Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва, стр. 166

— Цим разом вам вдалося переконати мене, докторе. Ось вам моя рука: завтра їду з вами до тих там…

Ігорів нахилився і поцілував руку, яку вона йому подала.

Марта встала з фотеля, наче виросла.

— А тепер, панство, хочу розваги!

У відповідь хтось заграв на фортепіано.

— Ох, тільки не танці! Я ж і так ледве ноги пересуваю… Завтра знову мене чекає подорож… Що це? Не знаєте вже нічого іншого, крім танців? Постривайте… Придумайте щось… до ранку ще так далеко… Панство, пригадаймо собі старі часи й забавимося у… фанти. Давайте завернемо час на десять літ назад. Пане докторе, ви збираєте фанти.

Ігорів став на середині. Перед ним півколом посідали сімнадцять мужчин і жінок, що хотіли завернути час на десять літ.

— Приходжу до корчми й жадаю вина. Ага, «вино»! Панно Іро, фант.

— Приходжу до корчми…

— Приходжу до корчми й жадаю пампушки… Пані Марто, фант!

— Що ж я вам дам за себе? Шпильок до волосся не ношу, пояска при сукні не маю… Хіба дам вам перстень… Прошу лише обережно, бо перстень цей вам не пам’ятка якась, а майно.

Фантів назбирали повний капелюх Ігорева. Тепер приходить черга на викуп фантів. В залі робиться гаряче. Хтось навстіж відчинив вікно в сад. Відчиненими вікнами напливають наче старі часи до зали…

Дорослі жінки, як підлітки, зі сміхом та вереском ухиляються від програних поцілунків. Мужчини, уклоняючись дамам, виконують глибокі, до сміху церемонні рухи. Зовсім так, як колись. Пригадуються старі, забуті товариські фрази…

Давні знайомі пригадують свої імена й починають звертатися по імені. Старі часи!

Нараз Марта гукає:

— Де мій фант? Що з моїм фантом?

Ігорів сягає рукою до капелюха. Персня немає. Ігорів сміється:

— Ваш фант хтось викрав, Мартусю. Мусите згодитися на викуп, який він сам призначить.

Сміх облітає всю залу:

— Викуп мусить бути гідний заставу!

Марта стоїть посередині веселого гурту. Марта не сміється:

— Панове, заявляю прилюдно, що я готова на всяку ціну. Прошу — перстень на стіл!

Всі здивовані рішучим тоном Марти. Тон цей нітрохи не пасує до загального настрою забави. Ніхто не зголошується на обіцяну нагороду. Ігорів ще раз повторює слова Марти. Нема того, що викрав перстень. Марта стоїть нерухомо посеред веселого гурта. Жде. Видно, як ледве опановує себе. Врешті каже:

— Панове, жарт триває задовго. Прошу, я відвернусь до стіни.

В залі починає втихати. Чути вигуки: «Що за непристойні жарти! Перстень на стіл!»

Марта обертається до Ігорева:

— Капелюх стояв так близько до вас, пане докторе… Як могли ви не помітити чужої руки біля нього?

Ігорів закусує тільки спідню губу й не відповідає Марті. Та коли забирає слово, його голос хрипкий, аж страшний:

— Панство, тому, що перстень був під моєю опікою і пропав… а я не хочу образити ревізією в їх домі шановних господарів… пропоную погасити на дві хвилини світло… а той, хто дозволив собі цей несмачний жарт… нехай підкине перстень тут, на оцей стіл… На всякий випадок прошу ходити під час цих двох хвилин… щоб було гамірно.

Світло погасло. Тиша. Ніхто не рухається. Не чути нічиїх кроків у напрямі стола.

Після двох хвилин знову світло.

Марта скрикує:

— Нема персня!

У залі стає неприємно тихо. Тихше, як за ті дві хвилини темряви. І Марта знову говорить, її голос скидається тепер на здушений плач.

— Я прошу того, хто дозволив собі в той спосіб пожартувати, надіслати мені перстень поштою-експресом. Жду завтра до десятої рано.

Кивнула господарям «на добраніч», взяла з фотеля свою шаль і, не оглядаючись ні на кого, вийшла із зали.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

У хаті, хоч зоріло, спустила штори на вікна, засвітила лампу й сіла писати.

