Лексикон інтимних міст. Довільний посібник з геопоетики та космополітики, стр. 13

З пізніших листів АД і АД випливало, що я не знав головного — що Чортова гора це насправді насип. Це засипані землею уламки 400 тисяч берлінських будинків. Моя любов до руїн отримала додатковий стимул. Наступного разу, наприкінці березня, я був сам і з нотатником. У ньому я записав таке: «Ці руїни так і лізуть з-під землі. Що випирає їх на поверхню, чому ці шматки цеглин усе ще ворушаться? Ніби шматки щойно порубаного м'яса».

Не знаю, навіщо сьогодні я знову ходив туди. Невже в Берліні немає чогось вабливішого? Невже це завалене мегатонами ґрунту Підземне Місто, Welthauptstadt Germania, важливіше для мене за всі живі площі й будинки, за всі мости, перехрестя, за всі берлінські кнайпи з їхніми десятками тисяч відвідувачів і перехресних поцілунків? За всіх їхніх собак? Мені хотілося зосереджено полежати в ледь пожовклій серпневій траві, обличчям до неба, але я так і не зважився на те, щоб лягти. Здавалося, ці неперервні зойки з-під землі можуть раз і назавжди затягнути до себе, на саме дно.

БЕРН, 2004

Педро Ленц (надалі в цьому тексті — Дон Педро) і я схиляємося над мапою Берна. Проте ви ще не знаєте, хто такий Дон Педро і як він виглядає. Так от, він письменник з Берна, а виглядає він незабутньо: височезний, худезний і демонічний. Якби я був кінорежисером, то запрошував би його на ролі деміургів або маніаків. Заради нього я навіть зняв би фільм про Нікколо Паґаніні — аби тільки він зіграв цю роль. От як виглядає Дон Педро. Приблизно, як Нік Кейв — отак.

Тож коли я кажу «Дон Педро і я схиляємося», йдеться про два досить різні схиляння — я схиляюся з висоти свого радше середнього зросту, а Дон Педро зі своєї значно видатнішої висоти. І все ж ми разом схиляємося над мапою Берна. «Як, ще раз, називається та вулиця?» — перепитує Дон Педро. «Цвєточная уліца, — кажу я. — По-вашому Блюменштрассе». «Десь у старому місті?» — уточнює Дон Педро. «Обов'язково. Там і тільки там», — підтверджую я. І додаю: «Я її впізнаю. Візуально».

Ми збираємося вийти на прогулянку. Дон Педро спитав, що я хочу побачити передусім. З цього все й почалося. Дон Педро не міг знати фільму, в якому професор Плейшнер (хай уже їм Плейшнер, дідько з ними!) спочатку п'яніє від бернського повітря свободи, потім дивиться на ведмедів у рові, а потім тупо провалює Штірліцові всю операцію. Явка, де він її провалює, розташовується десь у серці старого Берну, на Блюменштрассе.

«Розумієш, — кажу я, — дуже цікаво подивитися, чи той вазонок усе ще на підвіконні». Дон Педро всерйоз переймається і з розумінням киває. Він водить пальцем по алфавітному покажчику бернських вулиць. «Блюменберґштрассе, — читає вголос Дон Педро, — Блюменштайнштрассе, Блюменвеґ. Усе, далі вже Болліґенштрассе. Ніякої Блюменштрассе тут немає».

Між нами кажучи, я знаю, що її немає й бути не може. З нею приблизно так, як і зі Штірліцом — їх вигадав один не надто добросовісний автор-чекіст. А чекістам не можна вірити ні в чому, навіть у назвах вулиць.

Проте я хочу дограти епізод до кінця і морщу лоба. «А давай перевіримо ті три вулиці, в яких є «Блюмен», — кажу я. Дон Педро радіє, що з'являються шанси. Він шукає на мапі міста відповідний до кожної з вулиць квадрат. «Блюменберґштрассе — це… Ага, так. Це в нас Лоррен, за ботанічним садом. Не вона. — Дон Педро не втрачає надії. — Блюменштайнштрассе… Ні, це ще гірше. Це отут, у районі Ленгассе. Неможливо. Що там ще було?». «Блюменвеґ», — підказую з насолодою, що межує із садистською. «Ага. Блюменвеґ… Ось він. Але ні. Це за Нордрінґом. Задалеко».

Дон Педро дтивиться на мене з почуттям провини. Щоб якось йому допомогти, я висуваю найідіотськіше з припущень: «Слухай а може вона так у роки війни називалася — Блюменштрассе? А потім назву змінили. Могли ж її змінити?». Потерши лоба, Дон Педро відповідає, що може й так, але швидше за все ні. «Ні, не могли», — повторює він уже впевненіше і сумніше. Я прошу його занадто не перейматися.

«Ти відчуваєш це повітря?» — запитую я, коли ми врешті виходимо з дому. «Так, — каже Дон Педро. — Яке повітря?». «П'янке повітря свободи», — уточнюю я, і ми обоє голосно й одночасно сміємося.

При цьому в кожного з нас причина для сміху інша.

БРЮССЕЛЬ, 2000

Того дня само повітря набрякало руйнаціями та мордобоєм. Власне кажучи, вони почалися ще напередодні, у п'ятницю. Але в п'ятницю ми були в дорозі, тож лише увечері дізналися з телебачення про найсуттєвіше: дві сотні англів уже заарештовано. Брюссельський Ґроте Маркт усіяний вибитими зубами і скалками вітрин, у кнайпах нестерпний сморід газів. І чого в такому разі очікувати завтра, скрушно запитували теленовинні ведучі.

Назавтра Англія збиралася влаштувати Німеччині справжнє 17 червня. Місце дії називається Шарлеруа, з Брюсселя до нього лише три чверті години потягом. Тому головні британські боївки в суботу зранку стягувалися передусім до Брюсселя. Звідки їм було знати, що майбутня перемога над німцями не принесе нічого, крім тимчасового патріотичного збудження: у фіналі їх, як і фриців, однаково не буде, а будуть макаронники й жабоїди, і другі вимучать європейську футбольну першість у додатковий час?

Але до цього моменту залишалося ще два тижні. Сьогодні ж ішлося про Шарлеруа і німців. Бельгійська земля прийняла у себе предостатньо трупів з обидвох сторін, причому двічі.

Ми опинилися на Ґроте Маркт (пардон, на Ґран Пляс) десь близько полудня. Якщо ви досі не бачили цієї площі, то ви ще не знаєте, якими бувають історичні Ринки в західних містах. Саме того дня я вирішив, що красивішого Ринку я ще в житті не зустрічав. Навіть у Львові. Гиги. Усе це призахідне тління Європи — ось воно, тут.

Гаразд, нині я вже знаю, що є інший приголомшливий Ринок — у Сієні. Він називається Кампо, і після нього стаєш фанатом Сієни, тобто сієністом. Хоч у цій книжці місця для Сієни вже не знайдеться. Тож назад до Брюсселя.

Атмосфера здавалася спокійною, ніби аж сонною, але тільки здавалася. Брюссельський Ринок увесь рябів бритоголовими британськими головами підданих Її Величності Королеви Об'єднаного Королівства, власниці всіх лебедів на Темзі і футбольної фанатки. А позаяк усередині пивнушок досі не повивітрювалися застосовані вчора ввечері сльозогінні запахи, столи було винесено назовні. Спека наростала і нагнітала липке спітніле очікування. Англи пороздягалися до пояса, демонструючи ластовиння, татуювання і жирові складки. Вони були, як їм і належиться бути, рудими й білявими, тож засмагали в більшості начервоно. Вони цмулили пиво — десь так зі швидкістю один ковток на годину. От я не розумію, як можна годинами пити один і той самий кухоль пива, навіть бельгійського! Можливо, таким чином вони підкреслювали свій цілковитий спокій. Для нього вони мали деякі підстави. Німців не було ніде. Жодного німця на весь Ґроте Маркт!

Час від часу хтось із англів ліниво затягував бойову ритуальну пісню. Думаю, вони були з «Арсеналу», бо найчастіше заводили «Who's that team, who's that team». Поліція про всяк випадок рушала в бік стола, за яким починали заспівувати. Тоді заспівувачі змовкали. Поліція патрулювала, але поки що не надто контролювала. Усі обмінювалися посмішками, а краще сказати, вишкірами. Учора тут були бійки з афробельгами. Сьогодні похід на Шарлеруа. Повітря було липке і спекотне, воно набрякало.

За деякими столами сиділи такі самі з вигляду хлопці — руді, голені, з ластовинням і пірсинґом, роздягнені до стегон. Але що відразу здалося надзвичайним — вони цідили не пиво, а колу. Або мінералку! Це був гаплик — хулігани з мінералкою, негазованою. Ну звичайно, погодилися ми — це детективи. Британська поліція в закордонному відрядженні, спеціальний підрозділ, квитанції за мінералку прикріплюються (чи при-crap [20]-люються?) до службового звіту. Навіть нам це стало ясно вже, як то кажуть, на третій хвилині матчу. Шанувальники безалкогольного пійла мовчали ще гірше від справжніх фанів. Як можна годинами смоктати соломинку в одній і тій самій склянці з розталим льодом? І не говорити ані слова. Як довго, хто мені скаже?