Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва, стр. 180

«Він шукав Україну в Європі».

Мало того: він її там знайшов.

Бодай тому, що не мав іншої ради.

Бодай тому, що ніде інде її вже не було — принаймні для нього…

Було — інше.

Була культура. Європейська культура, глибоко органічна для нащадка шляхетного українського роду Юрія Косача. Усмоктана з молоком матері точнісінько так само, як і власна усвідомлено горда українськість. «Щоб не плакать, я сміялась», — надарма саме так написала свого часу його, Косачева, тітка…

Поєдналося це все в ньому по-бароковому химерно. Інакше не могло й бути! Адже український прояв європейської культури, український розквіт європейської культури, українська вершина європейської культури — це і є бароко.

І в цій культурі він чувся, як у раю. Навіть коли довкола було пекло…

Тим паче, коли довкола було пекло!

Бо що йому все те, що довкола — насправді ж бо він не там, насправді ж він — ось, погляньте! — заходить до розкішної зали, щедро й химерно освітленої канделябрами, і церемонно розкланявшись із давніми й хорошими знайомцями, заводить із ними прецікаві розмови про тонкощі дипломатії, про філософські віяння, про прем’єру нової симфонії знаменитого композитора, про життя справжнє, насичене й наснажене, а зовсім не довколишнє… І ось господар, неодмінно мудрий і неодмінно посвячений у всі можливі тонкощі й тайнощі, раптом немов прокидається з довгого розмислу і заводить отієї «України в Європі», від котрої щему душевного стільки ж, як і щастя духовного:

І гість — той самий знаменитий композитор (трохи, щоправда, глухуватий) — пізнає «Україну в Європі» з його голосу, і чує її мов напливами, то голосніше, то тихше, то знову голосніше накочує…

І він, Косач, спілкується з ними. Стає ними. Він творить із ними свої дивовижні барокові слова, котрих не існує в жодній мові світу, крім його, Косачевої, мови. Він щедро оздоблює ці слова барвистою бароковою пунктуацією… Саме так твориться Україна в Європі!

…«Він шукав Україну в Європі», — сказав про Юрія Косача Юрій Шевельов.

Він знайшов Україну в Європі.

І тепер ми точно знаємо, що вона там є.

І колись, може, навіть із нею зустрінемося…

© Іван Андрусяк, поет (Київ)

Вечір у Розумовського

Провесна року, що почався у Відні під знаком Керубінієвих «Анакреонтів», кепських паперових грошей і урядових богослужб за спокій душ короля Людовика й Марії Антуанети, була мжичиста й вітряна. Криги на Дунаю давно пішли, у парках Шенбруну й садах Монтекукулів несміливо показалися зелені бруньки, а проте чорногузи, вірні свому святому Йосифу, мерзли на луках за Пратером. Берлінський гість, винахідник Яків Деґен, мусив відложити свої покази летючих бальонів з уваги на негіддя, про що оповіщали «Тижневі надзвичайні і звичайні вісті» разом із згадкою про нову оперу абата Фоглєра «Somari», написану нарочито для бурґтеатру, та про наділення орденом Золотого Руна ґрафа Стадіона. Модні чепуруни боялися вдягати на мжичку останню паризьку новинку, презентовану Лікурґом кафе Фраскаті Тієррі, — високі капелюхи, звані циліндрами.

