Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва, стр. 211

1954—1955 рр.

Леонід Первомайський (Ілля Гуревич)

17 травня 1908 — 9 грудня 1973

Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва - i_020.jpg

Леонідові Первомайському пощастило: він по лезу бритви пройшов безліч небезпек українського XX століття і помер у ранзі лауреата Сталінської премії (втім, на той час годилося вже писати: Державної премії СРСР), кавалера бойових орденів Червоного Прапора і Вітчизняної Війни 1-го ступеня. І водночас йому не пощастило: відсутність тернового вінця жертви репресій знівелювало інтерес до творів письменника в сучасній Україні…

Ілля Шльомович Гуревич народився в Костянтинограді (тепер — Красноград) на Харківщині. Як підкреслювали в радянські часи — «в родині кустаря-палітурника». Друкуватися почав у 1924-му як прозаїк. «Перші твори присвячено значною мірою відображенню єврейського містечка, містечкової бідноти, розпаду старого побуту після революції. Герої творів Первомайського знаходять свою «землю обітовану» в соціалістичному будівництві, в радісній праці на заводах, колгоспних полях». Така оцінка московської «Литературной энциклопедии» (1934) загалом недалека від дійсності. На той час 26-річний комсомольський прозаїк, поет і драматург, побувавши членом «Молодняку», «Плугу» і ВУСППу, встиг видати… зібрання творів у 5 томах.

Переломними для еволюції Первомайського стали, очевидно, трагічні тридцяті-сорокові. Він пережив репресії, пройшов війну як військовий кореспондент. За поезію того часу отримав уже згадувану Сталінську премію (1946). І майже відразу ж потому перетворився (разом з іншим відомим українським поетом єврейського походження, Савою Голованівським) на об’єкт жорстоких цькувань під час кампанії боротьби з «безрідними космополітами».

Первомайського не вбили, як Міхоелса. Не розстріляли, як Квітка і Гофштейшна. Але жах пережитого залишився з ним до кінця. Його пізня поезія й проза — мудрі і людяні. «Позначені глибоким психологізмом» — як писала уже остання УРЕ з приводу роману «Дикий мед» (1963). Його роздуми поета й перекладача — щирі й відверті (промовистий штрих: не сприйнявши мовного експериментаторства Миколи Лукаша, Первомайський на десять років затримав публікацію своєї негативної рецензії, аби вона не зашкодила друкові Лукашевого «Фауста»).

У репрезентативній чотиритомній антології української літератури XX століття «Українське слово» (1994) про Леоніда Первомайського немає жодної згадки. Що є очевидною несправедливістю. А може, й свідченням того, що тексти письменника ще очікують на своє нове прочитання.

© Максим Стріха, літературознавець, перекладач (Київ)

Шенбрунн

В кінці травня я оглядав Шенбруннський палац, кімнату, в якій спав Наполеон і жив імператор Франц-Йосиф, акуратно підстрижений парк і велику оранжерею, де старі пальми стояли у величезних діжках серед уламків скла, наче обгорнуті повстю… Мене тягло додому з цього великого сумного міста, повного руїн і сонця, голодних дівчат і переодягнених нацистів. Я побував уже біля могили Штрауса і в останній квартирі Бетховена, постояв біля нерухомого чортового колеса в Пратері і обійшов довкола того, схожого на фортецю, будинку в Флорідсдорфі, в якому шуцбундівці мужньо одбивалися під час трагічного свого повстання, — а дозвіл включати мотор і рушати додому все ще не приходив… Доводилось заповнювати дні блуканням по напівпорожніх вулицях, читати емігрантські книжки або ходити на денні вистави, які влаштовували зголоднілі артисти у випадково вцілілих театрах або ж на паркових естрадах.

В Шенбрунн я потрапив випадково. Знайомий журналіст, презирливо подивившись на мене згори вниз, сказав, що треба бути некультурним варваром, щоб, маючи машину і стільки вільного часу, не поцікавитись таким визначним пам’ятником історичного минулого. Він навіть позеленів од злості, і я пообіцяв йому неодмінно відвідати Шенбрунн, щоб не бути варваром і невігласом.

