Лексикон інтимних міст. Довільний посібник з геопоетики та космополітики, стр. 8
На жаль, тільки перший і другий курс, устигла прокоментувати Ат, коли ми всілися на подіумі. Можливо, їм не буде так цікаво, як старшим, додала вона звідкись ізліва. До того ж це в них четверта пара, продовжила їхня викладачка, сідаючи справа. Увага вже трохи розсіяна, дається взнаки втома, перший семестр узагалі геть виснажливий, ділилася вона знанням ситуації.
Але я й сам усе чудово розумів. Для цього не обов'язково бути педагогом чи сексологом. Чи навіть педофілом. Вистачає втягнути ніздрями той запах — різкуватий і ледь застояний, запах саду, переповненого птахами. А вухам дозволити цілком потонути в незмовкному ні на мить миготінні пташиних інтонацій.
Якби на тому подіумі був лише я, то оголосив би кінець занять або кінець світу і випустив увесь наелектризований гарем на волю, на площі й вулиці. Чи, іншими словами, увільнив би птахів з їхніх порозвішуваних по всьому саду кліток. Може, в такому разі я принаймні заслужив би пару поглядів, здивованих або вдячних, чи навіть усмішок або щебетів.
Але на подіумі я був не сам, тому підкорився обставинам. Ат надзвичайно гарно подала мене, це був найвищий пілотаж, і якби я досі не знав цього письменника, мені відразу ж захотілося б його слухати. Особливо цю його коронну лекцію про повернення деміургів, з якою він, поблукавши світами й поклавши принагідно собі до ніг Нью-Йорк, Париж та Лондон, урешті завітав до столиці постмодернізму міста Белґрада. Так, навіть мені, напевно, захотілося б слухати цю дивну лекцію, а потім піти на край світу слідом за її автором його рабинею й ученицею.
Але вони не слухали. Там було все інше, крім повернення деміургів. Я підвищував і опускав голос, інтонував патетично і саркастично, витягав з глибин Прасвіту і з власних кишень акторів та персонажів, тасував їх і підносив на недосяжну висоту, сам дивуючись власній винахідливості та параболічності, а вони дивились у люстерка, підмальовувалися, писали есемеси, приймали їх, читали, писали знову, фотографувалися на мобілки, гортали глянець, шелестіли таблоїдами, жували цукерки, часом хихотіли (не з моїх жартів), але перш усього і понад усім — співали, не змовкаючи пташино співали у своєму саду, сходячи соками й випарами.
І тоді я вдався до останнього засобу. Точніше, до передостаннього — адже останнім був би вже тільки постріл у скроню — собі самому, звісно. Отже, я став читати їм Неборакову «Лялю Бо», всіма силами імітуючи авторські жести й модуляції (на щастя, я чув і, що важливіше, бачив цей вірш у його виконанні сотні разів). Для тих із вас, які не знають, що це таке і ким є Ляля Бо, я зацитую цей вірш повністю, а ви вже уявляйте собі, як його можна прочитати посеред повного співочих птахів саду:
Звичайно, це подіяло. Птахи зачудовано позмовкали і принишкли, вслухаючись — так, наче довжелезний пітон заповз до їхнього саду. Вони піддалися. Вони, що називається, зацінили — це було для них і про них. Я навіть оплески зірвав, коли закінчив. І пару вигуків та висків. Гадаю, без двох-трьох оргазмів також не обійшлося. Це не мені, це Вікторові подякуйте, розкланявся я. Вони зааплодували ще гучніше.
Звичайно, через кілька хвилин їхня увага знову розсіялась, а грай відновився. Вони знову дивились у люстерка, малювалися, висилали есемеси, приймали їх, читали, писали наступні, фотографувалися, вмикали й вимикали плеєри, порпалися в сумках, шелестіли глянцевими таблоїдами, цукерковими обгортками, гігієнічними прокладками, часом хихотіли або сварилися, але перш усього і понад усім — співали, не змовкаючи пташино співали у своєму саду, сходячи соками, шлунковими й піхвовими.
На щастя, мої деміурги на ту мить уже майже цілком повернулися. Так що ми охоче перейшли до запитань — відповідей. Запитання формулювали Ат і їхня викладачка, а я морщився й відповідав. Чи можна вважати, що постмодернізм помер? Якою буде наступна відповідь Станіславського феномену Житомирській школі? Що саме має на увазі пан Єшкілев, коли пише «чанахи»? У чому суть коґнітивного дисонансу в коґнітивному мапуванні? А в мавпуванні? Яка роль порнографії в сучасній еротиці? Ми пречудово могли б отак собі мило розмовляти не конче на цьому подіумі, де жодна з пташин усе одно нас не слухала.
Аж тоді настала їхня черга запитувати. Це було безнадійно з боку Ат — звернутися до них із такою пропозицією. От, мовляв, перед вами Деміург і я по ваших очах читаю, як багато всього хотіли б ви зараз від нього дізнатися — вам пощастило, запитуйте. Але їхні очі насправді були порожніми і чекали дзвінка. Щойно коли пауза і справді незручно-нестерпно затяглася, але дотривати при цьому аж до дзвінка ніяк не могла, одна з них (гадаю, ота цибата, в якої одне пасмо волосся було фіолетове, а інше зелене з чорним) рішуче попросила: «Перекладіть йому, що ми хочемо ще раз послухати той вірш про ту дівчинку». І що було робити? Я вдруге прочитав їм «Лялю Бо», вони знову вищали й аплодували, аж поки дзвінок не поклав усьому цьому край.
Ми вийшли з аудиторії, я заткав собі рота сигаретою і нервово обмацав усі кишені в пошуках вогню. Тої ж миті п'ять або шість запальничок потяглися до мене звідусіль. Я припалив від тієї, цибатої. Нарешті стало добре.
БЕРЛІН, 1993 — 2009
Берлін видається мені щоденником. У ньому хочеться нотувати. Мої дні в Берліні завжди полічені, навіть якщо їх 365, і це також одна з мотивацій для щоденника. 365 щоденникових нотаток можуть неочікувано виявитися романом — якщо пощастить. Але якщо навіть не пощастить, варто спробувати. З Берліном варто пробувати будь-що, він є місцем для спроб.
Ці нотатки мусять просякнути любов'ю і вдячністю, бо мені в Берліні особливо добре. Я спостерігаю за Берліном таке, чого не вдається спостерегти за всіма іншими моїми містами — він рослинний і порожнистий, у ньому залишені велетенські прогалини, які завжди можна чимось позаповнювати, але найкраще не заповнювати нічим, крім літератури. Я спостерігаю за Берліном, як він заповнюється письменниками. Вони їдуть з усього світу, деякі з них, ледь не випадково приземлившися на три дні, лишаються тут назавжди. У цьому назагал негарному місті, де попри незугарність аж так багато води і дерев, зненацька хочеться повірити, ніби отут і є твоє місце.