Лексикон інтимних міст. Довільний посібник з геопоетики та космополітики, стр. 38

Це був час червоної рути, тобто неможливого.

19 серпня, дізнавшися про усунення Горбачова, ми з Небораком востаннє пішли на пиво. Ситуація здавалася катастрофічною, але слово «востаннє» слід розуміти всього лиш як «востаннє в Запоріжжі». У тому ж парку за «Інтуристом» був такий собі цілком пролетарський пивняк зі столиками просто неба, і в ньому збиралися місцеві дядьки. До відходу нашого потяга на Львів лишалося з півтори години. Ми (востаннє?) потягували жигулівське й обмірковували гнилий поточний момент. Настрій присутніх видавався мені дещо піднесенішим від звичайного. Найкраще не шукати у цьому ніяких ознак політики, вирішив я. Будемо вважати, що в них день получки.

ЗОЛОТИЙ ПОТІК, 2007

Коли наприкінці 1990 року в одному з віршованих листів до вигаданого приятеля я написав, що «Україна — це країна бароко», то цей рядок містив у собі не саму лиш іронію. І коли 1998 року я повторив слідом за Данилом Кішем, що «мене з дитинства притягують руїни», я також мав на увазі передусім їх — замки. Не знаю, чим це пояснити, швидше за все цього не можна пояснити нічим, але серед усіх інших об'єктів нашого живого й напівживого світу мої здивування й досі належать їм. При цьому країна, що її я так безвідповідально означив «країною бароко», жодним чином не підкреслює своєї до них любові — радше навпаки. Власне кажучи, саме тому наші замки майже завжди тотожні руїнам. До того ж руїнам, які зникають.

Ті ж, котрі дотривали хоча б частково, були досить часто пристосовувані під в'язниці, виправні колонії, інтернати або всілякі цілком безнадійні шпиталі — психіатричні, венеричні, туберкульозні. Радянська влада ставилася до замків як до блудних вояків розгромленого чужого війська. В її очах вони не мали стосунку до жодної з офіційно насаджуваних вартостей і видавались історичним непорозумінням. Тому вона і принижувала їх як могла. Вона дарувала їм дальше животіння ціною послідовного функціонального знущання.

Однак замків, котрим навіть цього даровано не було, значно більше.

Залишки мурів, порослі різнотрав'ям, лопухами і ліліями заглибини ровів, здеформовані силуети веж, завалені купами сміття галереї і брами — все це було й залишається для мене вкрай важливим, навіть необхідним подразником. Скільки їх уже було в моєму житті, відповісти непросто, хоч рахунок можна, мабуть, вести на десятки. Якби я був педантичніший (та й уважніший) то, напевно, склав би з них цілу колекцію, прокласифікував би в часі, просторі та розкинутій поміж часом і простором власній біографії: шляхетсько-бандитські гнізда, магнатські резиденції, фортифікаційні примари на обріях і пагорбах. Замки — не зроблю тут жодного відкриття — досьогодні залишаються невід'ємною від європейського ландшафту ознакою сталості. Здається, що західніше в Європі ми опиняємося, то більше їх навколо нас. З огляду на це можлива і зворотна перспектива: Україна як терен їхнього найсхіднішого проникнення. А відповідь на неодноразово в останні роки поставлене й покинуте напризволяще запитання «Де проходять східні межі Європи?» можна би сформулювати й таким чином, що вони насправді там, куди дотягується крайній контрфорс від східного муру останнього з найсхідніших замків.

Наших замків (або, частіше, того, що від них залишилося) найбільше на Закарпатті, в Галичині, на Волині й Поділлі, потім — усе східніше — від них не залишається навіть руїн, тільки випадкові згадки в мало доступних хроніках або фантастичні перекази з привидами і заклятими підземеллями. Що рівнинніший ландшафт, то менше шансів дотривати. Східніше Дніпра не залишається вже навіть і переказів.

Я перебираю в пам'яті замки свого давно минулого колись — коли ще їздити німеччинами та італіями мені аж ніяк не світило. Точніше, коли про ці країни думалось як сьогодні про Меркурій. Слушно, існує така планета — і що з того? Так от, саме тоді замки України рятували мої потреби в руїнах і римах, демонструючи можливість, хай і страшенно віддалену та розмиту, якогось іншого буття. Якого?

Пам'ятаю шкільну екскурсію до Галича і як ми ховалися від учительок, аби покурити за подірявленим муром. Пам'ятаю щорічні наїзди зі Львова до Олеська — товариство завжди було інше, а вірші і вино все ті ж. Пам'ятаю нестерпно дощове літо, коли ми об'їздили все Закарпаття, а кінцевою метою завжди був інший замок. В Ужгороді, Невицькому, Виноградові, Мукачевому, Королевому, Хусті — замки були, ясна річ, усі інакші, в деяких повідкривали музеї, в інших гадючники, а в деяких нічого не відкривали, в них просто гуляв вітер і росли дерева. Дощі теж були всюди інакші. Приміром, у Середньому, де замок збудовано ще тамплієрами, дощ був сліпий. І ми мали при собі повно домашнього вина, білого й червоного, купленого тут-таки, в Середньому, і без міри пили його, бо звідки ж нам було знати, що на світі бувають і значно коштовніші та шляхетніші вина?

Замки — це знаки. Їхній прихований зміст іноді унаочнюється, але від того не перестає бути таємницею.

І ось вона, ще одна. Того вересневого дня ми пустилися в одноденну подорож лівобережжям Дністра — через Бучач на Язловець і звідти на Золотий Потік. Кожна з цих назв ховає в собі цілий пучок дивних сигналів, що їх відчути спроможні лиш одиниці. У культурному вимірі ці терени можна без перебільшення порівнювати з Атлантидою. Щоправда, цій Атлантиді довелося зазнати не єдиного — раз і назавжди — вбивчого катаклізму, а цілого ланцюга спустошень — етнічних, релігійних, класових і расових. Їхні початки сягають найтемніших витоків середньовіччя, а їхній кінець не настав навіть із завершенням Другої світової війни. Як наслідок нашарування антикультур, про яке я вже згадував колись, ці краї майже цілковито позбавлені культурної тяглості. Є лише рештки, що лежать під шарами забуття. Пардон, я висловлююся надто красиво — під купами сміття і фекалій.

Історичні джерела свідчать, що Золотий Потік є містом і 1570 року воно отримало магдебурзьке право. Через три десятки років воєвода брацлавський Стефан Потоцький, один з наймогутніших аристократів Речі Посполитої, збудував у ньому замок з палацом. Згодом він вирішив, що саме тут буде столиця його держави в державі з головною резиденцією. А оскільки саме Стефан Потоцький був на той час лідером подільської гілки Потоцьких, то Золотий Потік упродовж лічених років набрав надзвичайної ваги. Варто лиш уявити собі всі ці ярмарки, релігійні шестя, сарматські забави з фехтуваннями й полюваннями, філософські диспути «руською латиною», всіх можливих кобзарів, лютністів, двірських поетів та сокільничих, а також незліченні поклади медів і мальвазій у замкових пивницях.

Так, уявити все це варто, але й важко. Дорогами колишнього міста — нам траплялися тільки кури й гуси — ми врешті під'їхали до місця, що колись було замком. 1676 року його вперше знищили турки. Упродовж наступних століть він неодноразово горів і занепадав. Його знову і знову відбудовували, але починаючи з 1939-го, коли сюди прийшла радянська влада, він, здається, остаточно програв у протистоянні з історією.

Ми рушили до нього, обходячи справа якісь селянські двори. Ще далі праворуч протікав струмок, хоч насправді і не протікав, і не струмок, а так лише — майже стояча канава з рештками чорної затхлої води, жалобна пародія на Стікс. Я дізнався згодом, що то і був Золотий (!) Потік (!) — колись повновода притока Дністра. Далі ми йшли вздовж відносно незле збережених пісковикових мурів з якимись хаотичними дерев'яними прибудовами на зразок собачих буд. Робилося щемко, але я ще не знав чому.

На замковий двір ми увійшли через браму — теж, до речі, в цілому збережену. Не знаю, що мене потягло не до залишків палацу, а до цілком нецікавих, з вигляду господарських, споруд. На ґанок я піднімався напівпрогнилими дерев'яними сходами. З усього випливало, що в цих приміщеннях за колгоспних часів вичавлювали олію — наприклад, з горіхів. На це вказувало кілька поламаних і розмонтованих пресів. А також невеличка плантація горіхових дерев на подвір'ї. Все інше в цьому інтер'єрі було таким же, як завжди і всюди в подібних місцях: пил, запустіння, вогкість, звалені купами дошки, картонки, шмаття. І тиша.