Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва, стр. 78
Коли Аргулин подумав про завтра та післязавтра, викинув з них весь зміст, усі фарби, зазирнувши тільки на кінцеві їх пункти, чомусь в глибині душі його піднялося те знайоме почування, сповнююче серце і мозок якоюсь пусткою, німою і холодною. Пригоду з нареченою він пережив ще раз яскраво і боляче. Його поїзд рушив далі, і в тісному купе Аргулин мітусився, мов ранений звір, шукаючи рятунку. Але рятунку не було. Холодна думка наливала мозок і серце смертельною отрутою, надаючи колишньому недужому почуванню більше виразу, від якого зовсім злиняли усі фарби життя, ставлячи на сей раз питання вже не про таємність одного місяця, а про таємність та вартість усього життя. Знов-таки, викинувши з нього усі фарби, весь зміст, усі хвилини, що складають години, години, які складають дні і ночі, дні і ночі, тижні і місяці, з яких складаються довгі роки, Аргулин дивився на кінцевий зовнішній результат. А результат сей жива уява розмальовувала йому в яскравих барвах, страшних і гидких. Він бачив себе мертвим, в труні, потім в землі, і нічим не міг він увільнитися від страшних і гидких малюнків яскравої уяви. Увільнитися від механічної долі годинникової стрілки протягом двох чи трьох днів він ще міг. Наприклад, замість того, щоб і завтра стояти на суді оборонцем в сенсаційнім процесі, а післязавтра їхати додому, де жде безліч діла, ждуть клієнти, жде утіха легкими перемогами, він може і тут одержати над механікою легку перемогу. Він кине діло, не поїде на оборону, поїде, куди здумається, віддасть себе буйній радості, утіхам молодого міцного тіла. Він може одурити механіку, може завтра в пів на третю не стояти на суді на місці оборонця, може післязавтра в пів на третю не бути, на станції N, повертаючи додому. Він так і зробить! Але… але чи ж тим він переможе кінцевий результат, який малює йому уява з такою огидливістю? Час — визначений, його ховає таємнича завіса з якихсь-то хвилин, годин, днів, місяців, років, але ся завіса прорветься, і він прийде, невідворотний, неминучий час… Аргулин впав навколішки і спробував молитись… Уста шепотіли напівзабуті слова дитячих молитов, та серце лишалось холодним, а з глибини мозку посміхався над тим якийсь злий голос — і те не поможе, і те не захистить…
Аргулин мітусився по тісному купе, як ранений звір, шукаючи рятунку. Але рятунку не було. По коридору пройшов кондуктор і чув з купе тихий стогін непереборної муки. Він прочинив двері в купе, щоб побачити, чи не занедужав добродій пасажир і чи не треба йому чого. Аргулин подивився на кондуктора божевільним поглядом і навіть не зрозумів, чого тому треба. А коли через півгодини кондуктор хотів на якійсь станції посадити в купе другого пасажира, Аргулина знайдено мертвим з простреленою головою… В тих самих числах газет, в яких запевне повинна була з’явитись звістка про сенсаційний процес з участю Аргулина як оборонця, з’явилася коротенька звістка про його таємничу, нерозгадану смерть.
1916 р.
