Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва, стр. 155

Степ зустрічає низькими поклонами пашні вітер, а він проходить полями — теплий, ніжний, смикає за вуса горду пшеницю, моргає до вівса й довго, довго цілує кучеряві голови гречок — п’є меди степові.

Я киваю йому головою своє «не знаю», сам хочу думати про Киянчука, але якимсь напруженням волі встаю і зразу ж присідаю, бо на дорозі майорить під вітром червона хустка (я із свого лігва бачу тільки хустку); китиці, мов пучки калини, торкають колоски, вони кокетливо посміхаються до сонця, а вітер схоплюється у мене над головою маленьким вихром і танцює.

— Плювать мені тепер на Гострого! Іду назустріч, може, хоч пиріжка дасть, коли не з нашого села… Дезертирові все можна! Ачхи, кучерява! Ой, злякається… З неділею, куди йдеш?! — не сказав, тільки подумав: «Невже Уляна?»

Я од здивування підсунув на лоба картуз: «Що ж буде далі?»

Стояла переді мною справжня Уляна, а з нею стояла обора панська і шість волів у плузі — орали степ колись…

Степова дичка — запалена, засмажена, а очі — два жучки… Воду носила.

— Здрастуй! — і стала.

— Здорова будь, Уляно! — хотів посміхнутись і не міг: вона довго дивилась на мене, видно, думала, а коли її око впало на моє дране коліно, де спокійно лазила божа корівка, — соромливо засміялась, тільки губи якось по-дитячому затремтіли, на колосок покотилася непомітно сльоза… Сині очі питали мене:

«Хіба ти, Корнію, забув ясла коло чорного вола Зоряна?.. А коли цілував мої очі — на сміх показував через вибитий сучок зорю, казав: „Вони похожі на неї, правда, Улясю“»?

Я простяг руку, але не знав, з чого почати розмову, і якось по-дурному спитав її:

— Тебе, Уляно, тепер і не впізнать…

І тихо впало на дорогу її слово:

— Змінилася.

А далі я просто не пам’ятаю, що сталося: вона зайнялася, рвонулась до мене і глухо крикнула:

— Які вороги ми… Ні, Корнію, нам не так треба! Ходім сядемо.

Я сп’янів… Не знаю, що питав у неї і що казала вона мені, а тільки пам’ятаю, як буйно захвилювались жита, затремтів від радості льон і гарячий вітер припав грудьми до землі.

Колоски слухали:

— Ти й досі такий славний, Корнію… Хочеш цілувати? Цілуй, хай хоч один день буде наш!

І гладила рукою мій чуб, а його розчісували уже другий рік дощі, сніги і дике вовче дезертирське життя…

Вона засміялася:

— Хіба ти не знаєш  м о г о  Дзюби? То, Корнію, зуби чортові, а не Дзюби!

Я поклав голову її на коліна і слухав, бо це була загублена в житах моя доля:

— У мене так наче пісню хто спитав: «Тільки й мала мати три сина й три дочки…»

Я боявся сліз і п’яно запитував Уляну:

— Правда, тепер наливаються жита? А в нас, — скоро в бір підемо, — життя панське, а голод собачий — прийдеться грабить. День іде і смерті ждеш. Товаришів у вас багато?

— Ех, Корнію! Наливаються… Стій, скажений, не рви!

Я бачив на тонких поділках Уляни гарно вишиту мережку, на пазусі — кленове листя, і все кругом було п’яне, а червона хустка зайнялася й горіла степом од краю до краю!

— Улясю… Тепер мені нічого не страшно!

— Мила Улясю…

Шептали колоски, а вона соромливо підсмикала хвартух, кидала мені морелі і боязко, з тихою журбою, нагадувала:

— Піду до матері, це ж він поїхав до волості заложником, а тож нікуди не пускає…

Барю Уляну й у двадцятий раз, а може, востаннє, запитую кленове листя:

— І досі любиш?

Льон заморгав.

— Ой, безстиднику, хоч би не питав: «Любиш?» — перекривила й додала: — Проковтни морелю, а потім попрощаємось. — Тихо поцілувала, рвонула льону горстку, й очі були сині-сині, мов льон, а хустка гасла. — Прощай, Корнію!

Далі по-старому повела бровою, моргнула й засміялась.

— Наливаються жита… Більш не треба, прощай! — Поклонилася низько на шляху і покотилась зеленими вівсами у веселу Чорносливку до матері.

