Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва, стр. 134
— Агов!
Наша несподівана поява вражає: в трепетних звивах падає обірвана пісня, падає сміх. Треба розвіяти це замішання, і я з розбійним вигуком плигаю через вогнище. Я підстрибую, кричу, розмахую руками і, коли до мене один п’одному починають приєднуватись такі ж зайдиголови, а під лісом знову лунає пісня, — я п’янію.
В п’яному захваті я підбігаю до Сюзен, хочу ввести її в танок, але вона лякливо труситься, і на устах її пробігає та сама чудна, грайлива усмішка.
— Тут вільгість… Проведи мене додому…
Я мушу. Я здивований, обурений, але мушу. Ідемо.
Дорогою, де починається скуйовджена порость, Сюзен зривається бігти і падає.
— Ну… — якось повільно й глухо каже вона, коли я схиляюсь над нею, щоб допомогти, і хапає мене обіручма.
Тороплено й незручно мовчу.
— Ну!..
Гніда шкапо, завжди така байдужа, слухняна, навіть ти підозріло кліпнула й прищулила вуха, коли другого дня пухкі ручки тихенько сунули мені три карбованці, а тебе хляснули по морді. Хто з нас мав більше? Але, мабуть, ти не сподівалася, що тепер я тебе конче покину.
Зелений папірець ще кілька днів припікає мені пальці, каменем обвисає в кишені, але спокуса надто велика.
А дівчина в білосніжному вбранні, з виразом пречистим, лагідним, лежить в лонгшезі.
— Je m’ennuie… — крива усмішка пробігає на її устах. Очі стомлено замружуються, і зграбні пальчики ліниво закривають книжку. Дівчина дражливо штурхає левретку.
— Monsieur.
Я чую довгий шелест — плющ над верандою чи падалиш-нє листя. Я бачу м’які обриси дерев…
— Monsieur!
Я прокинувся. Непомітно вже згусли сутінки, і менестрель одспіваного віку гойдався, танув, як ефемерний привид у своїй ефемерній стихії. Але я одразу пізнав біля себе ту ж саму, зодягнену в чорне, жіночу постать.
— Monsieur, у вас, здається, є сірники? Я розшукав коробок.
— А може, у вас і папіроска є? Моя трохи попсувалася. Мені подобалась ця простота. Я охоче вийняв портсигар. Вона скромно сіла поруч.
— Прошу, — і мій запалений сірник, наблизившись до обличчя невідомої, затріпотів, упав.
Як тривожний короткий крик, на хвилинку тільки вихопились з темряви кінці кармінової усмішки і зафарбований тоскний погляд. Тоді я метушливо набрав з коробка цілий пучок. Знову креснув.
— Хі-хі-хі…
Я напружено, уважно придивлявся до цього обличчя, до очей, що досі ховались під крило капелюха. Рефлекс не обманув. Це була Сюзен. Тільки, Боже мій, як вона змінилася!
— Хі-хі-хі… Впізнали? І я вас впізнала, ще раніше. Тільки не пам’ятаю, де бачила…
Я сказав.
— Ага-а-а! — і свій подив, і своє хвилювання вона раптом заглушила терпким, хрипуватим, розгонистим реготом.
Ще недавно, глянувши на цю самотню, замислену жінку, приголублену вечірнім промінням, хто сказав би, що вона може так реготати? Невже чорний скромний одяг був тільки захистом цинізму, а зажура — тільки насмішкою?
Я розгубився, встав.
— Monsieur, monsieur… — підшукувала вона слово, хапаючи мене за рукав, але вона ніколи не знала мого ім’я. Ніколи й не знатиме. І якимсь притишеним, низьким, таємничим голосом вона зачастила:
— Ходімо, ходімо, ходімо, мій хлопчику… Не бійся… Я ж знаю, чого ти тут сидиш. Ходімо до мене, не бійся…
Я вишарпнув рукав, і тоді мені вчувся тихий безнадійний стогін:
— …цілі сутки не їла…
Я вийняв три карбованці, дав їй, сам поспішаючи геть.
— Merci… але чекай, дурачок, ходімо зо мною… ходімо! Через хвилину навздогін мені лунко розкотився моторошний регіт:
— Ах-ха-ха! От свол-л-л…
І до ніг осіннього парку в грудному, сардонічному захлині упало:
— Си-фо-ну зля-кав-ся!.. Ха-ха!..
