Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва, стр. 65

— І ти зростеш у службі, аж шкіра буде пукати від того росту. Але ти, Семене, не балакай, але збирайси дєдеві нести обід. Він десь такий голодний, що му си очі за тобов продивили.

— Я мусю дєдеву палицу брати, аби від псів обгонитиси.

— А як загубиш, та й буде дєдя нас обоє бити. Та не йди простоволосий, але озми хоть дєдів капелюх.

— Тот капелюх лиш на очі паде, що не видко дороги.

— Вімий збанок та й сип борщу.

— Ви мене не вчіть кілько, бо я знаю.

— Семенку, а дивиси, аби ті пси не покусали…

Дріботів ногами по грубій верстві пороху і лишав за собою маленькі сліди, як білі квіти.

— Фіть, заки я зайду, то це сонце мене порєдно спарить. Але я собі заберу волося так, як жовнір, та й буде мені ліпше йти.

Поклав обід на дорогу і збирав волосся на верх голови, аби приложити його капелюхом і виглядати, як обстрижений жовнір. Очі сміялися, підскочив і покотився дальше. Та волосся з-під широкого капелюха зсунулося на потилицю.

— Це пустий капелюх, най-но як я си найму, та я тогди собі капелюшок…

Лише облизався. Пройшовши шмат дороги, він знов поставив обід на землю.

— Я змалюю собі велике колесо із шпицями.

Сів насеред дороги в порох і обводив довкола себе палицю, потім рисував проміні в колесі. Далі зірвався, перескочив поза обод і побіг дуже зрадуваний.

До кожних воріт закрадався, зазирав, чи нема на подвір’ю пса, і аж тоді борзенько перебігав. З одного обістя вибіг пес і пустився за ним. Семенко співорив, зверещав і сів з обідом. Палиця також впала на дорогу. Довгенько скулений сидів, чекав пса, аби кусав. Потім зважився подивити і побачив над собою чорного пса, що спокійно стояв коло нього.

— На, на, ціган, на кулеші, але не кусай, бо болить дуже, та й штроф твій ґазда буде платити. То він тобі ноги поломить за той штроф.

Щипав з платка кулеші, метав псові по куснику і сміявся, що він на воздусі хапає. Пес мав отворену морду, і він собі рот отворив.

— А ти чий, шибенику, що пси по дорогах годуєш, а в поле що понесеш?

І якась жінка гупнула його в шию.

— А-як, ви ще бийте, як пес хотів мене роздерти!

— А ти чий, такий чемний?

— Я Івана Петрового, але мама мали дитину та й слабі, а я мусю нести обід, а мене пси кусають, а ви ще б’єте…

— Ой, яке я тебе била… Куди ж ти несеш їсти?

— Дєдеві несу на лан коло ставу.

— Іди зо мнов, бідо, бо я також несу туди обід. Пішли разом.

— А хто обід варив?

— Мама варила, бо я ще не вмію, а Марія і Катерина ще менші від мене.

— Та не слаба мама?

— Чому не слабі, так си кочєють по землі, так стогнуть, що аж! Але я за них робю…

— Ото ти робітник!

— Ви не знаєте та й говорите пусте. Ану запитайтеси мами, який я розумний! Я оченаш знаю цілий…

Жінка засміялася, а Семенко здвигнув плечима і замовк. За ним біг пес, а він нібито кидав йому кулеші і загулював іти за собою.

Три дні опісля.

Посеред хати сидів Семенко і сестри і корито з маленькою дитиною стояло. Коло них миска з зеленими, накришеними огірками і хліб. На постелі лежала їх мама, обложена зеленими вербовими галузками. Над нею сипів рій мух.

— Понаїдайтеси та й тихо сидіть, бо я понесу дитину до Василихи, аби поплекала. Дєдя казали, аби нести рано, в полуднє і надвечір, а увечір вони самі вже прийдуть.

— Семенку, не переломи дитину.

— Я гадав, що ви спали. Дєдя казали давати вам студеної води і булку їсти. Марія така чемна, то вона тоту булку уфатила і вкусила вже раз. Але я набив та й відоймив. Мете їсти?

— Не хочу.

— Дєдя зсукали ще свічку та й казали, що якби-сте умирали, аби вам дати у руки і засвітити. Коли я не знаю, коли давати?..

Мама подивилася великими, блискучими очима на сина. Безодня смутку, увесь жаль і безсильний страх зійшлися разом в очах і разом сплодили дві білі сльози. Вони викотилися на повіки і замерзли.

— Дєдя рано в хоромах також плакали, так головов до одвірка лупили! Заплакані взєли косу та й пішли.