Дзінь… Дзвони, степе! Я довго лежу і слухаю, як дзвонить у такт дзвонів степу моє серце. Лізе божа корівка, беру її ніжно на руку й запитую: «Хочеш на коліна, до сонця?»

Можна. Так, берись лапками за штани, далі… дурна, падаєш. А я, по-твоєму, як держуся? Але ти не знаєш, ні, ти не знаєш, що я, Корній Дізік, п’яний сьогодні в житах, а? П’яні жита, розступіться! Плювать на смерть Гострого, я співать хочу, чуєш, степе?!

І горить переді мною ще й досі Гордина могила під сонцем, червона хустка Уляни і я — коли згадую своє дезертирське життя…

Питаєте про Матвія Киянчука? Розкажу, але не зараз, бо в житах загубилася моя доля, і мені хочеться плакати, мов дитині, або співати, як співають старі, коли згадують молодість, а я ще хочу співати!

1925 р.

Ірина Вільде (Дарина Макогон)

5 травня 1907 — 30 жовтня 1982

Справжнє ім’я Ірини Вільде (хоча що таке «справжнє ім’я» для письменника — те, що дали тобі батьки, чи те, під яким пишеш, а отже — живеш?) — Дарина Макогон, і народилася вона на Буковині, в сім’ї відомого поета Дмитра Макогона 5 травня 1907 року. У Станіславі здобула класичну гімназійну освіту — таку, що передбачала вивчення латини і кількох іноземних мов. Закінчила Львівський університет. Коли почала писати, взяла собі псевдонім «Вільде» — з німецької «дика, бурхлива», і похідне від Дарини ім’я Ірина. Вже у тридцяті роки XX століття Ірина Вільде ввійшла в літературу. То був час, коли довкола часопису «Назустріч» та його редактора Михайла Рудницького гуртувалися такі визначні постаті західноукраїнської літератури, як літературознавець Василь Сімович, поет і художник Святослав Гординський, поет Богдан-Ігор Антонич, прозаїк Юрій Косач.

Проза Вільде одразу привернула увагу своїм тонким психологізмом, тим, що пізніші дослідники назвуть «епікою почуттів». Пам’ять прозаїка — вражаюча річ: вона несе у собі огром деталей і схем. Але у випадку Вільде ці деталі стосуються не так зовнішніх ознак чи описів подій (хоча є і це), як, перш за все, переживань персонажів. У повістях про Дарку Попович («Метелики на шпильках», «Б’є восьма», «Повнолітні діти») Вільде показує нам світ дівчинки-підлітка, хоробро витворює жіночу версію «роману розвитку» — юна жінка у патріархальному світі. Важливе місце у творах Вільде посідає і тема національної свідомості, українства. Роман Ірини Вільде «Сестри Річинські», котрий вона писала більше ніж двадцять років, відзначено Шевченківською премією (1965). Але приєднання Західної України до Радянського Союзу означало неминучий прихід соцреалізму, особливо у жанрі роману, де навіть людські стосунки повинні були віднині демонструвати «ідейність» і визначеність. Хоча і у пізній прозі Ірина Вільде залишається уважною до переживань своїх героїнь, усе-таки дещо змінюється: замість проговореного — замовчане, замість українського — українське «радянське»…

Тим симптоматичнішою є її новелістика, зокрема, вміщені в антологію оповідання «Крадіж» (1935) та «Наші батьки розійшлися» (1937). У цьому вся Ірина Вільде — захоплива оповідь, ніжно виписані (розпис по шовку…) жіночі образи — продовження традицій Кобилянської, пластичність, мінливість настроїв героїнь, — і жодної фальшивої ноти.

© Оксана Луцишина, письменниця (США)

Наші батьки розійшлись

Стіною дому пнеться весело-гарячий дикун виноград. По голубому куполу неба ширяються якісь птахи. Між небом і землею стало важке, нерухоме повітря. (На Поділлі перед бурею бувають такі години). В притіненім покої лежить на отоманці мама. На кріслі біля неї надпита склянка води й папірець від порошку проти болі голови. (Універсальний цей засіб допомагає ще на зуби, застуду, ревматизм тощо).

У хаті тихо. Мусить бути тихо, коли мама має мігрень. У цій хаті майже щодня тихо, бо мама щодня… (краще не кінчати).