Над брамою спалахнули люкси. Обличчя менестреля хворобливо сіпнулось і одразу ж стало ще холоднішим, суворішим.
Я вийшов. Мені назустріч верещала сирена, що завтра знову буде день.
Харків, 1926 р.
Валер’ян Підмогильний
2 лютого 1901 — 3 листопада 1937
Валер’ян Підмогильний — прозаїк виразного модерністського спрямування. Його роман «Місто» і повість «Невеличка драма» впроваджували прозу психологічно насичену, іронічну, чуттєву і водночас інтелектуальну, наповнену алюзіями до фройдівського психоаналізу і шопенгауерівського песимізму. З Коцюбинським його зближував тонкий імпресіоністичний психологізм, з Винниченком — чуттєва і біологічна вітальність його персонажів, а також іноді навіть жорстоке оголення підсвідомих бажань та інстинктів.
Перекладач А. Франса, Ґ. де Мопассана, Д. Дідро, Ф. М. Вольтера, Підмогильний видавлював з української літератури сентиментальність, показуючи процес завоювання міста «селюком», руйнування фізичної і духовної невинності, банальність зла. Письменник любить нагадувати про минущість емоцій, мінливість бажань, загалом — гру життєвих інстинктів у людині.
Життя постає у творах Підмогильного чуттєво-еротичним, конфліктним, тілесним. Перевертаючи духовне і тілесне, письменник іронізує над «людським, занадто людським» переживанням світу. При цьому він глибоко заховує іронію, аж до того, що змушений пояснювати читачеві через епіграф в оповіданні «Проблема хліба», що мовляв негоже ототожнювати думки автора з «ідеєю твору». А ідея ця в тому, що без зайвих докорів совісті чоловік «віддається» жінці задля хліба, а фізичне насичення (їжа) уподібнюється сексуальному задоволенню.
Жорстокий психологічний реалізм зображення відзначає стилістику Підмогильного, через яку фіксується течія часу, який стає дискретним, розірваним, абсурдним. В оповіданні «Третя революція» Підмогильний звертається до своєї улюбленої теми — про антагонізм міста і села, культури і варварства, тіла і духу. Анархія на чолі з батьком Махном приносить в замкнений міщанський світ подих нового життя. «Великі, волохаті» махновці, з м’ясистими обличчями, з глибокою ненавистю села до міста і до інтелігента та культури зачаровували своєю вітальною силою, якій піддається навіть Ксана, чоловіка якої вбили махновці. Тепер вона сама готова віддатися Махнові, оскільки сила напоює життя еротикою.
На межі XX ст. модерна філософія, заграючи з революцією і соціалізмом, переборюючи декаданс, витворила ілюзію того, що необхідно поєднати культуру з дикунством, бо мудрість позбавлена сексуального поклику є «мудрістю смерті». Саме так розмірковує один з персонажів «Третьої революції». Повстання мас несе в собі величезну еротичну силу, є самою вітальністю. Заговорило досі придавлене християнською вірою тіло. Цей стан радісного піднесення, коли знімається людське і прокидається тваринне, Винниченко аналізуватиме в «Сонячній машині».
Війна, маса, революція електризують, як музика, збуджують, викликають бажання віддатися. Танець смерті загострює відчуття. Так на стику життя і смерті, культури і дикунства, вимог шлунка й духовного польоту В. Підмогильний вибудовує свій екзистенційний світ, розпочавши аналізувати новий для 20 століття феномен — людську масу.
© Тамара Гундорова, літературознавець,
член-кореспондент Національної академії наук України (Київ)
«Третя революція»
Було коло першої години ночі. Ксана, схилившись на довге підвіконня, часом торкаючись чолом холодного скла, дивилася в сіру далечінь, де лунали такі дивні, страшні, а вже звиклі звуки. Бій ближчав. Прозоре стукотіння кулеметів, безладна тріскотнява рушниць, раптові вибухи шрапнелів, що недавно ще були мов марево невиразне, сунули й облягали місто. Несподівано знімались ракети й осяювали на мить небосхил. Потім важко били гармати.
Ксана дивилася на рівну вулицю, що простяглася туди, до стрілом напоєного мороку, і на будинки, що скам’яніли вздовж неї. Ксана думала: у тих будинках поховалися, прищулилися по льохах люди, залякані, тривожно чекаючі. І, може, тільки хто цікавий, хоробрий чи хороброго вдаючи дивиться, слухає, як от вона, примарного бою.