Лексикон інтимних міст. Довільний посібник з геопоетики та космополітики, стр. 61

Нічого цього я в жодному разі не переповідав би, якби напередодні поховального церемоніалу, в понеділок, 8 квітня уперше в житті не прилетів до Лондона. Ось як буває: проживаєш сорок з гаком років без Лондона і коли вже починаєш думати, що так він тобі, напевно, ніколи й не судився, отримуєш запрошення. І коли врешті у ньому опиняєшся, то відразу потрапляєш на Похорон Століття.

І все це тільки для того, щоб я вкотре міг написати: «Я пам'ятаю. Я ніколи цього не забуду». Я не забуду, як 9 квітня вранці вестмінстерський дзвін на ймення Тенор пробив 101 раз у відповідності з числом прожитих Королевою-матір'ю повних років: кожен рік пробивало раз на хвилину, 101 рік дорівнював 101 хвилині.

А потім з південного боку, від парламентських будівель і Біг Бена, вимаршувала процесія. Під звуки шотландських козик і бойових барабанів її голова наближалася до нас, вишикуваних обабіч вулиці глядачів, роззяв, громадян, підданих, туристів, натовпу. Було так, наче на фестивалі кельтської музики, щоправда, дещо мілітарному. За шотландцями в бойових спідницях сунула валлійська гвардія в червоних кітелях і чорних овечих шапках, за нею — перший кіннотник у чорному з золотим позументом вистрої (чи не генерал-майор Редмонд Вотт, головнокомандувач похорону? чи, може, сам бригадир Мартін Вайн, заступник командувача?). А далі вісімка чорних коней (розставлених за не цілком футбольною схемою 4 + 2 + 2) тягнула гарматний лафет — і отут я й побачив зблизька ту золоту летючу арфістку на синьому тлі — гербовий штандарт Королеви-матері, що в нього було оповито ясновельможну труну. Процесія, попри жалобний характер, виглядала цілком барвисто: генерали і вищі офіцери на конях, австралійські, новозеландські і трансваальські стрільці, шотландсько-канадський полк гірських піхотинців «Чорна Сторожа» (що його почесним полковником була небіжчиця), у білих шоломах — оркестр королівських військово-морських сил, який цього разу замість свого традиційного бравурного гімну «Серце дуба» проникливо зіграв жалобний марш. (Дещо віддалено це нагадувало «Процесію», що нею відкривається мій улюблений другий альбом квінів — усе цілком доречно!).

Утім, до остаточної повноти Імперії мені бракувало індійських сипаїв та червоношкірих саперів з-над Великих Озер.

Коли Тенор ударив у стоперший раз, усе стихло і завмерло рівно на дві хвилини.

ЛЬВІВ, завжди

«Тільки до Львова!» — повторював я і в п'ятнадцять років, і в шістнадцять, ніби дещо змінений приспів солодкавої польської пісеньки, про існування якої навіть не здогадувався. «Тільки до Львова», — така була моя відповідь на запитання, куди я подамся вчитися після школи.

Чому саме він? Я ж мав про нього на той час вельми розмите уявлення. Головним чином — як про залізничний вокзал, з якого багато років тому ми поїхали до Праги. І це, щиро кажучи, все. Виходить, я понад усе хотів до Львова тому, що він здавався мені вокзалом на празькому передмісті. Боюся, що я в цьому не помилявся.

Проте я досі не натішуся з того приводу, що 1944 року англійці не виторгували його у Сталіна для поляків. Якби їм це вдалося, то Львів був би за кордоном, і — геть усі мої надії. Державний кордон між еСеСеСеРом і Польщею проходив би десь поблизу Винників, за ним починався б Захід. І нас туди не пускали б.

Наслідком того, що історія не визнає умовного способу, стали не тільки п'ять моїх найгустіших і найгостріших років, але і все, що я досі написав. І якщо в мене є свій Дублін, то це Львів [67].

Пишучи про нього, я вже не можу не повторюватися. Утім, я намагатимуся з кожного повтору, якщо він таки неуникненний, видобути хоча б одну несподіванку. Без несподіванок, передусім для самого автора, писання перестає бути писанням і перетворюється на переписування. Якщо вдаючись до повторів, я підбиратиму зовсім інші слова, то це вже не будуть повтори.

У цій книжці ви вже читали про те, що Берлін є нотатником. Зі Львова ж, перефразовуючи Тараса Прохаська, все ще можна зробити кілька романів. Що більше: я впевнений — з нього завжди можна зробити багато романів. Львів романний — у тому сенсі, що його романи ще не написані. Так, я згоден — про нього вже трохи романів написано і серед них є цілком непогані. Але як охопити всі можливі значення цього міста зі змінними властивостями?

Я навмання перебираю їх по одному, розуміючи, що ніколи не вичерпаю.

Колись я назвав його містом-кораблем, тепер хай побуде гаванню.

Тобто хай це буде узбережжя, можливо, гирло великої річки, акваторія, причали, доки, вантажні й пасажирські перевезення, крани, баржі і цілодобові притони.

Станіслав Лем у «Високому Замку» згадує бюро корабельного товариства «Кунард Лайн» з моделями океанських пароплавів («Лузитанія», «Мавританія») в кожному вікні. Воно розташовувалось у міжвоєнному лемівському (тоді ще не лемківському) Львові — здається, на вулиці Словацького. Цікаво, коли воно зникло — у 1939-му?

У будь-якому разі саме з того моменту Львів перестав бути явним портом і став таємним. Не бути портом узагалі він не може — така воля його засновників, що кілька століть шукали для нього місце достеменно посередині між морями Балтійським та Чорним.

Тому на його будинках стільки дельфінів. Вони стали другим за чисельністю (перший — лев) атрибутом у старій міській декорації. Можливо, це вони надали містові його особливої прохолодної слизькості. Про них можна було б назбирати окремий фотоальбом. Ними можна було б заселити окреме фотографічне море.

Про атлантичних же вугрів у підземній річці міської каналізації — написати окремий роман: дорога вугря із Сарґасового моря до Шацьких озер та Бузького басейну з Полтвою, а потім назад до океану — це друга «Одіссея» чи ще один «Улісс». Або принаймні такий от вірш:

Іноді може здаватися, наче Львів — передусім підземне місто. Тобто найсуттєвіше в ньому продовжує натужно існувати десь глибоко під нами. Оркестрова яма оперного театру є в такому разі чимось на зразок перехідного простору, почекальнею або приймальнею, нижче якої вже тільки води Стіксу.

За двома морями поженешся — до жодного так і не добіжиш. Міжмор'я Львова обернулось його безмор'ям. У середині кожного липня 80-х ми ритуально-п'яно кружляли нічними подвір'ями уздовж давньої вулиці На Рурах, силкуючись бодай у темряві вибрести на рештки водяних млинів і старого причалу. Нам пахло водою й намулом і здавалося, наче зараз ми побачимо Волоський місток зі статуєю Св. Івана, перейдемо на правий берег і заляжемо в його очеретах. Малі купецькі вітрильники з Ґданська та Любека нечутно проходили повз нас усталеним водним шляхом Полтва — Буг — Нарев — Вісла — Балтика. Сіль ішла в обмін за бурштин, а карпатський ялівець за карибські прянощі. Велике морське минуле Львова не встигало за нами й лишалося далеко позаду.