Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва, стр. 148

Подательниця цього — жінка розкаже все в подробицях…»

Села наші горять щоночі. Ніякий фільм не може вмістити всіх пожеж.

— Запалю! — кричить хтось ображений, і ніччю світить ворожа хата всій окрузі.

— Запалимо! — кажуть крутому голові КНС, що не тягне за куркулями, і горить цілу ніч головине господарство.

— Можна буде запалити! — вирішує хтось із кооперативу, що прокрався, і горить кооператив, замітаючи у вогні сліди.

Картина «Пожежа на селі» ставиться просто: темна, як атрамент, ніч перерізується вогненними стовпами. Щоб показати сполох, — знімають на півметрові фільму рухи церковного сторожа, що шарпає за вірьовку дзвона, самий дзвін, як розгойдується, і осторонь десь на фоні білої стіни — тінь пса, що широко й щиро виє. Як ще до цього додати пару рук, що хлюпають з відра водою, і роззявлені роти присутніх громадян — картина вийде вичерпуючою.

Серьога теж дивився на діло своїх рук. Він мимоволі посміхався солодко й кричав на добровільну пожежну команду.

Сільрада згоріла, як свічка. Серьогине обличчя плямкнуло губами перед уявленим «стаканчиком».

Ще було трохи зарано сміятись, бо ще звечора якась постать побувала в помешканні сільради й вийшла звідти, щось несучи.

Тепер поставимо ближче кінооператора, й хай він уважно крутить. Показувати, як ходить черговий десятський, стукає палицею по воротях; як беруть люди з собою по півфунта «городняка» і по двоє чисел селянської газети на розкурку, як поважно сходяться до зборні і швидко обкутують себе важким туманом, від якого не видно й облич вождів на стінах, — це все робити — нецікаве завдання.

Краще подивимось, як приїхав начволміліції й зайшов до зборні.

Збори ще не починались. Казали, що не зійшовся «кворум», казали, що голова ще обідає, але дійсна причина така: не прийшов будучий голова земкомісії — Петро Гундя.

Начміліції сів, приєднав до загального тютюнового диму й свій: «Село» — 25 шт. 10 коп. Але він зовсім потонув — «городняк» забив. Курили.

З’явився голова. Далі чекати було неможливо. Відчинили збори. Повістка денна: 1) Обрання нового голови земкомісії; 2) Справа пожежі сільради. Хто добавить? Хто змінить? Хто проти? Зібрання пішло серед джунглів тютюнового диму.

— Товариші! — почав голова сільради. — Наш старий голова земкомісії збожеволів. На його місце треба обрати нового голову. Я пропоную товариша Петра Гундю. Це треба зробити негайно, бо необхідно знову составлєніє списків на землю, ввиду погорєнія старих списків на пожежі. Я виставляю кандидатуру т. Петра Гунді. Хто хоче висловитись з цього приводу?

— Де він? Хай вийде!

— Його справи загримали в волості. Він зараз надійде.

— Да-ло-о-ой! Немає права! — кричали комнезамці.

— Товариш! — сказав тоді селькор Семко. — Прошу маленького слова.

— Товариші, я не сказився. З усіх боків, товариші, тягнуться до нашої комнезамської землі руки. Товариші, одрубаємо ці гнусні руки! Мене чорна гідра контрреволюції думала забити, думала задушити за глотку пролетарське незаможницьке серце, — аби я замовчав навіки й не розказував світові про те, що в нашому селі діється. Дорогі товариші! Я звертаюсь до вас — рубаймо гнусні руки, що тягнуться й підіймаються над нашими головами! Товариші! Той, кому Радянська влада доручила охорону незаможницького життя, — той гад сам убиває своєю рукою. Я підслухав, як змовлялись про пожежу сільради — я виніс звідти всі документи. Товариші, ось: цією трифунтовою гирею мене хотіли забити, але так сталося, що забили того чоловіка, що вам виставляють зараз головою земкомісії. Товариші, міліціонер Серьога забив гирею Петра Гундю!..

Збори рушили на берег Дніпра-ріки.

Можна, думаю, уявити собі ніяковий колір неба, осінню землю, високий берег і далекий від туману луг за водою.

