Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва, стр. 79
Зрозуміють «предвечную тайну» і «святость» серпа її, великої богині?..
Але раптом щось одірвалось в душі і усе полетіло в безодню. Сталося так.
Виходячи кілька днів перед сим з ресторану, помітила боязку постать гімназистика: світ електричного ліхтаря падав якраз на його молоде безусе лице, що одбивало на собі слід якоїсь тяжкої внутрішньої боротьби. Як тільки побачила його надзвичайно лагідне симпатичне обличчя, в серці ворухнулось якесь складне почуття материнської ніжності, сполученої з почуттям глибоких жалощів. Вмить серцем зрозуміла всю боротьбу молодої душі, і так забажалось приголубити хлопчика!..
— Поїдемо зо мною, хлопче! — звернулась до нього.
— Поїдемо! — одповів з робленою жвавістю, і виразне обличчя одбило, що пережив почуття, ніби рішуче кинувся нарешті в безодню.
Поїхали. Весь час, поки їхали, дрижав дрібно, як лист осики перед заходом сонця. Не переставав дрижати і увійшовши в мою хату. Я не покликала служницю, бачачи, що мав вигляд спійманого зайчика. Сама затопила коминок, принесла до спальні квіток, розкидала по килиму троянди. Так хотілось утворити поетичну обстанову для першого дебюту хлопчика. Він стояв нерухомо, блідий, як крейда. Коли ж я подала йому найкращу розкішну троянду, він злісно поглянув на мене, кинув її геть од себе, кинувся до стіни, потушив електричне світло і грубо крикнув до мене:
— Роздягайся!
Не образила мене його грубість, бо чула, що нею здержує сльози…
Не роздягався, а хапаючись, зривав з себе одіж…
Святий серп Афродіти пізнав ще раз «желтизну колосьев злачных»…
Коли все було скінчене і хлопчик став чоловіком, його нерви не витримали і важкі ридання потрясли всю його істоту, невпинні сльози потекли ріками…
Меч материнської ніжності пронизав мою душу, з тихими, лагідними пестощами схилилась я над бідним хлопчиком і ласкаво поцілувала його вуста. Він дико застогнав, як ранений смертельно звір, і зірвався з ліжка. В темряві побачила іскри божевільної ненависті в його очах: він кинувся на мене і з усього розмаху вдарив долонею в лице…
— Геть… проститутка!
Так скінчилось моє життя, — бо почуваю-таки, що воно скінчене. Не хочу і не можу розмірковувати через що саме — те було початком кінця. Все одно, — задихаюсь, не стає мені повітря і добре знаю, що ніщо вже не поверне мені життя, що нема мені іншого рятунку, як отрута, кулька або шворка.
Швидко-швидко погасне моя свічка…
Вічна темрява? Вічне каяття? Невгасима мука винного сумління? Хіба ж я знаю? І хіба мені не однаково? Найгірше можливе — краще того, що зараз. А проте — найкраще б вічна темрява, вічний спокій небуття…
1916 р.
Володимир Винниченко
26 липня 1880 — 6 березня 1951
На початку XX століття Володимир Винниченко мав репутацію літературного скандаліста. Почалося все з оповідання «Сила і краса» (пізніша назва — «Краса і сила»), яку вдалося надрукувати на сторінках журналу «Киевская старина» (1902 р.) тільки завдяки наполяганням Євгена Чикаленка. Іншим співробітникам редакції видалося, що цей твір — «аморальний»: мовляв, гріховний світ містечкових злодюжок у ньому поетизується. Винниченко й справді бунтував: проти заскорузлої моралі (якій він, молодий соціал-демократ, шукав альтернатив, моделюючи «нову мораль»), а водночас — і проти старосвітської літературної традиції. В його уявленні вона пов’язувалася з іменами І. Нечуя-Левицького, М. Кропивницького й Івана Тобілевича (єлисаветградських земляків!), Михайла Старицького… В оповіданні «Краса і сила» Винниченко відкрито полемізував з Нечуєвою прозою, навіть пародіював її. Що ж до персонажів твору, то їх змальовано не як жертви суспільних обставин, а як людей, які самі відторгають закони неприйнятного для них соціуму.
