має на ім'я Марлен Дітріх. У Ремарка з нею був багатолітній, жахливо нервовий і взаємно виснажливий роман. При цьому він, увесь стікаючи кров'ю, називав її Пантерою. Вперше вони, две звезды, покохались у Венеції, де Ремарк пізньої ночі відпровадив її до дверей готелю. Важлива деталь: вони мешкали в різних готелях. Так от. Ремаркові скидалося на те, що Дітріх не проти. Тоді він і вимовив слова, за які я його настільки шаную. «Мадам, — сказав Ремарк, — на фронті я отримав кілька тяжких поранень, останнє з них виявилося фатальним. Я не зможу бути для вас добрим коханцем, але обіцяю бути незабутньою лесбійською сестрою». Швидше за все, він виконав обіцяне, інакше якого біса їхня спільна історія тяглася б ще стільки років.

Не пригадую, як називався той готель у Венеції, але мій готель в Оснабрюку називався «Ремарк». І ми в ньому з'явилися майже водночас із Леолукою, сицилійським героєм, що надалі буде головним героєм цієї оповіді. Леолука Орландо і я мали стати чимось на кшталт кавалерів Ремарківського ордена. Але я не про це.

Я про те, що червневі надвечір'я тягнуться страшенно довго, ледь не до опівночі, а потім вони переходять у ніч. І от на цьому невідчутному переході між світлом і темрявою мене раптом осінило, що це ніякі не жарти — ці височенні атлетичні типи у приблизно однакових костюмах і краватках, які всі ці години з протиприродною насолодою потягують мінеральну воду за кілька столиків від нас і майже непомітно для нас же пасуть очима, вухами, потилицями, спинами і шостим чуттям увесь навколишній простір. Бо вони — найсправжніші агенти спецпідрозділу німецької поліції. І їхнє завдання — зробити так, щоб Леолуку Орландо не вбили. Щойно мене осінило, як я тут-таки відчув десь поблизу щонайменше одного снайпера, десь, приміром, на даху. Там обов'язково мусили чатувати снайпери! З популярним нині словом «чат» це чатування не має нічого спільного.

Я також про те, що наші з Леолукою готельні номери розташовувалися поруч, а це означає, що коли ми з Пат поверталися до свого номера пізно вночі, то обов'язково зустрічалися з черговим агентом, який контролював усі пересування коридором. Але не тільки вночі: якщо ми заходили вдень, то все одно перетиналися з черговим агентом (часом аґенткою, красивою, мов аґент Нікіта). Це, мабуть, означало, що Леолука у себе в номері. А може, й не означало — просто охорону його номера вони несли цілодобово, незалежно від того, де сам він у ту мить перебував. Бо якщо, наприклад, зняти охорону хоча б на пару хвилин, то хтось же обов'язково (під виглядом готельної обслуги, наприклад) занесе Леолуці до номера, наприклад, вибуховий пристрій (розкішний букет асфоделей, таємничий пакунок у дорогому обгортковому папері, відро шампанського зі смертоносним сувеніром на дні).

Аґенти були красиві й добросерді і завжди якось трохи по-змовницьки нам посміхалися, мовляв, і ви влипли, і ми. У випадку чого — якби ми з Пат раптово виявились купленими мафією Леолучиними кілерами — вони не задумуючись прошили б нас зі своїх автоматичних пістолетів.

Уночі в ліжку ми пошепки розвивали сюжет: вартовий офіцер під дією досипаного до вечері (різотто!) снодійного намертво засинає в коридорному фотелі, люди мафії з відмичками від усіх номерів безшелесно прокрадаються коридором, відчиняють двері номера і безконечно довго палять зі своїх заглушених стволів по розстеленому ліжкові, аж поки кров з наскрізь просяклих матраців не починає цабеніти на підлогу. Отоді й виявляється, що вони помилилися номером — це сусідній. Наші з Пат подірявлені трупи будуть поховані в Україні з особливими почестями.

