Лексикон інтимних міст. Довільний посібник з геопоетики та космополітики, стр. 69

МАЙНЦ, 2005

У цій книжці я вже згадував про Майнц, але у зв'язку з Райном, «на берегах якого водяться цілі колонії водяних щурів». Завдяки цьому прогулянка Набережною Аденауера десь на зламі червня і липня може виявитися не тільки науково-пізнавальною, а й дослідницько-натуралістичною. Вистачає побачити першу і — як на разі — поодиноку хвостату особинку, що по-злодійському карколомно рвоне схилом дамби вниз, до води, як з усіх можливих шпарин полізуть наступна, третя, четверта, а відтак і справді цілі колонії згаданих особинок. І всі вони, ніби з тонучого корабля, сполохано зістрибують з дамби в річку — чому?

Невідомо. Зате відомо, що майнцькі береги обжиті водяними щурами до останньої нірки. Це як із нутрощами тієї потопельниці, яка вряди-годи виринає в німецьких віршах минулого століття: водяні щури живуть у ній, в її вбитому водою тілі, вони п'ють до останнього її холодну кров і до останнього їдять печінку та нирки. Аж поки черговий прозектор десь у підвалах морґу не відкриє шляхом розтину цю маленьку радісну таємницю життя після смерті.

Проте не вони, не водяні щури і навіть не їхня апокаліптична кількість, запам'яталися мені того разу найбільше, а таксисти. Таких помітних таксистів я більше ніде й ніколи не бачив. Як їх описати? Чи стане мені сили слів? Даруйте, якщо ні. Але ось моя спроба.

Видовжені обличчя, смаглі до бронзуватого відливу. Абсолютно правильні, як на медалях (ні, на глиняних таблицях!) профілі. Очі: великі, темні, якийсь писака вжив би епітет «перські», інший — «кінські». Довге, дуже довге, нижче плечей, волосся, часом сивувате і хвилясте. Такі ж хвилясті й окладисті, довгі бороди. І все це напрочуд цілісне та єдине. І в кожній таксівці за кермом по одному такому персонажеві. Точніше — героєві, епічному. Адже кожен з них виглядав на героя (і мага, і бога), а всі разом вони мусили становити вельми розгалужену династію чи принаймні секту, що її вік не менший трьох тисяч років.

У своїй лекції про дуенде Лорка описує товариство, яке збирається в певній таверні Кадіса послухати виступ Пастори Павон, знаної ще як Дівчина з гребенями. Серед інших екзотів, присутніх на цьому вже аж езотеричному зібранні, він називає і Флоридасів, «що вважаються м'ясарями, але вони — жерці й от уже тисячу років приносять биків у жертву Геріонові». Мені дуже подобається це місце, бо в ньому йдеться про таке проникнення углиб, від якого по шкірі мороз — навіть якщо ти вже й не зовсім чітко уявляєш собі, хто такий Геріон.

А ким насправді є ті, що вважаються майнцькими таксистами? Перевізниками до Місця Пісень? Я досьогодні не знав би правильної відповіді, якби не нагода їхати в одній таксівці з Пані Е. Вона велика поетка — з тих, які вміють зазирнути трохи далі, ніж дозволяє безодня. Під безоднею в цьому випадку я розумію мову. І вона переважно дозволяє нам не так вже й багато, але Пані Е. дозволяє більше. Зрештою, що таке «дозволяє»? Пані Е. просто бере її й володіє — брутально і хтиво. І в цьому її таємниця.

Тому саме вона, Пані Е., не втрималась і спитала в таксиста, звідки він тут і хто він. Це просте і загалом природне запитання (насправді два) люди на всьому світі ставлять одне одному дуже часто, іноді мільйони разів на день. Хоч іноді воно виявляється і не простим, і не таким вже й природним. І далеко не всі люблять на нього відповідати, і багато хто при цьому не каже правду.

«Іран», — відповів чужинець за кермом. І про всяк випадок додав: «Персія». «А ви?» ~ запитав, найімовірніше, з увічливості.

«Теж арії, — сказала Пані Е. — Україна».

Я ледь не провалився крізь заднє сидіння його таксівки. Краще б випасти з неї на всій швидкості, аніж мовчанням підсилити це раптове самозванство. Дорівнятися до цієї довжелезної бороди тисячоліть? Застрибнути в чужу історію? В чужий міф? Водяним щуром пролізти всередину потопельниці й живитися нутрощами? Я хотів, щоб він різко загальмував і гортанно наказав нам висісти. Щоб його долоні наслали на нас нищівно-очисний вогонь. Його обуренню не мало бути меж, і я зрозумів би будь-яку форму покарання.

