Динамо Харків. Вибрані вірші, стр. 23
1999
«Навіть якби ти покинула ті місця…»
Навіть якби ти покинула ті місця,
в яких народилась і де лишалась чекати,
де формувались риси твого лиця
і починались географічні карти,
навіть якби ти вживала чужі слова,
торкалась чужих плечей і чужих простирадел,
і навіть звідтіль, куди мало хто заплива,
не поверталась, хоч хто би тобі не радив,
навіть якби ти тікала від власних слідів,
від власних снігів на подвір’ї і сонця в ринвах,
якби уникала присмерків і холодів,
приспавши чужих кошенят на своїх колінах,
ти би примчала, всупереч всім листам,
назад — де високі дими і гарячі стіни,
напевне знаючи, що навіть там
ти його не зустрінеш.
2000
Петеу
ця молодість початку дев’яностих
щасливо — говорять вони — до наступного року
господь копається в давніх блокнотах
з якими постійно має мороку
знаходить у списку твоїх знайомих вагається омина
й викреслює їх імена
щасливо жовта цегляна дорого
хто мав дійти той дійшов
ця вузькоколійка дитячої пам’яті ніби на диханні шов
рік починається смертями друзів і зупинившись в очах
лишає снайперські мітки
на душах і на речах
швидкі саламандри світла сарана олівців
щасливо дістатися ти говориш
що б не було на тому кінці
безумні іспити школа життя трахане петеу
сонце випалює вимотану траву
добрі часи погані часи — вони залишали шанс
коли ти грівсь на шкільних подвір’ях
й виригував палений польський шнапс
коли всі ці зими і стіни і сосни і тиша така навкруги
що чути навіть як дихають в небі птахи
мудрість речей якої стане як її не витрачай
тінейджерські зіткнення в кінотеатрах
вуличний секс фасований чай
скільки утіх і всіляких затій пропонувало життя
і що цікаво — на кожну була стаття
скільки муті в дитячих серцях особливо вночі
школа яка не навчила нічому
і час що нічому також не навчив
і я гадаю — вічна марното адже ця лажа трива
і добираю слова:
поразки завжди забуваються наче біль
важко бути героєм коли це не коштує жодних зусиль
складно з’їжджати зі сленгу коли у кров здираєш язик
якщо ти звичайно не звик
тому щасливо кажу я небіжчику просто в пітьму
коли українець прийде до бога я знаю що саме він
скаже йому
він скаже богові знаєш док
мене не кличе твоя труба
якщо я весь час боровся з собою
хто сказав що це боротьба
всі ці підлітки такі беззахисні проти років
і їхні серця тверді наче грифель
та разом з тим наче грифель крихкі
і тільки й лишається слухати зиму що звідкись та нависа
і пластиковою запальничкою прогрівать небеса
«якщо ти надумаєш їхати з цього міста…»
якщо ти надумаєш їхати з цього міста
ніби апостол чи добрий нігерський пастор
вистукуючи пальцями по словнику
хвилюючись зазираючи до нього щомиті
шліфуючи гострі камінчики
з вервиці складнопідрядних речень
в гарячих морських каютах
в вагонах середнього класу
місто з якого ти щойно емігрував
наче стіна якої не мурував
наше з тобою дитинство старі гаражі
труби розбомбленої водостанції
офіцерські швейцарські ножі
еміграція камандір це довга тривала путь
не буде туману в душі і російських літер в газетах
в европі циклон починається і трива
мюнхенські турки готуються до різдва
в цій не найзеленішій із країн
вони кочують родинами на вікенд
бачать ранковий сніг за вікнами електричок
й господній цілунок лягає на їхні серця і наплічники
ірландський студент — юний прихильник ІРА
життя для якого рулетка а світ діра
святковий дублін теплі в’язані светри
кренберіс в плеєрі кмин і тютюн на столі
ці ангели тероризму завжди навколо тебе
їхній заселений простір
їхній святий миколай
їхні контрацептиви в туалетах на автозаправках
я буду молитись за тебе і твій маршрут
за твій страховий поліс і скати вантажних машин
за воду в холодних ріках і листя яке вже палять
за все що ти тут забув
і що забуваєш тепер
де б ти врешті не був
за все що забудеш потім
та найголовніше — за пам’ять твою за пам’ять
2000
«вона ще не виросла і не втратила голову…»
вона ще не виросла і не втратила голову
від чорної музики у власних зап’ястях
і світло з небес і початки голоду
в її долонях будуть за щастя
вона ще не падала на мокрі матраци
і в кров її не вливався поспіх
і ще не блукала південними трасами
худоба — таврована мов плацкартна постіль
ні болю в легенях ні решти блиску
в темній траві без кінця і міри
й гарячі квіти високого тиску
не росли на відкритих ділянках шкіри
і друзі на станціях і ріки в селищах
дбають про свій подорожній статок
і одяг випалюється на сонці все ще
вірно тримаючись її лопаток
вона ще не може просто померти
зализує рани наче конверти
чистить зуби мов табельну зброю
і засинає поруч з тобою