На початку 1990-х років тодішній мер Палермо Леолука Орландо увійшов до першої трійки в розстрільному списку мафії. У найтяжчі часи він змушений був мешкати разом з родиною на території військового містечка, в казармі. Для нього це було найбезпечніше на острові місце. Приблизно тоді ж місцеві газети вийшли під заголовками на зразок «Леолуко, ти — наступний!». Це сталося після того, як один за одним були знищені обидва його найближчі товариші по битві — здається, один з них був прокурором, а інший суддею. У розстрільному списку вони посідали перші два місця, Леолука Орландо — третє. Обидвох розірвало на шматки — вибухівкою в їхніх автомобілях.

Відтоді минуло п'ятнадцять років, а Леолука все ще живий. Господи, нехай так буде і далі. Нехай він буде живий — отепер, у цю хвилину, коли я пишу ці слова, і потім, і взагалі.

У мене від нього подарунок — фіолетова футболка з написом «Сu nasci tunnu un po muriri quadratu» на грудях. Перекладається це приблизно як «Народжений круглим не вмре квадратним». Щось наче пом'якшений парафраз на тему «Горбатого могила справить». Це улюблена приказка мафії, стрижень її духовності. Опустіть руки і не дригайтеся. Ця земля наша. Ми її не віддамо. Так і ходіть горбатими, поки не здохнете.

На це в Леолуки є відповідь — на тій самій футболці, але на спині, щоб читали озираючись: «Cambiare e possibile». Зміна можлива! Дуже правильна відповідь, як тоді мені здавалося.

ОСТРОГ, 2006

І замок Острозьких, і Луцька вежа, й Татарська — все відбулося: побачене, зареєстроване.

До синаґоґи ж ідеться недовго, з Татарського передмістя якихось лише кількасот метрів. Але враження таке, ніби опинився вже поза містом — пустир історичного центру. Тут, якщо уважний, можеш почути підземні шепоти — з-під глини і трави, якісь уривки читань, голосінь, молитов, зойків. Зойки шепотом? Шепоти зойком?

Де будинки? Де хоча б халупи? Де бідні й багаті? Де ятки, де варштати, де корчми? Вистачає вбити — і все розсипається на невидимі спінозівські атоми: топографічна діра, від штетлу тільки шари пилюки на лопушинні та споришах. Навіть Б-г не позбирає докупи знову, не зліпить з мільярдів пилинок нове існування.

До синаґоґи входиш ніби до гробниці — вниз. Вона осідає — здається, що земля під нею розповзається. Кажуть, ніби насправді вона фортеця. По ній наказав палити з гармат Суворов, але ядра так і повисли в повітрі. Суворов передумав, і того разу все скінчилося добре. Ядра тепер у музеї.

Чому Хмельницький не передумав? Чому гайдамаки? Чому поліцаї? Звідки ця повстанська доблесть — різати беззахисних?

І навіщо ті есесівські руни, повидряпувані на колонах місцевими гопами, руни в руїні? Як їх позішкрібати, позчищувати?

(Зішкрібання — саме те слово, щоденне зішкрібання нас порятує).

Помиляєтеся: це не руїна синаґоґи. Це наша з вами руїна, це ми западаємо під землю.

ПАЛЕРМО, 2006

Про «Нелеґала Орфейського» ви вже знаєте — принаймні ті з вас, які читали дюссельдорфський розділ цієї книжки [87]. Там, у Дюссельдорфі, й розпочався мій недовгий театральний роман. Подальше ж його розгортання відбувалося не лише в Дюссельдорфі, а й у Києві та Палермо. Завдяки цьому «Нелеґалові» всі ми, його автори й виконавці, стали на деякий час таким собі мандрівним театром. Констанца і Мелані, пані Клавдія Буркгардт і Анна Бадора, а також Юрко, Вольдемар і Стас (один із Перфецьких), Міхаель Фукс, Томас, Арґус і Марко, і звісно, наші незрівнянні й дорогі італійці, Енріко, Розаріо, Маттео — всі вони досі тут, у моєму наділеному душею комп'ютері. Часом я переглядаю фотографії, часом відео, бо що тепер залишається. Ми роз'їхалися, нашої дивної трупи більше немає. Здається, це назавжди.