Взяв дитину та й вийшов.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

— Семенку, аби-с не давав Катрусю, і Марійку, і Василька бити мачусі. Чуєш? Бо мачуха буде вас бити, від їди відганяті і білих сорочок не давати.

— Я не дам та й дєдеві буду казати.

— Не поможе нічо, синку мій наймиліший, дитинко моя найзолотіша! Як віростеш, аби-сте си межи собов дуже любили, дуже, дуже! Аби-с помагав їм, аби-с не давав кривдити.

— Як я буду служити та й буду дужий, то я їх не дам, я буду до них щонеділі приходити.

— Семенку, аби-с просив дєдю, що мама наказувала, аби вас любив…

— Їжте булку.

— Співай дитині, най не плаче.

Семенко хитав дитину, але співати не вмів. А мама обтерла долонею сухі губи і заспівала.

У слабім, уриванім голосі виливалася її душа і потихоньки спадала між діти і цілувала їх по головах. Слова тихі, невиразні говорили, що кленові листочки розвіялися по пустім полю, і ніхто їх позбирати не годен, і ніколи вони не зазеленіють. Пісня намагалася вийти з хати і полетіти в пусте поле за листочками…

1901 р.

Гріх

Вдова Марта давно хора, хоче вмирати, бо закликала до себе свої дві сестри і приятельки. Гості посідали на лаву коло постелі і під вікнами, а Марта з подушок каже:

— Не набула-м си на цім світі, не натішила-м си, а нагрішила-м… Дохтор каже, що кожда моя година дарована, та тому вібачєйте, що-м вас закликала від роботи.

Відкинула від рота жмут сивого волосся, роззявила білі губи, аби надихатися.

— Смерть, сестри, болюча, а моя смерть проклєта буде навіки межи людьми. Гріх маємо такий, що ні мій чоловік не годен був вітримати, ані я, жилава баба, не годна-м го донести до краю…

Роззявила рот і пальцями хльопала з миски води в нього, аби могти своє сказати.

— Знаєте, що-м кликала ксьондза вже кілька раз, аби сповідатиси, та й сповідала-м си, але правди-м не сказала, відай, тому, що шелестить на нім риза, або тому, що дуже дивитьси в очі, або тому, що язик не повертаєси… Сказати другому свій гріх, людський гріх, такий гріх, що всі люди ним грішні, але аби мій сказати, то треба зуби розважити червоними кліщами, аби палахкотіли, як ладан на різдво…

Її сестра, Марія, підоймила голову з подушок та заспокоювала, приятельки поспирали руки на коліна і пігнулися.

— То вже вам буду сповідатиси, бо видите, яка-м суха, то в найбільше деревище не влізуси, і таке гірке тіло земля не годна пролигнути… Хлоп все від баби слабший, бо мій чоловік лиш рік вітримав, а я вже роки. Ми мали спільний гріх, та він по році лишив мене саму, аби-м го двигала без него, а то й моя пайка така тєжка, що залізо під нев пішло би в порох…

— Ми обоє спалили село, знаєте. В саме полуднє пішло кровйов попід небо, кров заслонила ясне сонце. Нашої хати якось не доцєгнуло. Він, аби не кричіти, сипав порох у рот з землі, але зойк з серця роздував порох з рота, то він сів коло коновки з водов та й тримав заєдно повний рот води, а потім викидало з него воду, а він знов пив, аби не кричіти… Село курилоси, почорніло, чорні люди голосили, а він сидів коло води добу, чорний, мокрий, склонивси та й заснув в болоті. Хотіла-м го стєгнути на сухе, та як ні вдарив коновков, то й я лєгла в болото коло него, так си належало.

Всі жінки посхоплювалися з лав, гляділи на Марту здурілими очима, стояли, як з дуба витесані. Сестра не втримала голови, пустила. А хора носила долонею воду з миски в рот та не доносила. Розливала по пазухах.

— То ви лиш від цеї мови ніби дураєте, що-сте тверді мужики, а як таку сповідь перед чужим ксьондзом тримати… А хоть би-сте про мене і зараз всіма дорогами по селу порозбігалиси, то я вже не боюси, а хоть дзвоніть на гвалт в дзвони, то я також не боюси, хоть ні тєгніть всіма дорогами по грудді та закопайте розтрєсені кісточки по нечистих місцях селом, то вже я легшу муку буду мати, як тепер. Цес гріх я вже двигати не годна… Маріє, душуси, підопри голову, най докінчу сповідь, чи пече ца голова, як смола в руки.