В. Винниченко багато експериментував, амбітно прагнучи «собою возвеличити українське». Протягом 1903—1916 рр. він написав не менше десятка п’єс, з якими намагався «пробитися» на сцени головних театрів Європи, — і таки досяг свого! Найбільш популярними були такі його драматичні твори, як «Брехня» та «Чорна пантера і Білий ведмідь». Пишучи їх, український письменник, по суті, вів складний творчий діалог з Г. Ібсеном (автором «Дикої качки») та Е. Золя (автором роману «Творчість»): він обдумував схожі морально-психологічні проблеми, нерідко вступаючи в дискусію із цими законодавцями літературної моди.
Полемізував він і з Ф. Достоєвським, вважаючи, що герої, які сповідують принцип «чесності з собою», можуть бути альтернативою роздвоєних Раскольникових (див. романи В. Винниченка «Чесність з собою», «Заповіти батьків», «Божки»). Загалом, пошуки в царині «нової моралі», — це магістраль Винниченкової романістики і драматургії 1900—1910-х рр. При цьому сила і слабкість нерідко мінялися місцями. Ця ж закономірність виявилася і в творчості письменника 1920—1940-х рр., тільки тепер йому не давала спокою власна теорія «конкордизму», яку В. Винниченко вважав універсальним ученням. Його пізня романістика перейнята «конкордистськими» ідеями, які сучасникам видавалися утопічними, хоча в тому, що Винниченко писав про стосунки людини з природою, про її (людини) гармонію з самою собою, зрештою — про взаємодію двох ворогуючих політичних систем, було не так і мало реалізму.
Винниченко-політик і досі викликає досаду в тих, хто задумується над печальною історією Української Народної Республіки. Проте навіть найзапекліші його критики визнають за ним великий літературний талант. Додам тільки, що це визнання забезпечене, може, не стільки романами й п’єсами Володимира Винниченка, скільки його новелістикою: як художник слова в ній він був найбільш природний.
© Володимир Панченко, літературознавець, професор
Національного університету «Києво-Могилянська академія» (Київ)
Краса і сила
Тихо-тихо в Сонгороді. Тихо в йому, як і дощик січе день і ніч, як і сніг тріщить під ногою, тихо й тоді, як соловейко заливається піснею-коханням по садах, по гаях, по зелених дібровах. А надто тихо в літній, робочий день. Тихо на вулицях із плетеними тинами, тихо на головній вулиці з неодмінною поліцією, управою і будинком про арештантів, тихо коло крамниць на базарі, скрізь тихо. Вийдеш на головну вулицю, що гін на троє тягнеться з одного кінця міста до другого, дивишся праворуч — тихо, пусто й нікого нема; глянеш ліворуч — тин, дереза і нікого нема; куди не глянеш — тихо, пусто, тільки вітер тихенько шелестить та грається листям. Деколи пройде закутаний в сірий балахон урядник із лошам позаду, зжене горобців, що купалися в м’якому, гарячому поросі на шляху, проплентається жид на біді, пробіжить який-небудь Сірко з реп’яхами в хвості, скакаючи на трьох ногах і ховаючи голову по затінках, виткне голову з рову свиня, важко зітхне, хрюкне і знов заховається; і знову все стихне, знову засне; тільки налякані горобці позлітають із тинів на гарячий порох та вітрець тихенько шепочеться з листями.
Край міста на горі, на самому вигоні, стоїть маленька, старенька хатинка. Біля неї на подвір’ї все пошарпане, поруйноване, — клуня обідрана, хлівець без покрівлі похилився, тин ледве держиться, і сама вона теж похилилась, покривилась, облупилась й якось сумно дивиться маленькими віконцями на город. Спитайте кого хочете в Сонгороді, чия то хата, і кожний вам скаже, що то хата Ілька Чубатого, хоч і молодого, але першого злодія на цілий Сонгород — злодія, якого сам батько одцурався, а добрі люди десятою вулицею обминають, з яким мають діло тільки його приятелі, такі ж, як і він, злодії: Андрій Голуб, Марко Чумарченко, дочка Марка, Мотря, декілька голодрабців і весь той люд, що не має в душі Бога й не боїться ні тучі, ні грому. Кожний вам каже, що Ілько вже сидів у губернії в тюрмі, що мало, як два рази на тиждень сидить він на етапі, що сход збирається його вислати на «поселення», та Ілько на се не вважає: уночі грабує-палить, а вдень або спить, або гуляє.