«Перстень перед десятою вручено мені. На вашу особу не мала я найменшого підозріння.

Марта Сидоренко»

Коли написала сімнадцять карток і заадресувала сімнадцять конвертів, вийняла з-за пазухи перстень, замкнула його до шкатулки й почала стелити собі постіль.

Ранком перед десятою збудив Марту нетерпеливий голос електричного дзвінка. Накинувши на себе в поспіху шаль, пішла Марта відчиняти ранньому гостеві: Оксана Перегірська, приятелька й господиня вчорашньої вечірки.

— Ради Бога, скажи, Марто… Дістала вже перстень?.. Ми з чоловіком до ранку очей не стулили… така неприємність у нашім домі!..

Марта спокійно взяла Оксану за лікоть:

— Але ж так… Вже година, як приніс мені його посланець… Прошу, Сянко, заходь досередини… Я оце саме скінчила писати повідомлення до вас всіх про це…

Оксана Перегірська нахилилася над горою заадресованих конвертів.

— О, навіть до нас є повідомлення!.. Чекай, Марто, я не бачу повідомлення на адресу Ігорева… адже справа ця може найбільше його обходити…

Марта з навмисне зле удаваним здивуванням:

— Доктор Ігорів? Ах, я забула, зовсім забула й його повідомити про те що перстень вже повернено мені.

— Ну будь здорова, Марто.

— Па.

Ще того самого дня всі учасники вечірки знали про те, що доктор Ігорів не дістав запевнення, що на його особу не було найменшого підозріння.

1935 р.

В. Домонтович (Віктор Петров)

10 жовтня 1894 — 8 червня 1969

Ця людина мала щонайменше три імені. Художню прозу підписувала «В. Домонтович», філософські есеї — «Віктор Бер». Під науковими розвідками — літературознавчими, етнографічними, археологічними — ставила власне прізвище: Віктор Петров.

Народжений у Катеринославі, Петров був одним із небагатьох суто «міських» українських письменників — навіть з походження. Навчання в Київському університеті (1913—1918) звело його з майбутніми неокласиками — Филиповичем, Зеровим, Рильським. Як учень академіка Лободи він з 1927 року перебрав керівництво Етнографічною комісією ВУАН. Під час погрому 1930-х мусив публічно каятися — але долі більшості колег-неокласиків уникнув. У війну — редагував журнал «Український засів» в окупованому Харкові. По війні викладав у мюнхенських Українському вільному університеті та Богословській академії. Написав приголомшливу за силою книгу' «Українські культурні діячі — жертви більшовицького терору». Був одним із найяскравіших діячів Мистецького українського руху (МУР).

У 1949 році загадково зник — і частина еміграції вважала: Петрова вбили бандерівці. Однак згодом його ім’я промайнуло у виданому в Москві покажчику археологів СРСР. Останні роки Петров прожив у Києві. Взяв участь у підготовці «Вибраного» Миколи Зерова (1966) і одружився з удовою Зерова Софією (трагічний і зворушливий роман із цією жінкою тривав від кінця 1920-х). Був нагороджений військовим орденом і похований з почестями на Лук’янівському кладовищі. В чому полягала місія Петрова як радянського розвідника — досі невідомо.

Літературний дебют письменника — роман «Дівчинка з ведмедиком» — датовано 1928 роком. Далі з’явилися «Аліна і Костомаров» (1929) і «Романи Куліша» (1930). Потім — тривале мовчання. Романи «Без ґрунту» і «Доктор Серафікус», численні блискучі есеї та оповідання, спогади про неокласиків «Болотяна Лукроза» — надруковані вже у війну, або по війні. І до читача в Україні прийшли, відтак, зі спізненням у майже п’ять десятиліть.

Соломія Павличко колись написала: «Петров залишається загадкою, ребусом, своєрідним сфінксом чи навіть Мефістофелем української культури. Те ж саме можна сказати про Домонтовича — його літературну креатуру. Мало не кожний Домонтовичів рядок містить парадокс, виклик, провокацію». І це — правда. Як правда й те, що маємо в особі Домонтовича одного з найбільших письменників-модерністів, після якого писати «як Мирний і Нечуй» було вже неможливо.

© Максим Стріха, літературознавець, перекладач (Київ)