В один із мжичастих вечорів тієї провесни, 21 марта 1804 року, по Ліндштрассе вгору йшов непоказний чоловік. Непоказний, бо темний, трохи зношений сурдут і капелюх, злегка насунений на голову, нічим не вирізняли його в юрбі, що, незважаючи на сльоту й вітер, не спішила до господ, а вешталася по вулиці. Вона розглядала карети й берліни, значені коронами й гербами, які з ліхтарями й величавими велетнями-льокаями на приступках їхали шпарко, одна за одною. Добрі коні порскали од вогкости, брязчали сріблом збруї й гулко цокали підковами по бруку. Бризки грязюки, вилітаючи з-під коліс, потрапляли на одію [105] й щоки роззявам, що силкувалися відрізнити арденів [106] князя Ліхновського від арабів [107] ґрафа Естергазі, карабаса принцеси Фефе Пальмі від лянда ґрафині Красінської. Та даремно було б шукати в очах юрби тих зловійних і зловорожих огників, що, не так давно ще, були роздмухані в заграви під Бастилією й Тюїльрі. Очі віденських гапіїв були сумирні, добрячі й зовсім не зловорожі.

Чоловік у темному сурдуті презирливо оминав їх, а коли йому надокучило штовхатися в натовпі, перейшов на другий бік, де не було так глітно [108].

— …Дурниці, страшні дурниці… глупе місто… темні люди… фабриканти цукрової води… доки віденці мають вуршти [109] й пиво, ніколи не будуть бунтувати… тиша, благовійна тиша його апостольської величности… — міг почути кожний, хто прислухався б, бо чоловік говорив про себе не дуже стиха, йшов не занадто швидко, ані не спроквола, стукав кийком із срібною головкою й не звертав жодної уваги на карети, ані на форайтрів, що за доброю, давньою модою гукали «gare!» [110]

Нараз біля ліхтарні, що сліпала жовтим оком наоливленого ґноту, його перестрів чорнявий чоловічок, обвантажений шкуратяними торбами й чересами [111].

— Пане раднику, з вашого дозволу, — вийняв він люльку з рота — штихи, мідерити [112] в великім виборі, прецизійної [113] роботи, кращих мистців…

Невідомо чому мандрівному крамареві дереворитів [114] упало на думку спинити якраз цю людину, ще й назвати її радником. Ані в одягу, ні в обличчі не було в нього грошовитої статочности й бажання прикрасити шановні стіни свого дому образами. Проте чоловік у темному сурдуті спинився й спочатку не збагнув, чого від нього хочуть. Крамар, імовірно, був моравець або венеціянин, говорив із кепськими наголосами, а його покупець — приглухуватий. Взявши свою паличку під паху, він висунув трохи нижню губу й короткими, волохатими пальцями перебирав образи до вбогого світла ліхтарні. Крамар збив капелюха на чорні, мов смола, кучері й оглядав пана бистрими, як розпечені вуглики, оченятами. А оглядати було що. Пан у темному сурдуті, з жовтими ґудзиками справді був предивний. Рожева косинка, недбало зав'язана, закривала комір сорочки. Оксамитний сурдут брунатного кольору був скроєний достоту зле, трохи завузький, як на кремезнаву, похилу постать його власника. «Який злющий пан», — подумав крамар. В обличчі крилося щось звіряче, потворне, але притягаюче. Було й добре, й жаске.

Лев, справжній лев. Широкий приплащений ніс, різкі уста, зморшки на підборідді, важкі щелепи, щоки, зриті віспою. Бронзова левова паща, сердита й розлючена левова голова. Крамар не бачив ніколи такої дивної людини. Він і не радий був, що її зачепив. Але не мав сили рушитися. Люлька погасла. Хотілося стояти й дивитися без кінця, хотілося мимохіть зняти шапку й ловити кожне дригнення брів, кожний блиск глибоко схованих очей. Було в тім щось несамовите, й крамар чув, як мурашва поповзла йому від п'ят. Коли б цей пан сказав йому йти за собою в безвість, ішов би й не задумувався. Але той стояв усе ще, закопиливши губу, й презирливо перекидав образки: там були віденські й зальцбурзькі перспективи, краєвиди з луками, водопадами, руїнами, кілька мідеритів принца Євгена, цісаря Лєопольда, бій під Льойтен, під Гогенфрідберґом, турецька облога Відня, здобуття Білгороду…

— Ні, — промовив пан, — для мене тут нема нічого…