Проте ні спочивальня Наполеона, ні дерев’яна сіра ротонда в акуратно підстриженому парку не справили на мене великого враження. Я чесно й уважно слухав пояснення якогось добровільного гіда, а сам собі думав про двох молодих японських акробаток, котрих бачив кілька днів тому на естраді в якомусь парку. Здавалося, що дівчата не мали кісток, так легко й спритно вони складалися, наче кишеньковий ножик, вивертали руки й ноги проти суглобів і просовували голову між ногами, стоячи спиною до глядачів… Глядачі захоплено аплодували, дівчата ніяково вклонялися на всі боки і бігли за куліси, де їх чекала спокійна немолода австрійська німкеня — їхня мати. Вона не марнувала часу, оберігаючи своїх японських дочок од настирливих зазіхань молодих офіцерів. На колінах у неї лежало якесь в’язання, в руках поблискували тонкі довгі спиці. З термоса в жовтий пластмасовий келишок наливала вона сурогатної кави, і дівчата випивали її по черзі, заїдаючи маленькими шматками темного хліба. Вони важко дихали і боязко озиралися, але мати трималася спокійно і була велична в своєму спокої, як бронзова Марія-Терезія, що сидить, оточена своїми фаворитами і генералами, на високому п’єдесталі в неприбраному сквері проти Історичного музею…

Потім вони йшли додому — мати всередині, дочки — взявши її під руки і притиснувшись до неї, мов курчата до квочки. Вони чесно заробили свою сурогатну каву і шматочок темного, схожого на землю хліба, ніхто не зачепив їх, старий японський акробат з переламаними ногами чекав їх на Маріагільферштрасе в кріслі на колесах, маленький, сивий, з чорними блискучими очима, закоханий у свою білу дружину і гумових дочок…

Я вийшов з шенбруннського парку. Сонце гріло зовсім як влітку, газон на великій площі проти палацу зеленів і був щасливий своїм зеленим щастям. На ослонах ніхто не сидів, ніщо не порушувало тиші. Часом до палацу під’їздила машина, з неї мовчки виходили офіцери і, нерішуче потупцявши на місці, рушали в ворота парку. Їм важко було входити в роль туристів після всього, що вони пережили кілька днів тому в боях на вулицях цього спокійного і печального міста.

Мені хотілося дивитися на зелений газон. Я підійшов до ослона і помітив па ньому старого чоловіка в старомодному сюртуці і старому капелюсі. Він сидів у напруженій позі, не прихиляючись до спинки ослона, з заплющеними очима, поклавши худорляві руки на пожовтілий набалдашник старої горіхової палиці… Я сів біля нього. Він не розплющив очей.

Можна було пересісти на інший ослін, але я залишився. Старий сидів непорушно, з-під капелюха на вуха й на потилицю падали синювато-сиві пасомця тонкого волосся, щоки також вкривала, наче риб'ячою лускою, неголена сивина, од горбатого тонкого носа до губів тяглися дві глибокі борозни, дрібні глибокі зморшки сіткою лежали навколо очей, прикритих фіолетовими тонкими повіками… Щось блиснуло і пропливло борознами по обличчю старого. Старий голосно схлипнув, як дитина, голова його похилилась, але він знову підвів її, не розплющуючи очей, наче не хотів бачити тієї зеленої трави, що лежала біля наших ніг в теплі і світлі щедрого травневого сонця.

Я навмисне гучно клацнув кришкою свого алюмінієвого портсигара. Старий здивувався, побачивши мене.

— Закуріть, — сказав я. — Ви курите?

Мовчки тонкими, наче старим пергаментом обтягнутими, довгими пальцями він узяв австрійську сигарету і почекав, поки я викресав вогню з австрійської запальнички.

— Не плачте, все вже минуло.

Старий жадібно ковтав важкий дим дешевої сигарети і мовчав. Йому було багато літ, важко сказати скільки, але він тримався рівно, як на свій вік. Сюртук його, і смугасті штани, і черевики давно вже одслужили своє, але були чисті, як і сорочка з старовинним гутаперчевим комірцем, що стискав зморшкувату старечу шию… Тільки чорному галстуку метеликом уже не можна було вернути давньої свіжості. Охайна бідність не могла б знайти кращого втілення. Сльози вже висохли в борознах на обличчі старого.