Великих зусиль не треба: шум людей, розмови Дніпра з пісками, настрій перед страшною нахідкою, пах жовтої глини під лопатами, все це стоїть передо мною, все дише мені в обличчя.

Може, дехто затулить носа коло гнилого трупа? Може, дехто не схоче дивитись, як примірятимуть трифунтівку до дірки на голові? Може, дехто затулить вуха від криків матері? Я силувати не хочу. Заспокойтесь.

Але я звертаю увагу на те, що було знайдено в землі разом із трупом. На бивень мамута Віма… Мої очі примружуються, і думка розгортує сторінки, багатотисячні юпітери світять моєму кінооператорові.

Знову старий мамут Вім, що його бойовий бивень пролежав у землі над Дніпром 53°000 років, старий Вім проходить перед моїми очима. Знову обсипається пісок у конусній ямі поганої оперети. Знову примітивні мелодії доносить мені вітер. Голі статисти з кудлатими перуками — мої минулі батьки. Темний схід дешевого синього кольору, який я встидаюсь помічати тепер. Багато метрів фільму пройде перед примруженими очима, доки я дивлюся на нахідку: бивень Віма.

Електричний ліхтар на небі йшов загаснути десь під ногами капельдинера на заході. Чебрець пах осіннім Техасом. Плеск Дніпра був ніжним і невиразним. Вітрова волторна вже золотилась осінню і…

…та дайте ж хоч перед кінцем сеансу виплакатись флейті!

1924 р.

Григорій Косинка (Григорій Стрілець)

29 листопада 1899 — 15 грудня 1934

Літо, спека, «сонце висить у повітрі, як велике гартоване ядро», а на степовій стежці, мов на жаровні, сидить учитель-математик і креслить на землі геометричні фігури. Так понад двадцять віків тому сидів над своїми кресленнями і числами великий математик і фізик, а над його головою гриміла битва, фатальна для нього і для рідних йому Сіракуз. Але не про великого елліна й не про математику думка вчителя Коропа з новели Григорія Косинки «Циркуль». — Фатальні для цієї землі бої щойно одшуміли й над нею навис — ні «математик», ані автор не знають, що не останній і не найстрашніший — голод. Тож «мислі Коропа наче хто скував — ніяких, одна всі інші заступила — чи дадуть хліба на селі». А село попереду «на горбах, наче стайки кіп; хати виринають довгими рядами, клуні схожі на стоги сіна завершені, а хліви — на півкопи — бідне сільце таке і злодійкувате». Того, може, й поталанило зачамрілому від голоду вчителеві, що село на солонцях, серед гір межи чорториями. Бо важкий степовий чорнозем спричинив страшну біду для народу, що його опосів. Зродив він щедро хлібороба, затятого проти «нового життя», але й адептів «загірної комуни» (М. Хвильовий) не забракло. Чорнозем згороїжився. Люто. Нещадно.

Народжений в збідованій селянській сім’ї (в селі Щербанівці поблизу Обухова, на Київщині) Григорій Михайлович Стрілець (1899—1934) щиро вірив у «червону волю», але у відгуку на першу книгу новеліста Григорія Косинки «На золотих богів» (1922) ортодоксальний критик-марксист уїдливо зауважив: «Виклад об’єктивний до того, що читач не розбере — за кого є, власне, автор — з революцією, чи проти неї, чи споглядає як стороння людина». І вони по-своєму мали рацію, ті коряки, щупаки і полторацькі. Бо в кожного персонажа Косинчиних новел своя правда, бо не знайти в жодній із них авторської ремінісценції, а все — на діалозі, часто недомовленому, на рваному внутрішньому голосі, спонтанному поруху. Монтаж новели Григорія Косинки — крупні й загальні плани, какофонія звуків і оглушлива тиша, мерехтіння кольорів, світла й тіней — не має рівних собі в українській прозі. Це модерне письмо та ще мова, багатша за Грінченків словник, вирішили долю письменника. Його навіть не мучили різними там Соловками — хапливо розстріляли у Києві.

© Василь Портяк, письменник (Київ)

Вечірні тіні

Огненними стовпами підперло сонце Дівич-гору…