Але він лише кивнув і приховано посміхнувся самими кутиками вуст: Заратустра дозволяв нам навіть і це.

МАЛЬБОРК, 2000

«Місто Мальборк лежить у тій внутрішньо заглибленій частині світу, фрагменти якої на географічних мапах прийнято замальовувати темнозеленим. Це така картографічна умовність: темнозелене повинне асоціюватися з вологістю, багнами, дощами і міріадами комах улітку. Надбалтійсько-пруські ландшафти взагалі екстремально не вражають екстремізмом: крім нуднуватої рівнинності, для них типова хіба що несамовита кількість там і сям розсипаних дрібних озер. Коли бачиш це знову-таки на мапі, то сам собою виникає спогад про скалки Розбитого Дзеркала. Так воно насправді і є: вся ця озерна надмірність являє собою рештки льодовика, що тане донині. Захаращена всіляким лайном вербальна пам'ять принагідно підсовує слово «морени», але тут ми загрузаємо, одностайні у поверховості власних знань з геології та інших наук про землю (так, ніби науки про небо нам доступніші).

Ми — це четверо мандрівників усередині не так давно придбаної пострадянської «Ниви», що недільного полудня натужно долає відстань між Торунем і Ґданськом. Нас кожної статі порівну, та що там ускладнювати! — ми являємо собою дві подружні пари, такий собі квартет на літературних гастролях. Наша подорож має всі шанси стати цілком недаремною: ми рухаємося все далі й далі на північ, у бік Балтійського моря з його Ґданською затокою і в нас лишається добрих кілька годин для зупинки в місті-герої Мальборку, він же Марієнбург.

І коли перед нами постає цей замок, цей бронтозавр із червонястої цегли та живої зелені, це гіпертрофоване Внутрішнє Місто, ми почуваємося майже щасливими. На це є кілька причин. По-перше, багато пива, вина і вільного часу на підступах до замку. По-друге, перспектива доторку до чогось дуже цілісного і справжнього (хай навіть і музейного). По-третє, теж перспектива — дальшої подорожі з морськими ганзейськими краєвидами і бурштиновим Довгим Ринком у кінці, себто усвідомлення нашого «що далі, то краще». По-четверте, той факт, що маємо 14 травня 2000 року.

Отже, 14 травня 2000 року, годині десь так само о чотирнадцятій з хвилинами, ми переступили межу Нижнього Замку, чи то пак Передзамча, у Мальборку і повз кіоски, кав'ярні, пошту та туристичні офіси рушили в бік замків Середнього та Високого, де в брамах уже маячили місцеві хлопці в білих з чорними хрестами плащах. Вони щось роздавали — якісь відозви, чи декларації, чи, може, індульгенції, а швидше за все якісь концертні оголошення. Ми вже ніколи не дізнаємося, що за музику пропонувалося гостям замку того вечора: ґреґоріанську, органну, фрі-джаз, тріп-гоп? Ми не дійшли до брам і не потрапили до замку.

Власне, я й досьогодні не знаю, чому саме тої хвилини мене потягло дзвонити додому. Невже один тільки вигляд телефонних кабін здатен викликати в мені такий нестримний сплеск ностальгії? Чи це знову моя повсюдна параноя з настирливим уявлянням собі в усіх деталях якихось наглих катастроф і найнещасніших випадків?».

Ці рядки, написані понад вісім років тому, найкраще обірвати саме тут — і хай разом з ними зупиниться час. Домовмося так, що я завмер і вже нікуди ніколи не подзвоню.

МАРБУРҐ, 1993

У назві цього міста живуть приМари. Б'юсь об заклад, що назва «Марбурґ» одного з ними кореня. Я пробув у Марбурґу лише день, але й цього виявилося достатньо, щоб їх відчути.

Перша з них явила себе в надвечір'ї. У грудні — а то був він — ця пора настає десь уже між третьою та четвертою. Тобто ще не було пізно, але вже сутеніло. І все навколо вмикалось і починало спалахувати передріздвяними електричними кольорами. Я вдосталь налазився околицями замку і встиг заготувати до зустрічі з німецьким поетом Ф. увічливо-іронічну фразу «Ich bin verzaubert» [78]. Бо він же обов'язково мав мене спитати, як мені сподобалося це місто. Моя тогочасна німецька була доволі напруженою, так що я сам собі дивувався, коли з якого-небудь закапелка в іноземному секторі моєї мовної пам'яті зненацька вистрибувало щось невимушене. Отже, я періодично повторював собі «Ich bin verzaubert», а тим часом зіходив униз по Унтерґассе. Зі згаданим чолов'ягою, поетом Ф., ми мали зустрітися на розі Метцґерґассе, зовсім поруч.