Згуба
Задихаюсь… не стає мені повітря: як людина, слабуюча на сухоти, повними грудьми силкуюсь набрати повітря, але недужому організмові нема чим дихати і… і я задихаюсь. Нема чим дихати, нема чим жити! Значить, смерть? Так, — ще не знаю, як воно буде, але розумом, серцем, навіть усім тілом почуваю, знаю, що нема мені іншого рятунку, як отрута, кулька або шворка…
Не маю ніякої охоти розмірковувати, чому так сталося, бо ніщо вже не поверне мені повітря, сонця, ніщо не поверне мені життя. Тільки уперто пригадую собі усі подробиці несподіваного епізоду, що був початком мойого кінця, який стоїть вже десь близько і чекає на мене неситими холодними очима: догорає моя свічка, швидко-швидко погасне… Вічна темрява? Вічне каяття? Невгасима мука винного сумління? Хіба ж я знаю? І хіба ж мені не однаково? Найгірше можливе — краще того, що зараз. А проте, найкраще б вічна темрява, вічний спокій небуття…
До останніх днів в душі моїй панував спокій моєї правди… Так, була проституткою… Була проституткою: за гроші продавала своє тіло, продавала свою любов — і мала в душі спокій своєї правди, ні в чому сумління не винило мене, навіть була всією істотою впевнена, що коли прийдеться колись стати перед справедливим суддею, то він скаже: «Вона була вірною коханню» — і одпустить мені гріхи вільні і невільні… За гроші, кажу, продавала свою любов і своє тіло… Коли б без грошей можна мати усе те, що потрібно для краси і радості життя, я б не брала грошей; як щедре сонце, я б дарувала своє кохання, з тим красним марнотратством розкривала таємниці кохання, з яким дарують зерна пташкам, що не сіють, не жнуть і не збирають збіжниці…
Скінчила гімназію, вчилась на курсах. І курси б скінчила легше за багатьох з товаришок, що сушать мозок і тіло нелюбою наукою через те, що «так треба», так вважається за гарне…
Могла б, діставши диплом, працювати на тій прославленій ниві народній, себто лаятись з попом, навчати дітей грамоті, мати діло з темним хліборобом… і вмирати од нудоти в якомусь закутку, звідки три дні скачи — не доскачеш до справжнього життя, до того життя, яке, впевнено вірю, призначено людині… Могла б і, не піклуючись про диплом, йти іншим шляхом, теж досить звичайним: вистачило б і у мене сили принести офіру «за други своя». Але в душі моїй повстав великий бунт — бунт проти всякої звичайної кар’єри, бунт проти того, щоби йти готовими шляхами, йти через те, що «так треба», так вважається за гарне. Почула владну потребу знайти свій шлях…
Огидло мені все навкруги, огидла загальна брехня, що неподільно панує на всіх шляхах бідного, пригніченого, нудного життя людини. Громадські ідеали чесної праці, ідеали невпинного поступу втратили всяку владу наді мною.
Оглядала пильним оком історію людськості, бачила вічну боротьбу — не бачила перемоги, побіди не бачила. Пособляти ближньому? Чого варта моя слаба запомога тим, кому пособити можу: краплина добра, що сотворю комусь, потоне у морі пануючого зла… Працювати на далекого? Скільки тієї праці несла віками людськість, несе й нестиме, а де ж плід великих офір, великої жертвенності? «Род человеческий дик и бесплоден, не будет, не будет свободен!» Проте й не почуваю ніякої любові ані до ближнього, ані до далекого. Велика брехня у всякої жертвенності! Для себе жити мусить людина, бо її ж життя не кількаразове. Хочу щастя, краси і радості життя, не хочу зректись їх ні для тієї краплини добра, що можу створити ближньому, ні для того, щоб стати гноєм для щастя майбутнього. Для себе жити хочу!
Такий був у мене настрій душевний.
Яскравих барв, музики, квіток, кохання! Ось чого прагнула молода душа. Коли надворі холод і мряка, а дрібний дощ стукає у шибки, хотілось мати у хаті безліч квіток: розкішні троянди, ніжні конвалії і усі ті, аромат яких кружить голову… Хотілось прибрати свою хату м’якими килимами з фантастичними візерунками, що притумлюють згуки кроків, старими гравюрами, що будять в душі спомини давноминулих віків. Любила у темній хаті затопити коминок і лягти біля нього на килимі, підложивши руки під голову, — годинами марити з отвертими очима. Про що? — Хіба я знаю. Вабило, гарно прибравшись, увійти в білу розкішну залу ресторану: гримить весела, легка, гостра музика, електричний блиск засліплює очі, тисячі поглядів, що з зачаруванням втуплені в тебе, кружляють голову… Ллється іскристе вино, буяє радість життя. Не вабило те кохання, що — «Полюбят кого, сейчас же наложат тяжелые цепи».
Необмежена воля — найвищий екстаз…
Що б сказала тим, що закинуть мені розпустою і кинуть каменем важкого осуду? Хіба в літах, коли кращою їжею є манна каша, зрозуміють великую правду Афродіти: