Лексикон інтимних міст. Довільний посібник з геопоетики та космополітики, стр. 36

Я про це знав, але відволікався. Усе почалося з порожнього стільця в першому ряду, єдиного порожнього стільця, на якому лежав аркуш із виразно видрукуваним написом RESERVIERT. Що за птиця така ніяк не посяде його, чому він досі порожній, думалося мені десь на якихось думальних периферіях, у той час як головну увагу я все ж намагався приділити Карлу-Йозефові Цумбруннену та Ромі Воронич, їхньому фатальному знайомству. Десь приблизно на двадцятій хвилині читання я відчув, що треба відірватися від книжки (Карл-Йозеф під виховане покашлювання публіки якраз приємно здивувався цілком стерпному перебігу свого першого інтиму з пані Ромою) і подивитись у залу.

Там, у найдальшому від мене її кінці, коло вхідних дверей, саме з'явився той вогняний подразник, а точніше подразниця: багато сліпучо-рудого волосся і випнута лінія бюсту, що всіма своїми коливаннями свідчила про задихану поривність і не могла не впадати в око. Отже, порожній стілець у першому ряду заповнився. При цьому він так і лишився порожнім. Його полум'яна резервувальниця завмерла при дверях, розсудливо не наближаючись ані на крок. Проте й цього виявилося досить, щоб усіма рецепторами відчувати всю силу спалаху.

Я не міг не згадати листа, що його отримав за кілька день перед виїздом до Ессена. Незнайома особа писала в ньому приблизно таке: «Ваше видавництво, дорогий пане, люб'язно погодилося надати мені цю Вашу адресу. Я пишу до Вас від імені мого шефа і наукового керівника, професора Козакоскі, що є великим шанувальником Вашої праці. Професор досліджує викопних карпатських молюсків — тема, що, безумовно, мала б Вас хвилювати. За щасливим збігом обставин живе він у Дортмунді, а це ж настільки близько від Ессена, де Ви найближчим часом читаєте! Чи не погодилися б Ви по завершенні свого, я впевнена — животрепетного [45] виступу скласти професорові дружній візит? Професор Козакоскі запрошує Вас повечеряти і заночувати у своєму приватному гнізді, так званій Вежі Пізнання Насолод, у товаристві своєму та кількох юних і досвідчених послідовниць, родом переважно з Бразилії? Доправити Вас до професорової домівки доручено мені. Я постараюся не запізнитися на Ваш есенційний ессенський виступ, але навіть якщо це станеться, Ви все одно мене впізнаєте: мої панчохи своїм кольором доповнять колір мого волосся. Не сумніваюся, що цей колір Ваш улюблений».

Отакий був той лист. Я не пригадую, чи щось відповів. Коли й так, то тільки «дякую, там побачимо». Але швидше за все я не відповідав нічого.

Зайво розказувати, як довго тягнувся мені той виступ. Але навіть він, попри всі подальші запитання про поразку Помаранчевої революції та мої багатослівні і плутані виправдання, все-таки — ні, не добіг! — доповз кінця.

«Лінда Гаммершляґ», — назвала себе вогняна подразниця. «Асистентка професора Козакоскі», — додала вона для певності. (У цій книжці я ще називатиму її Лін). Я саме розписувався  отриманні гонорару, тож по змозі беземоційно спитав: «І як там професор?». «Нічого нового, крім Альцгаймера. Рання стадія», — відповіла вона. «Проте мене він усе ще розпізнає — на дотик», — доповнила. І тут-таки показала два квитки: «Наш потяг через двадцять сім хвилин».

До вокзалу ми йшли тією ж Ратенауштрассе. Відтоді я ніколи більше не їздив до Ессена. Тож це місто так і залишиться для мене коротким соціал-демократичним маршем туди й назад поміж вокзалом і театром. Моя супутниця Лінда Гаммершляґ мала романтичний шарудкий плащ і туфлі на підборах. Не зважаючи на них, ми встигли.

Година була настільки пізня, що наш вагон виявився геть порожнім. Можливо, десь у віддаленому кутку хто-небудь і дрімав, обкладений бляшанками з-під пива. Ми сіли одне навпроти одного у повній згоді з викупленими місцями. Потяг рушив, щойно ми вмостилися. Я мимоволі глипнув на її коліна, обтягнуті мереживними панчохами. «Як тобі колір?» — спитала вона. «Точнісінько, як у твоєї голови. І в нашої революції», — сказав я. «Я готувалася», — рішуче видихнула вона всіма грудьми, потяглась і закинула ногу на ногу таким чином, щоб я міг бачити місце, де панчоха закінчується. У цю мить я остаточно зрозумів, що ніякого професора Козакоскі немає й не буде.

ЄНАКІЄВЕ, 2007

Пам'ятаю ту зовсім коротку мить істини: десь на шляху поміж Донецьком та Луганськом усі ми водночас і вголос читаємо з дорожнього знаку слово «Єнакієве». Після цього багатозначно переглядаємося і більше ніхто нічого не каже.

ЄРУСАЛИМ, ?

Це трохи дивно: з усіх Вічних Міст нашого світу я не бував лише в Єрусалимі. Тож хай він тим часом залишається й далі недосяжним пунктом особливого призначення. У мене ще ціла вічність на те, щоб у ньому побувати. Та я в ньому все одно буваю — завжди, коли намагаюсь молитися.

ЖЕНЕВА, 2007

Ця книжка не гумова, тому на літеру Ж в мене тільки одне місто. Певний час я вагався, котре з двох мені вибрати — Женеву чи Жовкву. Жереб (теж, до речі, на ж) приніс перемогу Женеві — й ось вона тут.

А втім, що про неї сказати? Ми з Пат бачили її трохи увечері, трохи вночі і трохи наступного дня. Йшов п'ятий місяць нашого зависання у Швейцарії, тож ми вже нічим не реаґували на її красу. Вона здавалася чимось абсолютно звичайним, тобто вже й не красою, а нормою. Напевно, саме цей ефект має на увазі Михаїл Шишкін, коли у своїй «Російській Швейцарії» цитує гоголівського листа до Прокоповича: «Что тебе сказать о Швейцарии? Все виды да виды, так что мне уже от них становится тошно, и если бы мне попалось теперь наше подлое и плоское русское местоположение с бревенчатою избою и сереньким небом, то я бы в состоянии им восхищаться, как новым видом». [46]

Ми, щоправда, аж так далеко, щоби мріяти про огидну і пласку російську місцину, тоді ще не зайшли. Очевидно, в нас було те, що дипломати називають імунітетом.

Натомість у Женеві ми встигли багато пройти пішки, ще й зійти до підземель її катедрального Святого Петра, де нас підстерігала цілком приголомшлива археологічна колекція. У нашому товаристві з трьох осіб виявилось аж двоє археологів — я і той хлопчина з Литви, Андріїв син. При цьому я колишній археолог, а він майбутній. При цьому я так і не став археологом, тільки мріяв, що стану. А він обов'язково стане — можливо, вже стає.

Якщо в певному місті з тобою нічого не трапляється, то можна хоча б відвідувати музеї. Женеви це однак усе-таки не стосується.

Попереднього вечора (от що я насправді хотів розповісти про Женеву) ми прямісінько з вокзалу поїхали трамваєм угору по Рю де Лозанн і невдовзі опинилися між кількох сотень лікарів, що святкували, здається, власну річницю. Тобто лікарі були без кордонів. Насправді це пишеться «Medecins sans frontieres» — «Лікарі без кордонів». І вони затягли нас на своє вино без кордонів, і ми пили його без кордонів, а вони кружляли навколо, порушуючи всі можливі кордони, з дітьми та собаками, велетенська медична родина без кордонів, діти різних народів, усі кольори та відтінки шкіри, що зголосилися рятувати людське життя у найжахливіших дупах світу. Там, де місцеві уряди — дупа, державна медицина — дупа і суспільна солідарність приблизно така ж. І вони, ці ангели в камуфляжах замість білих халатів, кидаються під кулі, проповзають поміж протипіхотними мінами, стрибають з гелікоптерів у збурунені повінню води або роблять штучне дихання туберкульозникам у в'язницях та виправних (слово ж яке!) колоніях. І вони, мабуть, усі пошизіли, бо роблять це не з примусу, а добровільно. І ви нізащо не здогадаєтеся, задля чого й навіщо. Ні, не задля грошей і не задля нагород, і не задля того, що в нас прийнято називати славою, популярністю чи піаром.

А, уявіть собі! — заради того, щоб рятувати. Бо в нормальних людей ще є, виявляється, така потреба на рівні інстинкту. Окей, окей, ви маєте рацію — насправді вони покращують собі карму, ну звичайно. Це під їхнім впливом я щойно збився на всю цю патетику. Це вони приспали мою недовірливу пильність усіма своїми ангельськими кружляннями.